Раді Вас бачити!

Справжнє зло, перш за все, спокусливе. У диявола, який стукає до вас у двері, немає рогів або копит. Він прекрасний. Він спокушує, пропонуючи все, що завгодно серцю, наче сирена, що манить вас на вірну смерть.

/Бульварні жахіття/

— — — — — — — — — — — — —

11 травня 2016. Середа.

Ми спустилися вниз дерев'яними сходами, що скрипіли під нашими кроками, та занурилися в похмурий коридор, що здавався довшим, ніж мав би бути. Вадмір, не вагаючись, штовхнув останні двері, і перед нами відкрилася невелика ванна кімната. Ну, правду кажучи, ванни тут не було, проте душ — о, душ був справді чудовий!

Я ковзнула здивованим поглядом по приміщенню, а потім скосилася на Вадміра. Він стримано кашлянув, імовірно, намагаючись заповнити незручну павзу.

— Я тут поруч. Якщо буде треба — гукни., — вказав він на двері в себе за спиною.

Мій короткий кивок і несмілива усмішка були тихим знаком вдячності.

Коли двері зачинилися, я почала повільно роздягатися, відчуваючи, як кожен рух приносить певне полегшення після довгої дороги. Ступила у вузьку дерев'яну душову кабіну, повернула вентиль — і тепла вода сповзла по шкірі, огортаючи мене хвилею справжнього раювання. Після пилу, втоми й напруги — це було неймовірно. Це було як нове дихання.

Та вже за кілька хвилин думки почали змінюватися… Густішати, заповнювати простір неочікуваними образами... Я заплющила очі — з надією, що вода змиє не лише втому, а й ці полум'яні, геть недоречні думки. Проте вони проростали, як бур’яни в саду. Роїлися, клубочилися, наповнювали ванну образами: очі Вадміра, чарівні, магнетичні… Його губи, що, напевно, залишають на шкірі напрочуд гарячі сліди... А його руки... О, його руки!..

Вода струмувала тілом, а я втягнула повітря крізь зціплені зуби, силкуючись зосередитися на її теплі, втриматися в реальності, яка була переді мною, проте все було марно... Свідомість раз у раз спалахувала фрагментами: оксамитовий голос, ніжний дотик, блиск очей…

Дідько. Зараз не на часі… Не треба цього... Це зайве...

Я намагалася відмахнутися, та образи поверталися знову й знову, мовби хтось поставив їх на нескінченний повтор.

Зрештою я все ж опанувала себе... Вчепилася за прості, механічні дії: ретельно вимилася, затим старанно витерлася насухо, вдягла чисту білизну, й почала енергійно терти волосся рушником, ніби могла разом із водою стерти зайві думки.

Коли опустила рушник, світ на мить завмер.

Переді мною, в центрі невеликого приміщення, стояла примарна жінка — бліда, розпатлана, з очима, що світились холодним гнівом. Вона була прозоріша, ніж Каї, та дуже, дуже зла.

Отакої...

— Хто ти така?! Що тут робиш?! — її крик розірвав тишу, наче постріл у порожнечі.

Усі м’язи миттєво стиснулися. Мене ніби відкинуло невидимою хвилею, а потім тіло скувало — я застигла, не в змозі навіть кліпнути.

— Ти що — глуха?! — Її хрипкий, надтріснутий, голос гупав по грудях. — Я питаю: хто ти така?! Чому вдерлася в мій дім? І… ще й душ?! Мій душ! — останні слова переросли у пронизливий вереск.

Я не встигла навіть зреагувати, як її руки вп’ялися в мене. Плечі пронизало болем від холодного, лютого стиску. Тіло хитнулося, простір навколо поплив, ніби підлога пішла з-під ніг.

Вадміре, рятуй…

Думка спалахнула, мов сірник у темряві — і в ту ж мить двері з гуркотом розчахнулися так, що повітря здригнулося. Напівдемон увірвався всередину, наче вибух стриманої сили. Я встигла лише вловити різкий блиск його очей і уривки рухів — усе відбулося так швидко, ніби хтось грубо перемотав реальність уперед.

Жінка — чи те, чим вона була, — щезла. Просто розчинилася в повітрі, стрімко й безслідно, так що на мить усе могло видатися маренням.

Кілька секунд ми з Вадміром просто дивилися одне на одного — секунди розтягувалися, ніби простір між нами в’язнув у вологому повітрі. Я ще не оговталася — груди ходили нерівно, пальці тремтіли, — а він мовчки вдивлявся, очевидно переконуючись, що зі мною все гаразд. Наші погляди зустрілися — і в тій тиші було щось надто щемке, надто особисте...

Схаменувшись, я різко підтягнула рушник і притиснула його до грудей, відчувши, як серце шалено калатає під тканиною.

— Дякую… — ледь чутно видихнула я. — Я не знала, що з нею робити…

Вадмір не відповів, лише мовчки продовжував дивився на мене — прямо, відкрито, так, що від того погляду ставало ніяково. Тепла хвиля піднялася до щік, шкіра спалахнула.

— Вибач, — тихо додала я, опускаючи очі. — Ти не міг би… відвернутися? Мені треба одягнутися...

Очі напівдемона затрималися на мені ще на мить, а тоді він спокійно розвернувся й зробив кілька кроків до дверей, даючи мені простір і час оговтатися.

Я зітхнула, стараючись зібратися, проте той жахливий вереск все ще відлунював у коридорах пам'яті. А поки я механічно натягувала джинси, думки крутилися довкола кількох питань: хто була ця жінка? Чому з’явилася саме тут, у душовій? І чому назвала цей дім своїм?

Раптом голос Вадміра розітнув хаос у голові:

— Це створіння… не звідси.

Я здригнулась, ковтнувши поглядом до нього через плече.

— Що?

Він стояв спиною до мене, та навіть так я легко уявила його обличчя — зосереджене, трохи похмуре.

— Вона змогла тебе торкнутися… — у голосі майнула розгубленість, мовби він сам не вірив у сказане. — Це була не звичайна тінь. На твоїй шкірі… лишилися сліди. Так не повинно бути.

Я мовчки опустила погляд на плечі. Там, де її пальці вп’ялися в мене, проступили червоні, мов сліди від опіків, відмітини. Вони не боліли по-справжньому, та від них ішов дивний жар — не тілесний, а глибший, ледь відчутний, ніби щось проникло під саму шкіру.

Усередині щось похитнулося. і наче усе живе на мить затихло. Я раптом відчула себе мішенню, обраною без причини... А може, причина все ж була?.. Ця істота, подібна до тіней, не мала фізичного тіла — й водночас змогла торкнутися мене. Я розуміла, чому Вадмір був спантеличений: якщо вона не з цього світу, то як відчула мене? Як проникла сюди? І найгірше — чому вибрала саме мене?

У приміщенні стояло тепле, вологе повітря, яке мало б заспокоювати. Та по спині повільно поповз холод, змушуючи мене мимоволі здригнутися.

— Я… — почала невпевнено, розгортаючи чорну футболку з написом «Хороші дівчата не завжди в білому». Подарунок Тейлор — вона завжди цінувала тонку іронію. Хоча в шафі лежала й інша — біла, з фразою «Погані дівчатка не завжди в чорному». Чому Вадмір приніс мені саме цю? Випадковість? Чи натяк?

Поки я натягувала футболку, мій захисник підозріло мовчав. А тоді несподівано спитав:

— Можна повернутися?

— Так, — видихнула я, досі трохи розгублена.

Він плавно розвернувся, погляд ледь торкнувся мене, як порух вітру по водній гладі. Брова злегка піднялася.

— Симпатично, — на дещицю секунди куточок його вуст здригнувся в усмішці, але тон швидко став стриманим. — Що це... створіння хотіло від тебе?

— Вона питала, хто я така. І чому я в її домі, — глухо відповіла я, мов говорила крізь скло.

— У її домі? — напружено перепитав Вадмір.

Я кивнула. Його погляд став гострішим — зосередженим і тривожно близьким. Серце схарапуджено забилося, адже я вже знала цей вираз: Вадмір знову копирсався в моїх думках. Звісно, я нічого не сказала, але відчуття було надто виразним — тонке й холодне, як лезо біля шкіри.

— Маєш хоча б здогад, хто вона? І чому накинулася саме на мене?

— Наразі — ні, — крижаним тоном відповів він. Після короткої павзи додав: — Тобі потрібно негайно обробити ці сліди, — це прозвучало не як турбота чи порада... Це був наказ. І, звісно, це мене розлютило.

— Слухай, ти не міг би проявити хоча б краплю співчуття, га? — різко кинула я. — На мене ж щойно напали... До того ж я не розумію, навіщо ти ставиш питання, якщо й так усе знаєш? Ти ж весь час нишпориш у моїх думках. Відчуваєш, коли мені боляче, коли страшно... Тобі доступне все, що я намагаюся приховати, еге ж? — і не чекаючи відповіді, я обійшла його й рушила вперед, демонструючи неабияке самовладання. Краєм ока вловила, як на мить похитнулася звична крижана впевненість напівдемона — він явно не очікував удару з цього боку. Отакої.

Напівтінь промайнула за моєю спиною — Вадмір з’явився поряд тихо й невідворотно, наздогнавши мене вже на сходах.

— Іноді... твоя поведінка настільки мені не зрозуміла, що мені доводиться проникати туди, де ти ховаєш правду... У твої думки,— це звучало дивно м'яко, мов каяття, але справжнього розкаяння я там не відчула.

Я не зупинилася, продовжуючи йти далі, і лише тінь самозадоволення ковзнула по вустах.

— Я теж не завжди тебе розумію. Але ж не копирсаюся у твоїх темних закутках. А ти… — я зиркнула на нього через плече. — Ти поводишся, як залежний, Вадміре.

Він не промовив жодного слова, повільною рівною ходою ступав позаду, тримаючи відстань, мабуть, навмисно. І цей мовчазний супровід викликав у мені щось на кшталт злорадного тріумфу. Внутрішньо я аплодувала собі, з насолодою уявляючи його розгубленість, це рідкісне й дорогоцінне порушення його невразливої маски. Проте тиша затягувалась, і думки почали розплітатися в інший тон — менш веселий.

Аж раптом пролунав його тихий, надто спокійний голос:

— У твоїх думках були не лише біль і страх.

Я різко зупинилась. Це прозвучало так, ніби він не здаля спостерігав за моїми думками, а перебував у самісінькому центрі мого внутрішнього я. Шкіра завібрувала, серце зрадливо дрібно затремтіло.

Бісів напівдемон.

Зробивши зусилля, розвернулась, і трохи недбало кинула:

— Ну і що з того? Я про всяке думаю.

Вуста Вадміра розтяглися в солодкій усмішці:

— Я вже зрозумів це.

І тоді мене охопило справжнє тривожне відчуття. Незручна й непрохана паніка, підіймалася хвилею зсередини, коли думки почали сіпатися в різні боки.

Він знає. Він бачив… ті... мої фантазії... Ті моменти, яких я соромилась навіть перед собою. Моя уява стала джерелом вразливості... І він, здається, знає про все — кожну деталь, кожен порух. Це так жахливо, і водночас... так принизливо. А-а-а!

А ще його самовдоволення — м’яке, неквапливе, безсоромно ніжне — дратувало мене так, що здавалось, ще мить, і я вибухну. І я вибухнула.

— Я забороняю тобі ритися в моїй голові! — голос зірвався на рик. — Ти не маєш права, чуєш?!

Вадмір витримував павзу, просто дивився, спокійно, навіть лагідно. Потім легка усмішка торкнулася його вуст, і в ній відчувався отой загадковий тон, який мене бентежив більше за відверту зухвалість.

— Як скажеш.

Пульс пришвидшився, легкий тремор в пальцях не вщухав, і я не могла з певністю сказати — це гнів чи збентеження. Здавалось, його погляд розбирав мене по частинах, мов інструмент хірурга, що працює без болю, проте з надмірною точністю. Він знав. Знав те, що не мав би знати. Те, що я сама ще не наважилась признати до кінця.

— Я серйозно, Вадміре, — сказала, впускаючи в голос всю твердість, на яку була здатна в ту мить. Але, навіть попри цю зовнішню броню, емоції проривалися крізь тонкі тріщини. Я відчувала, як щось у мені хитається, віддаючи напругою в горлі й грудях.

Він ледь хитнув головою, не прибираючи усмішки.

— Я знаю.

Ці два слова розірвали думки на клапті, якби він щось кинув — різко, агресивно або іронічно — я б відповіла, знала б, як реагувати. Але це… це спокійне визнання довело мене більше, ніж будь-який виклик.

Чорт. Цей… напівдемон... грається зі мною...

Я роздратовано видихнула, як видихають біль, що застряг між ребрами, та стиснула пальці в кулак — це не був жест агресії, це була спроба зібратись... Зібратись із собою, з думками, з ілюзією контролю... А тоді пішла вгору по сходах, ігноруючи його самовдоволене мовчання.

Я не озиралася, проте все ж знала... Відчувала, як він посміхається. Посміхається, бо знає, що я це відчуваю.

***

Ми повернулися у кімнату, яку нам надала Каї. Дівчини не було. Лише одна свічка горіла на столі біля вікна — жовтогарячий вогник, що танцював у нерухомому повітрі.

Як вона це робить? Вмикає та вимикає світло без вимикачів у будинку? Це якась магія? А як вона запалює свічки? Вона ж безтілесна...

— А куди поділася твоя сестра? — голос нарешті пробився крізь тишу. Він вже не тремтів, і був напрочуд спокійним — звісно, на мою суб'єктивну думку.

Я зробила кілька обережних кроків по кімнаті, досліджуючи нову територію. Вадмір не відповів, тому я озирнулася. Тоді він лише знизав плечима та трохи розгублено всміхнувся. І щось у тій усмішці — просте, щире, надто безтурботне — розчистило між нами ту незручність, яка досі в’язала простір. Ніби один порух зняв з повітря сірість нерозуміння.

Але ж ця усмішка... Ах, ця усмішка... Легка, щира... така приваблива... і абсолютно не вчасна для моїх думок. Чорт забирай, Шелл, зосередься!

— Тіні прив’язані до цього місця, до своїх домівок, — знагла заговорив Вадмір, не підвищуючи голосу, просто вплітаючи слова у повітря, поки прямував до свого улюбленого стільця біля вікна. — Але коли вони не тут… хто знає, де блукають?

Я стежила за ним мовчки, намагаючись розпізнати: він усе ще в моїй голові чи ні?

Нічого не відповіла й вперше за цей довгий день дозволила собі подивитися на ліжко не як на частину інтер'єру, а як на спокусу... як на обіцянку тиші, якої мені зараз бракувало. Втома осіла в плечах, наче хтось нарешті дозволив їй з'явитися... І я б, напевно, впала у забуття без зайвих слів, якби не Вадмір.

— Тобі треба обробити рани, — несподівано пролунав за спиною його голос. У ньому вже не було тієї крижаної владності, що розколювала фрази раніше. Цього разу в ньому була м’якість, мовби він нарешті пригадав, що я проста смертна дівчина, яка потребує турботи.

— Вони вже не болять, — тихо проказала я, більше собі, ніж йому. Потім повільно закотила рукав, і слабке світло свічки торкнулося мого плеча. Там, де ще недавно жевріло полум’я болю, тепер були біліли рубці, наче їм вже кілька місяців. Але ж минулий лише кілька хвилин… чи ні?

Я кинула швидкий, злегка розгублений погляд на свого супутника. Він уже зручно вмостився на стільці: нога закинута на бильце, корпус розслаблений, а уважний погляд неквапливо ковзав по мені, ніби читав сторінку книгу.

— Це… трохи дивно, — мовила я, легким нахилом голови вказуючи на плече. Тон був збентежено-жартівливий, проте всередині шкреблося питання, яке я не наважилася виказати вголос.

— Тут все дивно, хіба ні? — Вадмір відповів надто рівно, надто спокійно, мов його справді не бентежила вся ця ситуація.

Я провела по ньому поглядом ще раз. Здавалося, сидить розслаблено, однак у його поставі було щось невловимо насторожене: якась напруга в плечах, у нахилі голови... Наче він щось обмірковує, розбирає, чекає... Але що?

— Я дуже хочу спати, — вимовила обережно, відчуваючи, що вже ледь тримаюся на ногах.

— Добре. Я почекаю, поки відпочинеш.

Його беземоційний тон змусив мене насторожитися.

Він що — знову риється у моїх думках?

Глипнула на Вадміра крізь загуслу напівтемряву. Свічка ледь тріпотіла, її світло ковзало стінами, малюючи химерні силуети. Він не зреагував. Сидів нерухомо, втупившись у полум’я.

Гара-а-азд... перевіримо.

Глибоко зітхнула.

Такий небезпечно привабливий... і вже не зовсім чужий... щойно так відверто дивився на мене... Чому? Про що він думав? І що тепер робити мені — з усім цим дивним, гарячим клубком під грудьми?..

Вадмір не ворухнувся, ніяк не відреагував.

Невже справді тримає себе в руках і не лізе в мої думки?.. Цікаво.

Свічка тремтіла на межі згасання, і тіні довкола ставали щільнішими, мов думки, що приходять вночі, коли контроль слабшає.

Я провела долонею по ковдрі, відчуваючи ледь помітну шорсткість тканини.

— А ти не хочеш спати? — промовила пошепки, напевно, не очікуючи реальної відповіді.

— Ні, — коротко відповів напівдемон.

Я так і не зрозуміла, чи це мене тривожить, чи навпаки заспокоює. Врешті-решт він був тут. І йти не збирався.

— Зрозуміло. Проте... — затнулася.

У свідомості щось сколихнулося, і знову без попередження спалахнули образи — яскраві, зухвало відверті... І з губ злетіли слова — прямі, необачні, без жодного внутрішнього цензора — так швидко, що я встигла їх упіймати

— Може… сядеш поруч? На ліжко. Або… полежиш трохи… якщо хочеш.

Я здригнулася, наче прокинувшись од сну, і рвучко струснула головою, наче це могло стерти щойно сказане. Та слова вже пролунали. А я знала: вимовлене живе довше за намір і впертіше за мовчання.

Ніяких «або». Що я щойно зробила? Я справді це запропонувала? Сісти поряд? Лягти поруч? Я що — геть втратила глузд?

Повільно, з невеличким острахом, я підвела очі й зустрілася з уважним поглядом Вадміра. В ньому не було ні краплі здивування чи знущання, проте на губах проступила тонка, ледь вловна усмішка.

Отакої... Він точно читає мої думки прямо зараз. А-а-а...

Я нервово проковтнула та, силкуючись знайти виправдання своїм словам, пробубоніла, стискаючи край ковдри так, що пальці побіліли:

— Тут якось… незатишно… а ти вже не зовсім чужий... — Вдихнула глибше, та серце все одно билося надто швидко. — Просто… хотіла б, щоб ти був поруч… поки я спатиму.

Ну ось і все. Я сказала це. Нехай тепер думає, що хоче.

Я чекала від Вадміра якоїсь самовпевненої репліки, іронічної, з легкою провокацією. Проте він лише кивнув. І враз думки зависли десь між полегшенням і тривогою. Бо щось у його кивку суперечило всьому, до чого я звикла: в ньому не було ані тіні апломбу, ані переможного блиску. Лише спокійна, справжня присутність.

Серйозно? Він погодився?.. Просто так? Без жодного колючого зауваження?

Я розгубилася, не знала, що думати... І це породило новий страх, стало складніше дихати. Бо близькість, яку я щойно запросила, могла виявитися небезпечнішою за самотність.

Глибоко зітхнула й неквапливо полізла на ліжко, відчуваючи потилицею його погляд — уважний, зосереджений, ніби він мовчки відстежував кожен мій рух. Не роздягаючись, лише скинувши кросівки, я залізла під ковдру та влаштувалася зручніше, стараючись ігнорувати дивне напруження, що струменіло від його близькості.

Свічка на столі доживала останні миті — полум’я ледь тремтіло. Раптом воно похилилося й згасло від легкого подиху Вадміра. Темрява м’яко накрила кімнату, розлилася по стінах і кутках. Та я все одно бачила його — так само виразно, як тоді на вулиці в пітьмі. Наче в ньому жило власне, приховане світло.

Вадмір наблизився без поспіху, з тією природною плавністю, що властива хижакам, коли вони не полюють, а просто існують поруч. Сів на край ліжка й зняв черевики, які здавалися мені надто показними для такої стриманої вдачі. Меч, з яким він майже не розлучався, ліг на тумбочку з м’яким, ледь чутним стуком.

Потім він повернув голову. Наші погляди перетнулися — і я не відчула напруження. Лише той дивний, крихкий момент, коли простір між двома людьми стискається до точки, де слова вже зайві... Лишається тільки дихання, тільки очі...

Я завмерла, мов укопана. Вадмір дивився прямо й відкрито. Спокійно. Він, безсумнівно, знав, як діє ця його тиха магнетична сила... як вона позбавляє мене можливості відступити... Десь на краю свідомості лише майнула думка: як легко він увійшов у мій простір, без дозволу, без пояснень. І я навіть не спробувала заперечити...

Раптом на вустах з’явилася нервова, трохи розгублена усмішка, а всередині повільно піднялася тепла, небезпечна хвиля. Вона прокотилася вздовж хребта, торкнулася легень, змінила ритм дихання та сплутала думки.

Я насилу заплющила очі. Хотілося зупинити себе. Зупинити світ. Зупинити ту частину мене, що вже зробила крок йому назустріч.

Головне — не думати... Не аналізувати... Не дозволяти уяві заходити далі, ніж є насправді... Будь ласка, нехай ця ніч буде тихою... Нехай усе, що болить, розчиниться в темряві... Нехай думки стихнуть — не торкаючись серця... не розбиваючи крихкий простір між нами... не залишаючи уламків, які доведеться потім збирати... Будь ласка… хай думки замовкнуть... хоча б на мить...

Поки я лежала із заплющеними очима й подумки просила бодай трохи тиші, Вадмір тихо пересунувся ближче. Його рухи були виваженими, дуже делікатними. Ймовірно, він не хотів порушити ту невидиму межу, яку нам ще тільки належало визначити. Зрештою він влаштувався поруч, поверх ковдри, не торкаючись мене й не вторгаючись у мій простір. Він зберіг ту тонку рівновагу між близькістю й свободою.

Я кинула на нього швидкий, практично несвідомий погляд, але достатній, щоб зафіксувати спокійну поставу, легкий нахил голови, злегка підняту брову й руки, схрещенні на грудях.

— Так підійде? — спитав він. У стриманому голосі вловилася ледь помітна гра.

Я мовчки кивнула.

— На добраніч, Шелл, — додав він тихо, в голосі забриніла хрипка ніжність

— Добраніч, Вадміре, — видихнула я, перевертаючись на живіт і ховаючи руки під подушку. Нарешті я дозволила теплу і спокою огорнути себе, заповнити ті внутрішні порожнечі, що весь день нуртували всередині.

— Красивих снів, — долинуло ще, вже ніби крізь воду. І я відчула, як ці слова м'яко лягають на все, що досі тремтіло в серці, — мов обіцянка, що іноді тиша справді може бути доброю.

~~~

— У мене просто бракує слів!

— Щось сталося?

— Вони залишилися вдвох… Вона… Він… Ти чув її думки? Це жахливо, просто нестерпно!

Крива посмішка:

— Та чого ти так нервуєш, янголе? Ревнощі? Повір, Вадмір не настільки безнадійний — він знає, що робить… ну, принаймні удає.

— Атесе, ти не розумієш...

Погляд стає настороженим:

— І що саме я не розумію?

— Це початок кінця...

— Кінця чого?

— Усього!

— О, ну от тепер цікаво. З цього місця, янголе, давай детальніше — бо звучить як трейлер до апокаліпсиса без бюджету.