Раді Вас бачити!

Речі не завжди те, чим здаються. Багато, що здається злом, може бути добром. Наприклад, дощ.

/Д. Мартін/

— — — — — — — — — — — — —

14 травня 2016. Субота.

(нова реальність)

Коли ми опинилися в авто, Біллі, провів рукою по керму та нервово пирхнув:

— Ну, якщо я хотів справити на тебе враження, то, здається, трохи перестарався…

Я спробувала всміхнутися, але кутики губ ледь здригнулися, не слухаючись. Усередині ще відлунював холодний відгомін пережитого. Повільно перевела погляд на темряву за вікном — хотілось переконатися, що все справді залишилося позаду.

— У мене таке відчуття, наче щось невидиме постійно стоїть між нами… — слова злетіли тихо, трохи роздумливо. — Наче весь час виникають якісь перешкоди…

Біллі мовчав. Я повернулася до нього, і побачила, як його погляд став глибшим, зосередженішим.

— Знаєш що? — голос прозвучав трохи хрипко, але у ньому прорізалася рішучість, і це змусило мене затримати подих і напружено вслухатися у відтінки тиші між нами.

Що він замислив?

У повітрі зависло щось невизначене, немов передчуття блискавки перед грозою. Я відчула, як по шкірі пробіг легкий електричний розряд.

Аж раптом Біллі вибухнув емоціями, розсікаючи тишу:

— До біса все це! — його очі спалахнули дивним блиском, звужуючи реальність до цього єдиного моменту. Він стрімко наблизився, і ще до того, як я встигла зреагувати — чи бодай подумати — його губи вже торкнулися моїх.

Я завмерла. Мені потрібна була лише мить, щоб вирішити... Кілька секунд, протягом яких всередині мене щось пручалося, намагаючись опиратися тому, що відбувалося. Але…

Я піддалася. Його губи — такі пружні, впевнені, вимогливі — поглинули мене. Пальці ковзнули до моєї талії, притягуючи ближче, і цей теплий дотик змусив мене розчинитися в цьому моменті. Майже інстинктивно, керована не думками, а відчуттями, я вплела пальці в його волосся.

Поцілунок розгорявся. Спочатку ніжно, навіть трохи боязко, а потім усе закрутилося в нестримному вихорі, занурюючи мене глибше в його ритм, у бажання, у те відчуття, від якого неможливо відірватися.

Зупинитися? Відступити? Вимовити «ні»?

Я вже не впевнена, що можу.

Я вже не впевнена, що хочу.

Коли раптом щось гримнуло. Гучно. Різко. Ніби постріл у безкраї темряви. Ми миттєво відірвалися одне від одного, дихання нерівне, погляди ошелешені. На мить час застиг у густому, напруженому повітрі між нами.

— Що це було? — мій голос прозвучав глухо, трохи зірвався у невловну тривогу.

— Не знаю, але...

Небо вибухнуло світлом, а затим глухий гуркіт прорізав ніч, і здавалося, що сам простір здригається від невдоволеного розлому. Блискавка розсікла темряву, на мить викарбовуючи гострі силуети дерев, машину, наші застиглі силуети в мерехтливому оточенні.

Холодний дрож скрутив хребет, а всередині піднялося гірке занепокоєння.

— Ого... — Біллі втягнув повітря, зачарований фантасмагорією світла, що розлилося по чорному полотну дороги.

— Та-а-ак, спецефекти ще ті… — нервова усмішка скривила мої вуста, проте щось у мені залишалося настороженим.

Ще один спалах — небо наче розривало саму тканину ночі, все наполегливіше, все невблаганніше.

Думки розчинялися у вирі звуків і світла. Все здавалося напруженим, несправжнім, надто чітким у своїй хаотичності. Моя долоня мимоволі притиснулася до грудей, наче так можна було втримати власну реальність, що поволі вислизала.

Здавалося, що це не просто гроза. Ніби удари грому — це не гнів природи, а роздратоване серце чогось значно більшого. Наче щось дивиться. Щось чекає.

Що, коли воно вирішить наблизитися?

— Гадаю, час забиратися звідси, — пробурмотів Біллі, круто повертаючи ключ у замку запалювання.

У цей момент на лобове скло впали перші краплі. Я підвела голову.

— Дощ? — усміхнулася. — Ви що — знущаєтесь?

Важке небо, затягнуте грозовими хмарами, давило своєю похмурою величчю. У його надрах знову загриміло. Я примружилася, стиснула губи й похитала головою.

— Тепер сумнівів не лишилося: хтось там, — я вказала на небо, — категорично проти нас. Гроза гнівається!

Біллі скривив усмішку, вогонь у його очах спалахнув разом із блискавкою.

— Не ведуся на ці казочки. Я не вірю у вищі сили. Вважаю, що ми самі куємо власну долю. І якщо хочу бути з тобою…

Я вдивлялася у ці блакитні очі, що притягували мене, утримували в невидимому полоні... В них відображалося все — пристрасний жар, нестримне бажання, непохитна рішучість.

— …Ніхто не стане нам на заваді! Ба більше, дурний дощ!

Я відповіла усмішкою, хоча всередині щось не давало мені спокою. Незрозумілий тягар наростав, однак я ще не могла збагнути, що саме мене гнітило.

Автівка рушила з місця, і відразу ж стало зрозуміло — стихія не мала наміру поступатися. Дощ загустів... Він не просто падав, він атакував: краплі били по склу, розпорошуючись на дрібні потоки, які змінювали напрямок з кожним поривом вітру. Дорога розпливалася в напівпрозорій, каламутній пелені, що поглинала усе — лісові обриси, далекі вогні, навіть саму сутність ночі. Блискавки шматували темряву кожні кілька секунд, висвітлюючи мокрий асфальт. А грім — глибокий, могутній — розходився луною, змушуючи повітря здригатися.

— Думаю, нам варто знайти прихисток, — озвався Біллі, здавалося б, невимушено, проте я помітила ледь відчутне напруження в його голосі.

Ох, чорт!

— Вважаєш, цей дощ надовго?

— Важко сказати… Але туди, куди я хотів тебе відвезти, — він глянув на мене краєм ока,— сьогодні ми точно не доберемося. Тож… недалеко є…

Я мимохіть кивнула, ще не зовсім усвідомлюючи його слова, та тихо видихнула:

— Гаразд...

— …мотель… — він затримав уважний погляд на мені, і я напружилася, відчуваючи, як всередині щось завмерло в передчутті. — Якщо дощ не вщухне, — задумливо додав він,— можемо залишитися там на ніч.

Мої пальці мимоволі стиснулися на колінах.

Я не знаю... Не впевнена...

Мовчання повільно осідало між нами, змішуючись із ревом грози. Блискавки раз по раз роздирали темряву, неначе невидимі пазурі розлючених звірів. Повітря ставало важким та в'язким, гірким на смак — мовби насичувалося чимось невловимо загрозливим.

Я поглянула на Біллі. Спокійний та впевнений вираз його обличчя трохи врівноважив хаос, що вирував навколо. Зібравши сили, змусила себе всміхнутися:

— Чудова ідея!

Біллі відразу розслабився, розкута й зухвала усмішка миттєво розквітла на вустах. Він звів голову до неба й глузливо кинув у ніч:

— Ну що, небеса, спробуєте зупинити нас?

На мить я затамувала подих, а потім дуже повільно видихнула.

Ця ніч точно буде незабутньою.

***

Гроза лютувала, роздираючи ніч навпіл розпеченими блискавками й гуркотом, що здавався відлунням чогось глибшого, прихованого в темряві. Дощ обрушувався густими потоками, поглинаючи все навколо, створюючи щільну завісу, крізь яку фари машини пробивалися лише примарними смугами світла. Вода стікала по склу, переплітаючись у хаотичні химерні узори, що мінялися щомиті, ніби танцюючи під ритм стихії. Я вдивлялася у розмиті обриси будівлі, у світло, що мерехтіло вдалині, спотворене потоком дощу, і ця ніч усе більше скидалася на тривожний сон, з якого неможливо прокинутися.

Біллі мовчав, утім, я бачила, як він хмуриться, як роздратування проступає на обличчі — і насправді я його розуміла... Бо цей вечір мав бути зовсім іншим... Ми мали сидіти у затишному кафе, у лагідному світлі ламп, у гіркуватому ароматі кави, у тихій музиці, що заглушує зайві думки... А натомість попереду нас очікував дешевий обшарпаний мотель з тьмяною неоновою вивіскою, що миготіла, наче збитий ритм серцебиття. Атмосфера романтики розчинилася в сирості та втомі, і, мабуть, Біллі це відчував так само гостро, як і я.

***

Останні метри до мотелю ми долали майже навпомацки, здавлені тісним коконом темряви й зливи. Вода збігала з волосся, одяг важко липнув до тіла, а в повітрі змішувалися запах мокрої землі, озону та гіркий відголос розчарування.

Поки Біллі розмовляв з адміністратором, я неквапливо озиралася довкола. Мотель видавався похмурим і занедбаним, хоча зовні й намагався зберігати ілюзію пристойності — двоповерхова будівля з облупленими стінами, невеликим кафе-баром на першому поверсі й номерами класу «стандарт» та «люкс» на другому.

Коли раптом всередині мене щось заворушилося — несподіване, глухе відторгнення, мов моє власне єство протестувало проти цього місця, проти цієї ситуації. Так, ми дорослі, і ніхто не має права диктувати нам, що правильно, а що ні. Проте... Все в мені опиралося. Відчуття дискомфорту росло, холодом пробираючись під шкіру, немов чужий погляд, що спостерігає з темних закутків. Залишитися тут на ніч — ще пів біди. Але провести ніч тут із Біллі, у цьому жасному місці, серед чужих тіней на пожовклих шпалерах — це було… неправильно. Невиправдано. Недоречно... Можливо, Шелл Аттвуд, якою я стала зараз, могла б знизати плечима та прийняти це як черговий епізод у своєму новому житті. Але та інша Шелл, яку пам’ятаю лише я — уривками, фрагментами, розмитими силуетами спогадів, — вона б ніколи...

Так, я б ніколи!

— Біллі, мені потрібна окрема кімната! — слова зірвалися з вуст дуже різко, мов розряд блискавки, що щойно розітнув чорну завісу ночі.

Біллі здригнувся — чи від моєї несподіваної вимоги, чи від чергового гуркоту грому за вікном, а тоді дивно зиркнув на мене. Щось у його погляді було схоже на несподіваний відтінок образи або здивування, проте він не заперечував, не питав і не сперечався. Лише коротко кивнув і, не промовивши жодного слова, повернувся, щоб владнати питання з номером.

Я ледве стрималася, щоб не видихнути з полегшенням. Це було правильно. Це було необхідно. І в цьому місці, що пахло забуттям і чужими історіями, окрема кімната здавалася єдиною можливістю зберегти якийсь уламок того, ким я була раніше.

Або, можливо, ким я насправді ще досі є.

***

Біллі, звісно, узяв нам два «люкси», розташовані навпроти одне одного.

Коли я ступила за поріг свого номера, щось у мені скулилось, здавлюючи дихання.

Якщо це «люкс», то що ж вони називають «стандартом»?

Все всередині викликало непереборне бажання розвернутися й піти, однак варіантів не було. У вічі впали стіни — брудні, обдерті, ніби давні спогади, що втратили свою первісну форму, та невелике ліжко, з подертим матрацом, вкритим плямами, про походження яких краще не думати. Я мимоволі здригнулася.

Бр-р-р...

Єдиним плюсом була білизна — хоч і зім’ята, наче її поспіхом натягали хвилину тому, але принаймні чиста.

Ліворуч від ліжка розташувалася невелика тумбочка зі стаціонарними телефоном — видовище, що здавалося майже анахронізмом.

Невже їх досі використовують?

Я ковзнула поглядом далі. Телевізор, що здавався реліктом іншої епохи, стояв на широкій тумбочці з облупленими краями. Під вікном хитався столик, мов вже вирішив здатися на волю часу, а поруч — крісло з трьома ніжками, жалюгідний пам’ятник давно втраченої рівноваги.

У дальньому кутку причаївся торшер — єдине джерело світла в цій царині занедбаності. Його абажур, вицвілий від часу, розливав слабке жовтувате сяйво, що ледь торкалося стін, розпливаючись у змазаних відблисках. Тіні здригалися, витягувались у химерні силуети, що зникали, щойно на них падала наступна хвиля мерехтливого світла.

Жах.

Тоді я ступила до ванної, відчуваючи, як всередині зростає напружене передчуття. Торкнулася дверної ручки, затримала подих… і все справді було гірше, ніж я уявляла... Стіни вкриті давніми мильними потоками, а іржа розповзлася плямами, наче хвороба, що повільно пожирає метал. Я інстинктивно вдихнула, і відразу ж пошкодувала — у ніс вдарив різкий запах каналізації, настільки жорсткий, що здавалося, пронизав мене зсередини.

А-а-а!

Вихопилася з ванної, рятуючись від цього жахіття, і знову озирнулася довкола. «Це на одну ніч. Лише на одну ніч!» — повторила кілька разів подумки, як заклинання, силкуючись приборкати хвилю відрази.

Ніби на знак моєї внутрішньої тривоги, за вікном спалахнула яскрава блискавка, розрізаючи темряву різким світловим ударом. За мить гуркіт грому прокотився по будівлі, змусивши її здригнутися, а зі стелі посипалася стара фарба, мов давно засохлий пил спогадів. Я інстинктивно зібгалася, відчуваючи, як ця ніч усе більше нагадує сцену з поганого трилера.

У цю мить у двері постукали, і я стрімко рушила вперед, бажаючи вирватися з цього напруженого кокона неспокою. На порозі стояв Біллі — його одяг ще тримав сліди дощу, а волосся вже майже висохло, на відміну від мого. Він виглядав трохи пошарпаним, приголомшеним, наче сам не міг повірити, що опинився тут.

Видно, що цей вечір випробовує не тільки мене.

— Як ти? Як номер? — невпевнено всміхнувся він.

Я скривилася.

— Е-е-е...

— Так, я думаю те ж саме. Це найгірший мотель, у якому мені доводилося зупинятися... Вибач, що втягнув тебе в це.

Я ледь помітно звела брови, відчуваючи, як у думках зароджується питання — чому саме цей мотель? Чи був він тут раніше? Звідки про нього знає?..

Проте зараз це здавалося несуттєвим. Його невдоволення собою читалося в погляді, у стиснутих плечах, у ледве відчутному напруженні голосу. Він явно шкодував, і гіркота цього усвідомлення висіла між нами мовчазним тягарем. Зрештою, не хотілося добивати його саркастичними зауваженнями, тому я загадково всміхнулася:

— Зате це найдивніше побачення, на якому я коли-небудь була.

Очі Біллі відразу ж блиснули — зацікавлено, грайливо, ба навіть полегшено.

— Отже, це все-таки побачення? — пожвавішав він.

Я ледь підняла брову, дозволяючи павзі зробити момент вагомішим.

— Можливо...

Його настрій змінився миттєво — немов затягнуте небо раптом розірвалось першим проблиском світла після бурі.

— Спустимося вниз? Вип’ємо чогось? — запропонував він, явно уникаючи надмірної серйозності.

Я вагалася лише мить, проте Біллі, не дочекавшись моєї відповіді, швидко додав:

— Або можу замовити щось у номер.

— Ні, ходімо вниз! — це вирвалося спонтанно й трішки різкіше, ніж я планувала.

Біллі посміхнувся, кивнув і, легко відступивши вбік, жестом запросив мене пройти першою.

~~~

— Не знаю, Атесе… Щось мені не подобається у ньому... Чому саме він? Вона ж могла зробити інший вибір… будь-який.

— Смертні!

— О, саме так... Їхні рішення інколи здаються нелогічними. Вони не завжди обирають те, що могло б бути для них найкращим.

— «Було б»? Янголе, ти говориш так, ніби сумніваєшся.

— Я мав на увазі: вони не завжди обирають те, що Є найкращим для них.

— А тепер це звучить так, ніби ти вже шкодуєш про те, що ми зробили...

— Ні… Просто... Вона заслуговує на більше. На когось… ліпшого.

— Зараз це говорить твоя світла сторона, янголе?

— Можливо… Але ж я і є світла сторона.

Іронічний смішок:

— О, я вже давно сумніваюся в цьому.