Раді Вас бачити!

Ми обидва вигнані людьми

І кинуті у в'язницю,

До нас обох справи немає

І богу самому,

Впіймав нас всіх в пастку гріх,

Не вийти нікому.

/Оскар Уайльд. Балада Редінгської в'язниці/

— — — — — — — — — — — — —

11 травня 2016. Середа.

Невеличка кімната, до якої мене привела Каї, випромінювала теплу, заспокійливу атмосферу. Здавалося, що сама реальність тут була пом’якшена, змушуючи час текти повільніше. Біля вікна стояв міцний, старовинний стіл із витонченими вигинами на ніжках, а поруч два крісла із різьбленими спинками — добротні, надійні, з м’якими подушками, що наче запрошували присісти, дозволити собі хвилину спокою, забути про все зайве...

Ліворуч від входу причаїлася маленька шафа з декоративним різьбленням. Її поверхня виблискувала так, ніби хтось ретельно піклувався про неї, поліруючи до ідеального блиску. На стінах розміщувались картини зі спокійними пасторальними сценами, затиснуті у позолочені рами, а підлогу вкривав м’який килим зі стриманим візерунком, який ненав’язливо додавав простору затишку.

Та справжньою окрасою кімнати було ліжко — масивне, величне, з високим узголів’ям, прикрашеним тонким різьбленням, а над ним плавно спускався балдахін — витончений, напівпрозорий, мов зітканий із нічних тіней та забутих снів. Це ліжко здавалося чужинцем у цьому домі. Напевно, до цього воно стояло десь у старому замку, де тіні придворних таємниць ховалися в гобеленах, а принцеси довіряли нічним сутінкам свої найпотаємніші мрії, що з часом загубилися між реальністю й легендами.

Я завжди мріяла поспати на такому ліжку. І тепер ця мрія здійсниться. Отакої!

Вадмір увійшов слідом, його погляд неквапливо ширяв по кімнаті, вивчаючи кожен її куточок. На мить він примружився — здавалося, що він перевіряє, чи те, що бачить, справжнє, чи лише майстерно створена ілюзія.

— Затишно, сестричко. Дуже затишно, — протяжно мовив з ледь відчутною ноткою здивування. — Навіть не очікував побачити тут такого.

Каї, почувши слова брата, миттєво розквітла, немов в її душу проникло перше весняне тепло. Щоки спалахнули ніжним рум’янцем, а в очах затанцювала щира радість.

— Я дуже хотіла, щоб тобі сподобалося! — вигукнула вона з неприхованим задоволенням в голосі. І я раптом усвідомила, що сама мимоволі всміхаюся, дивлячись на неї.

— Шелл, влаштовуйтесь, як вам зручно. Приємно думати, що цей дім може бути для когось корисним… — радо проказала вона, повертаючись до мене, і перш ніж я встигла хоча б кліпнути, її постать розчинилася, зникнувши так несподівано, що здавалося, її тут і не було.

Я перевела схвильований погляд на Вадміра.

— Я що — її налякала? Або чимось образила?

Він лише недбало стенув плечима, ніби мої хвилювання були зайвими.

— Не переймайся. Сестра трохи... дивна, як і всі тут. Вона давно в цьому вимірі, звикла до самотності. Іноді просто забуває, як слід поводитися.

Я вдивилася в свого супутника уважніше. Спокій, що ще мить тому здавався незламним, поступився місцем напрузі. Його погляд став важчим, а в глибині очей промайнула тінь тривоги. Перед тим, як заговорити знову, він злегка затримав подих, мабуть, намагався впорядкувати думки.

— Пробач, що не згадав про Каї раніше. Просто не знав, як сказати, — це прозвучало приглушено, наче на самому краю темряви, що його огортала, зароджувалося невпевнене відлуння сумніву.

Невже Вадмір нервує? Це не схоже на нього... Але чому він виправдовується? Адже я не дорікала йому. Хоча, з іншого боку, про сестричку-привидиню міг би й згадати заздалегідь.

Я лише стримано знизала плечима, тоді як він нервово провів рукою по волоссю.

— Ти голодна?

— Ні, — відказала коротко.

Їжа… тут? Я й гадки не маю, звідки він може її взяти. Адже тіні не їдять…

Мимоволі ковзнула очима по кімнаті, і тієї ж миті відчула уважний погляд Вадміра, що слідкував за кожним моїм рухом. Було очевидно, що він читав мої думки, проте його обличчя залишалося непроникним.

— Можу принести тобі що завгодно з дому, — мовив так буденно, що сенс цих слів не відразу дійшов до мене.

Я на мить застигла, ошелешено втупившись у нього.

— Ти справді можеш це зробити?

— Так. Чому б і ні? — його голос не виказував ані найменшого сумніву, лишався рівним, спокійним. Та я все ж відчувала, як недовіра тихо пробуджується десь у глибині свідомості.

— А Тейлор?

Вадміра на мить затримав погляд на мені, а затим у кутиках губ з’явилася тонка усмішка.

— Це єдине, що тебе турбує? — відказав він м'яко й трохи задумливо. Проте майже відразу зітхнув і додав: — Вона спить. Якщо тебе це турбує, можеш не хвилюватися — не помітить.

Щось у його словах змусило мене напружитися. Сказано надто легко, надто безтурботно. Недовіра продовжувала повільно розростатися всередині, як і темрява, що крадькома опановувала думки.

— Звідки ти знаєш?

Вадмір торкнувся пальцем скроні, очі блиснули легкою самовпевненістю.

— У мене є два друга, що бачать більше, ніж ти можеш собі уявити, — проказав спокійно. — Ан недавно заглядав до тебе в кімнату.

Я невпевнено кивнула, а всередині вже ворохобилися думки, знаходячи все нові грані ситуації, яку я ще не могла до кінця осмислити. О, так, Вадмір говорив відверто, без завуальованих натяків — і я цінувала це. Та саме ця щирість мала інший бік — вона змушувала насторожитися, породжуючи тривогу, яку складно було пояснити. Усвідомлення того, що за мною та моїми друзями весь час спостерігають, викликало неприємне відчуття дискомфорту.

Затримавши погляд на ньому ще на кілька секунд, я проторохкотіла:

— Мені потрібен чистий, тепліший одяг. Хоча, можеш просто взяти мою шкіряну куртку. А ще гребінець, зубну щітку, пасту… Власне, візьми всю косметичку. І… можеш зарядити мій телефон? Батарея майже мертва, — я витягла телефон із кишені й задумливо провела пальцем по екрану.

Вадмір скептично звів брову:

— Тут немає зв’язку. Навіщо заряджати телефон?

Слова пролунали майже неупереджено, але я здригнулася, наче прокинувшись від невиразного сну, і невпевнено пробубоніла:

— Тоді… залишиш Тейлор записку…

Брови напівдемона відразу насупилися, погляд загострився.

— Це зайве.

Я стиснула пальці на телефоні й розгублено видихнула:

— Так, ти правий… Але Тейлор буде хвилюватися. Я зникла без пояснень, не сказала їй ані слова... Та ще з температурою…

На декілька секунд між нами запала тиша, і це лише посилило відчуття неспокою. Затим Вадмір повільно хитнув головою, буцімто відганяв якийсь набридливі думки, та задумливо проказав:

— Я можу її заспокоїти. На той час, поки ти будеш тут, вона не хвилюватиметься й не шукатиме тебе.

Моє тіло миттєво напружилося, а пальці несвідомо ще міцніше стиснули телефон.

— Це не зашкодить їй?

Він усміхнувся такою поблажливою усмішкою, яка змусила мене сумніватися у власних страхах.

— Ні. Вона просто… тимчасово забуде про тебе.

Я кліпнула, обмірковуючи слова, які не відразу вписалися в логіку реальності.

— Це теж твоя здатність? — запитала майже пошепки, відчуваючи, як здивування проростає в голосі. — Забирати пам’ять?

— Так. Але ненадовго, — тон напівдемона залишався незворушним, та погляд став глибшим. — Дехто може стерти спогади на роки. А є ті, хто забирають їх назавжди.

Я глибоко вдихнула, намагаючись не звертати уваги на холодок, що пробіг шкірою, та мені це погано вдалося. Після невеличкої павзи, я тремтячим голосом вигукнула:

— О, Боже... Це жахливо! Як можна так втручатися в чужу свідомість? Це ж… огидно!

Вадмір знову знизав плечима — здавалось, що цей його жест був відповіддю на всі моральні дилеми світу.

— Демони не переймаються такими речами. І, до речі, Його, — він невиразно показав рукою вгору, — можеш не згадувати. Він не чує нас тут.

Тієї ж митті мене охопило дивне запаморочення, мовби ґрунт під ногами злегка похитнувся. Він говорить про Бога?

Я вже хотіла поставити це запитання вголос, але щось у його словах наштовхнуло мене на інше:

— Себто ти міг у будь-який момент вирушити куди завгодно? І принести мені все, що хочу?

Напівдемон неквапливо кивнув, пильно дивлячись на мене, у очах не було ні виправдання, ні провини — лише стримана впевненість.

— То чому не зробив цього? Мені ж було холодно, а ти міг би принести мою куртку або якусь ковдру...

З незворушним виразом обличчя він кинув у напівжартівливому тоні:

— Ну, ти ж вижила без ковдри. Чи я погано впорався? — Проте, коли зустрів мій серйозний погляд, зітхнув і продовжив вже рівно: — Я не міг залишити тебе там саму. Це було б надто ризиковано. А тут Каї догляне за тобою. Я зникну ненадовго.

Він вже ступив крок до дверей, але раптом зупинився, нпче щось пригадав.. Озирнувся й, проказав, простромивши мене гострим, рішучим поглядом:

— Шелл, я знайду спосіб витягнути тебе звідси. Будь-якою ціною, — інтонація була твердою, хоча в голосі вібрувала якась прихована нота... Обіцянка чи приреченість? Я не встигла збагнути... бо він зник, розчинившись у повітрі, залишивши лише відлуння своїх слів, яке ще довго відгукувалося у свідомості.

Я повільно видихнула, вдивляючись у порожнечу:

— Дякую...

***

Вадмір повернувся швидше, ніж я очікувала — лише п’ять хвилин, і він уже стояв переді мною. Я навіть не встигла добре озирнутися, щоб роздивитися все довкола.

Поки його не було, Каї так і не з’явилась, ніби навмисно уникала мене, ховаючись у глибинах цього дому. Хоча, можливо, вона соромиться мене. Або боїться... Хто знає, що коїться в думках привидів?

Не кажучи ані слова, Вадмір простягнув мені сумку. Беручи її, я відчуваючи легке хвилювання, а потім поставила на ліжко й повільно розстебнула, зазираючи всередину.

Одяг, різні дрібниці… Що?.. Навіть моя спідня білизна?..

Я звела трохи здивований погляд на нього.

— Вирішив, що тобі це знадобиться, — вимовив він спокійно, без жодного натяку на збентеження, хоча в русі, коли він прожогом відвернувся до вікна, була тонка незручність.

Вирішивши не зациклюватися на цьому, я зосередилася на сумці, перебираючи речі з майже механічною старанністю.

Отакої... Все до дрібниць... Який він завбачливий. І такий уважний.

Крадькома кинула погляд на напівдемона. Він дивився у вікно, а рука неквапливо ковзала по потилиці. Щось у цьому жесті заворожувало — відчуття стриманої розслабленості, непомітної задумливості... Я несвідомо всміхнулася куточками губ, ловлячи себе на думці, що він виглядає особливо привабливо, коли робить це так невимушено.

Аж раптом Вадмір завмер, наче щось уловив у повітрі. Напруга в його поставі змусила мене затримати подих — невидима нитка тривоги проскочила між нами. І тоді мене охопило холодне усвідомлення: він знову стежить за моїми думками. Дідько.

Його реакція була миттєвою: він стрімко озирнувся. Наші погляди перетнулися, і в ту ж мить я відчула, як пульс пришвидшився. Та вже за секунду Вадмір опустив очі додолу. Я не зрозуміла, це було визнання чи ухилення?

— Пробач, — буркнув він, знову повертаючись до вікна. — Не зміг стриматися. Коли ти так напружено мовчиш, здається, що я щось зробив не так.

— Чудове виправдання, — я скептично гмикнула, скрививши губи та схиливши голову набік. Пальці міцніше впилися в тканину сумки, наче це могло б допомогти зібратися. — І це дає тобі право блукати в моїх думках?

— Ні, не дає, — рівно відказав він, не дивлячись на мене. — Та ти раніше не заперечувала.

Гарна спроба, Вадміре. Але я вже навчилася розпізнавати твою тактику.

— Раніше я просто удавала, що мені байдуже, — зауважила вголос, силкуючись приборкати хвилю роздратування, що розросталася всередині.

У кімнаті запала тиша. Я повернулася до сумки, методично перебираючи речі, проте думки, які досі стримувала, прорвалися крізь усі бар’єри.

Я мала це сказати. Він мусив знати.

Краєм ока глипнула на нього — ніякої реакції. Вадмір усе ще дивився у вікно, ніби відгороджуючись від всього, що тільки-но сталося. Напруга затрималася в повітрі, пульсуючи невидимими хвилями. Я знала: ця розмова ще не завершена, проте зараз її продовження не мало сенсу.

А тоді я знагла запитала:

— А ти взагалі спиш?

Жодної реакції. Вадмір не ворухнувся, не видав ані звуку, наче не почув питання. Я хотіла повторити його, але…

— Сплю, — нарешті озвався він сухим, без жодної емоції голосом, затим неквапливо повернувся. Погляд ковзнув до мене, а куточок губ ледь помітно смикнувся. — Але так само рідко, як їм.

Я проковтнула, мовчки глипаючи на нього та силкуючись поводитися незворушно.

— Загалом демони не їдять і не сплять, — продовжив він, голос набув глибшого забарвлення, наче торкнувся чогось давнього, незбагненого. — Проте ця частина в мені залишилася від людини.

Зробивши над собою зусилля, я неквапливо продовжила розкладати речі на ліжку, дозволяючи думкам впорядкуватися, так само як рушник, гребінець, чиста білизна...

— А Каї?

Брови Вадміра ледь здригнулися.

— Що Каї?

— Вона була людиною? До того як…

Він на мить завмер, і цієї ж миті напружена тиша повільно розтягнулася між нами, тонка, мов натягнуте павутиння.

— Так, була... — нарешті озвався Вадмір глухим, обережним тоном та, розправивши плечі, рушив по кімнаті. — Каї — моя сестра по матері. Її батько був смертним, єдиним законним чоловіком нашої мами, — він зупинився на секунду, роздумуючи, перш ніж додати: — Здається, він загинув, — і продовжив неквапливо прогулюватися кімнатою.

Я уважно стежила за ним. На думку спало, що нитки цієї історії стають все більш заплутаними.

— Скільки Каї років?

— П'ятнадцять! — Вадмір вирік це занадто різко та відразу ж завмер на місці, мовби його власна відповідь застала зненацька. Напруження згустилося у спині, а погляд прикипів до картини, ніби він побачив там щось надто важливе.

Поки я мовчки сканувала його постать поглядом відчула, як холодна хвиля здивування пробігла тілом. Мене дуже стривожила його розповідь, однак я ніяк не могла скласти все докупи.

— Каї… назавжди тепер п’ятнадцятирічна, — додав він тихо, чи то з тонкою ноткою стриманого роздратування, чи приглушеного жалю... Я не могла точно розгадати, що саме крилося у цій інтонації. Проте його слова змусили мене відчути щось дуже важке, щось надто глибоке та непереборне...

— Назавжди?.. — хрипко видихнула я, несвідомо стискуючи пальці й ковтаючи важкий клубок в горлі.

Вадмір лише повільно зітхнув, не обертаючись.

— Так. Вона померла у цьому віці. І такою залишилася, — мовив рівним, безжальний у своїй байдужості, голосом, і від цього мені стало дуже холодно.

Він просто стояв і дивитися на картину, не рухаючись і не пояснюючи більше нічого. Та й не потрібно було. Все вже стало зрозумілим, безповоротно реальним...

Я мимоволі опустила очі на речі, розкладені на ліжку, наче їхня впорядкованість могла допомогти мені зібратись із думками. Проте замість того лише відчула, як легке тремтіння пройшло крізь мене. Вперше за весь цей час я не знала, що сказати.

Та за кілька секунд гнітючої мовчанки, я все ж зважилася поставити нове питання:

— Ти пам'ятаєш Каї... в іншому житті?

— Ні, — Вадмір ледь помітно хитнув головою, а потім повільно розвернувся до мене. — Ми зустрілися вже тут.

— А твоя матуся? Вона теж… тут? — я намагалася надати своєму голосу м'якість. Хотілося, щоб він зрозумів, що я питаю не з пустої цікавості й дуже боюся зачепити його некоректністю.

У очах напівдемона на мить промайнуло щось гостре, однак він вельми швидко опанував себе.

— Ні. Вона… у іншому місці. Мати заслужила свій спокій.

— Вона на небі? — мимоволі вирвалося у мене.

— Десь там, — коротко відказав Вадмір і опустив погляд униз.

Знову утворилася незручна павза, і я не знала, чи доречно розпитувати далі, однак думка не відпускала мене...

— А чому твоя сестра… чому вона досі тут? — я затнулась, відчуваючи, як у горлі пересохло. — Що могла зробити п’ятнадцятирічна дівчинка, щоб застрягти у цьому місці?

Вадмір напружився, пальці стиснулися, та він швидко випрямив спину, наче силоміць повертаючи собі контроль.

— Вона... наклала на себе руки, — вимовив він ледве чутно, кожне слово падало у простір між нами, як уламок розбитого скла. Від цієї ваги я мимоволі затамувала подих, а потім повільно опустилася на край ліжка, відчуваючи, як світ навколо наче змінив тональність.

— Ет… Вибач… Не знала, що… — пробубоніла я, голос ледве прорвався крізь стиснуте горло.

Він злегка похитав головою, погляд похмуро застиг на дальньому кутку кімнати.

— Розумієш, тут не зовсім питання того, що вона зробила, — промовив він низьким, приглушеним голосом, обираючи слова з обережністю, ніби вони могли змінити саму суть сказаного. — Радше того, що зробили з нею.

Я втупилася у нього, напружено стискаючи пальці на колінах, мовби сама несвідомо стримувала себе, бо боялася доторкнутися до сенсу його слів.

— Хтось прирік її на це?

— Всі, потроху, — Вадмір опустив погляд на черевики, проте здалося, що він дивиться крізь них. — Я хотів вирвати її звідси, але… не зміг, — наприкінці голос стишився й завібрував важкими нотами провини, яку він, здається, давно перестав заперечувати. Затим він зітхнув і продовжив далі, без вагання, без бодай-якоїсь спроб знайти виправдання... бо, мабуть, повторював це собі вже не раз: — А втім… вона теж винна. Закохалася не в того хлопця, — мимохіть кинув погляд у бік дверей, імовірно, щось перевіряючи.

Чи він думає, що Каї стоїть за ними, дослухаючись до кожного слова?

А тоді очі напівдемона знову знайшли мене — глибокі, затінені відлунням спогадів, і він проказав дуже тихо, з ноткою тонкого жалю в голосі:

— У часи, коли сестра жила, все було по-іншому. Шлюби укладалися не за почуттями, а за розрахунком. Лише за розрахунком.

Я кивнула, мовляв, зрозуміла, вслухаючись у тишу, що оповила його останню фразу. Вадмір повільно рушив кімнатою, склавши руки за спиною та майже механічно оглядаючи стіни.

— Люди з різними соціальними статусами не могли одружуватися між собою, — провадив він далі рівним, злегка відстороненим голосом. — Сім’я Каї не була ні багатою, ні знатною, однак сестра закохалася в того, хто був їй недосяжний, — Вадмір зупинився біля шафи, повільно прочинив дверцята, заглянув усередину. — Коли цей чоловік одружився з іншою… — голос стишився, став трохи хрипким від напруги, — ...вона не витримала — наклала на себе руки...

Я встигла побачити, як його пальці нервово стиснулися на дверцятах шафи, перш ніж він різко її зачинив.

— ...І застрягла тут.

Почувся різкий скрип, від якого холодний дрож прокотився спиною, змушуючи мене несвідомо зіщулитися.

Вадмір спроквола повернувся до мене, в погляді одночасно жевріли спокій та темрява. Я не знала, що сказати, лише мовчки глипала на нього, відчуваючи, як думки хаотично нашаровуються одна на одну.

Це жахливо. Це... нестерпно.

Раптом на губах напівдемона майнула дивна усмішка — коротка, холодна, гірка.

— Пекло не прийняло Каї — вона була занадто чиста, — раптом кинув він. У голосі не було ні жалю, ні гніву, лише холодну констатацію факту. — Але й Небо... — короткий погляд угору, — не відкрило їй двері, — він знову завмер, майнув погляд до столу біля вікна, а затим повагом рушив у той бік.

Поки я мовчки стежила за рухом Вадміра, в голові роїлися хаотичні, невпорядковані думки.

Отже... Каї застрягла тут. І що тепер?

Не знаю, чи він вловив моє мовчазне запитання, чи просто продовжив власний роздум, утім, наступні його слова змусили мене напружитися ще більше.

— Сестра зробила свій вибір… Але самогубство — це шлях, що не веде ані вперед, ані назад. Вона залишиться тут назавжди.

Миттю крижаний холод пробіг уздовж спини, змушуючи серце болісно стиснутися в грудях.

— Єдина розрада для Каї, — вів далі Вадмір, — виродок, що зламав її життя, теж тут. Вони інколи бачяться, і це дає їй ілюзію, що вона не самотня у вічності, — він замовк, нарешті підійшов до столу, поглянув крізь вікно, а потім повільно опустився на стілець, розставивши ноги та сперши лікті на підлокітниках.

Відчуття пустоти просочилося в кімнату, стало важким і таким нестерпним.

— Це так несправедливо… — насилу вимовила я, відчуваючи, як відчай пронизає кожне слово та осідає у грудях. — Невже вона справді приречена? Невже немає способу змінити її долю?

Напівдемон знизав плечима, голос не виражав ні надії, ні жалю:

— Можливо вихід є. Але його ніхто не шукає.

Я пронизливо вдивлялася в нього.

— А ти?

Він не відвів очей, мовчки прийняв виклик і відповів спокійно:

— Я не можу це зробити сам. Пробував... але марно.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як напруга між нами набуває іншого відтінку.

— А якщо я допоможу?

Куточки вуст Вадміра ледь ворухнулися, з’явилася тонка, загадкова усмішка — та, яку він вмів використовувати в потрібні моменти.

— Тоді, звісно, ми усе змінимо, — якось занадто впевнено вимовив він.

Я напружилася, уважно вдивляючись в його обличчя й намагаючись вхопити хоча б натяк на приховану іронію.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — голос був рівний, ніби все давно вже вирішено. — Вдвох шанси вищі. Лише спочатку витягнемо тебе звідси. А далі… — кути його вуста здригнулися. Він явно стримував усмішку.

Чорт, а я майже купилася на це...

— А-а, то ти знущаєшся... — розчаровано видихнула я, насупившись і схрестивши руки на грудях.

Вадмір несподівано всміхнувся тією загадковою, незбагненною усмішкою, яку так майстерно використовував і м'яко промовив:

— Знаю, що точно покращить твій настрій зараз?

Я насторожилася, ловлячи тонку гру у словах.

Що він задумав цього разу?

— Ну ж бо, здивуй.

Вадмір не змусив чекати — коротко заявив «Душ!» і рвучко підвівся.

Я спершу завмерла, а потім стрімко випросталася, майже підстрибнувши на місці. Здивування змішалося з несподіваним захопленням.

— Що?! Тут справді є душ?

— Так, — підтвердив він, і я побачила, як у його очах спалахнули лукаві вогники. — І ще одна приємна дрібниця — гаряча вода теж є.

Я видала невиразний, трохи розгублений звук захоплення:

— О, ти мій бог!

Він лише скоса глянув на мене, проте втримався від коментарів.

Похапцем схопивши рушник і змінний одяг, я голосно вигукнула:

— Веди!

Напівдемон задоволено всміхнувся, розвернувся і неквапливо рушив до дверей. Уже на порозі коротко кинув через плече:

— Якщо зустрінемо сусідів — не панікуй!

Я різко зупинилася.

Яких ще сусідів?..

Мій ентузіазм миттєво згас, поступаючись настороженості. Я проковтнула неприємний клубок у горлі.

Ну що ж... в цьому дивному вимірі навіть проста прогулянка до душу може перетворитися на непередбачувану смугу перешкод... Отакої...

~~~

— Атесе, як думаєш, ми справді вчинили правильно, коли залишили цю тінь напризволяще?

— Навіть не думай над цим.

— Чому ж ні?

— Бо я не ненавиджу виправляти чужі провали! Її янгол і демон — бездарні невдахи, які не впоралися з елементарним завданням і загубили душу, що мала значення. — Павза. — До того ж це був її вибір.

— Так, її вибір… Але юність і мудрість — поняття, що майже ніколи не йдуть поруч.

— Ти пам’ятаєш себе в п’ятнадцять років, янголе?

— Аякже. Я тоді вже мріяв про власного смертного.

— Ну от, навряд чи тебе можна було назвати розумним.

— Проте зараз я ні про що не шкодую!

— Ну, звісно. Адже ти, як і ця тінь, застряг на рівні п’ятнадцятирічного віку.