Раді Вас бачити!

Можливість вибору добра і зла знаходиться в межах досяжності всіх і кожного.

Оріген

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер

Ми з Вадміром ішли пліч-о-пліч, а Атес тримався трохи осторонь, мовби навмисно зберігав дистанцію, проте водночас не зводив із нас очей... Його присутність була для мене, наче дрібний камінець у черевику: не смертельно, але нестерпно дратувала. І хоча в голові вже не крутилися ті божевільні думки про «володаря» — чи то зілля нарешті відступило, чи я навчилася його ігнорувати... та натомість прийшло інше: пекуча, нав’язлива неприязнь до Атеса. Він мене дратував до нестями. І щоразу, як відкривав рота, мені кортіло вчепитися в його самовдоволену, хай і надто привабливу пику — й залишити на ній сліди нігтів.

Я досі не могла вимовити й слова, тож просто втупилася в землю під ногами, наче між тріщинами й камінцями ховалося щось надзвичайно важливе. Втім, краєм ока все ж стежила за своїми супутниками.

— Я зустрів батька, — озвався рудий після короткої мовчанки, так буденно, начебто йшлося про прогноз погоди.

Його слова вирвали мене з приємних фантазій про те, як саме я хотіла б його розчленувати.

Батька?.. Отакої...

Мене ніби хтось одважив запотиличника. Не те щоб я очікувала від нього чогось раціонального — Атес і логіка не мали нічого спільного. Але це… це було несподівано. І ще гірше: це змусило мене на мить забути, як сильно він мене дратує. Навіть зупинилася, щоб нишком кинути на нього погляд — і, звісно, він це помітив. Його очі блищали, як у кота, що щойно злизав сметану з чужої миски.

У тебе є батько? Серйозно? Чи він знагла воскрес із мертвих?

Демон, зрозуміло, не відповів. Лише всміхнувся тією фальшивою, натягнутою посмішкою, що завжди викликала в мені нестримне бажання щось розтрощити. Бажано — об його голову.

Та найгірше було інше: мені стало цікаво. До біса цікаво. І я зненавиділа себе за це ще більше, ніж його.

— Свого чи мого? — Вадмір глипнув на демона з таким виразом, який важко було розтлумачити: то він жартує, чи справді не розуміє?

Я зосереджено насупила брови, намагаючись не проґавити жодного слова.

— Авжеж, твого, — відмахнувся Атес. — Зі своїм я не спілкувався вже… століття? А може, й довше. Хто таке рахує?

Навіть рідний батько тебе уникає? Як зворушливо.

Я зловтішно посміхнулася. Демон стрельнув у мій бік вбивчо-крижаним поглядом. Я показала йому язика у відповідь. Нехай подавиться.

— Де? — Вадмір напружився, голос став жорсткішим.

— А ти як думаєш? — ухилився рудий, злегка звівши брову.

— І що йому було потрібно?

— Те саме, — недбало відказав Атес. — Питав… коли?

Коли що? Коли хто? Коли, в біса, де? Знову ці натяки, уривки, недомовки… Та ви набридли! Ну скільки можна?

Їхні уривчасті діалоги, просякнуті мовчанням, скидалися на зашифровані послання, до яких я не мала жодного ключа. І це доводило до сказу. До того ж вони говорили так, ніби мене тут узагалі не існувало. Ніби я, справді, просто тінь, випадкова супутниця, яка не заслуговує навіть на побіжний погляд. І що найгірше — я справді не могла нічого сказати. У буквальному сенсі. Мовчазна, безсила, зайва... Це було принизливо.

Я стиснула кулаки, зиркаючи на них по черзі з-під лоба.

Гей, надприродні створіння! Мене хтось узагалі чує? Може, досить уже загадок? Може, хтось нарешті пояснить, що, в біса, тут відбувається?

Я намагалася достукатися до них подумки, але марно — обидва вперто ігнорували мене. Вадмір, здається, дотримався обіцянки й не заглядав у мої думки. А от цей рудий нахаба…

Знову глипнула на Атеса й подумки прошипіла: агов, чуєш мене, демоне? Я знаю, що чуєш... Нумо, поверни мені голос! Це ж ти зробив, правда? Це твоя витівка? Чому мовчиш, гаде? Насолоджуєшся, так?

Його обличчя залишалося незворушним. Але мені здалося (чи то справді, чи то від злості вже марилося), що куточки його вуст ледь-ледь сіпнулися. Як у того, хто щойно почув щось дуже кумедне. Або дуже приємне.

І от раптом Вадмір якось відсторонено гмикнув, продовжуючи цю дивну розмову з ним:

— Батько не змінюється, занадто зашкаруб вже у своїх переконаннях, — потім ковзнув поглядом до мене, і в його очах спалахнула така несподівано щиро-тепла іскра, що моє серце на мить схвильовано спіткнулося, забувши про все інше... Але вже наступної секунди він знову подивився на Атеса й сухо додав: — Дивно, що він не звернувся до тебе по допомогу.

— Звертався, — демон кивнув. — Але ж ти знаєш — я не з тих, хто легко піддається. — Він так щиро всміхнувся, що на мить здався… нормальним. Майже людяним. Навіть приємним.

Однак ця ілюзія розлетілася на друзки, щойно він знову глянув на мене. Погляд одразу став колючим, холодним, сповненим зверхності. Наче я була огидною білою плямою на його бездоганному чорному полотні. І я миттєво пошкодувала, що бодай на секунду дозволила собі подумати про нього добре.

Та щоб тебе, Атесе!

— Тобі пасує, знаєш? — раптом промовив він, звертаючись до мене. — Ти була б чудовою тінню. Я навіть узяв би тебе до себе.

Ач, що придумав! А не пішов би ти…

Я простромила його таким лютим поглядом, що повітря навколо, здавалося, затріщало. Мені хотілося його задушити. Зарубати. Заколоти. Відірвати йому…

— Атесе, досить! — гаркнув Вадмір, простромивши друга суворий погляд.

— Та що таке? Я ж нічого не роблю! — обурено вигукнув рудий, розводячи руками. Проте в голосі було надто багато гри, тож навіть без надприродного чуття було ясно, що він знову блефує.

— Припини впливати на неї! — не відступав напівдемон, в очах якого палала така рішучість, ніби він боронив щось значно важливіше, ніж просто мою гідність.

Вони зчепилися поглядами, наче два хижаки, що не можуть поділити територію. А тим часом у мені закипало дике почуття, близьке до ненависті. Я вже не могла розібрати, що дратує більше: Атес, його слова, його погляд — чи моя власна реакція на все це.

Та раптом… демон першим відвів очі. Його голос стішився, хоча й не став менш отруйним:

— Добре, визнаю: цього разу ти переміг. Але не тішся, що я капітулював. Це лише тимчасова павза.

І в ту ж мить усе зникло. Гнів, ненависть, шалене бажання розірвати його на шматки — випарувалися, мовби їх ніколи й не було. Наче хтось клацнув пальцями — і вимкнув мене зсередини.

Я насупилася.

Що це було? Чому так раптово? Це він? Це еліксир? Чи, може... я сама?

— Що за чорт? — нарешті вирвалося в мене вголос. — Це у вас такий гумор? — метнула погляд то на одного, то на іншого.

Демон звів брову, презирливо пирхнувши, а Вадмір, ураз спохмурнівши, навдивовижу відказав рівним тоном:

— Атес — демон гніву. І, до всього, він ще й твій персональний демон, пам'ятаєш? Тож його завдання — керувати твоїм гнівом [1]. Усе, що коли-небудь тебе дратувало, усе, що викликало в тобі лють чи ненависть — його робота.

Отакої...

Мій спантеличений погляд мимоволі шарпнувся до Атеса. Той скривив губи в уїдливій посмішці й демонстративно закотив очі.

— Ой, ну все, викрили! І що тепер — спалити мене на вогнищі? — проказав з удаваним драматизмом.

Я лише прошепотіла:

— Чому?

Демон трохи скоротив відстань між нами, і я побачила, як його погляд змінився — з холодно-презирливо на уважний і зацікавлений, а на губах заграла лукава посмішка.

— Крихітко, ти — смертна з душею, чистою, як джерельна вода. А я — демон. Моє єство прагне лише одного: зіштовхнути тебе в темряву.

Від цих слів тіло обсипало сиротами, а по хребту, немов мокрий павук, пробіг неприємний холодок. Цієї ж миті мозок затопило море запитань... Тобто… він хоче мене спокусити? Зламати? Чи..?

Я спробувала знайти бодай якусь відповідь у погляді Вадміра, та він мовчав.

— Я думала, він, як і ти… хоче мені допомогти...

— Смертна, колись і я був напівдемоном, як він. І теж вагався, — знову озвався Атес, вже глибшим, щирішим тоном. — Але сумніви — це розкіш для тих, хто ще не скуштував справжньої сили. Я давно зробив свій вибір. Визначився, на чиєму боці граю. На відміну від вас обох.

— Тобто… ми маємо вибір? Обоє? — я уважно дивилася на Вадміра, вчепившись за слово «вибір», як за рятівне коло, і в грудях миттю спалахнула крихітна іскра надії.

Напівдемон мовчки кивнув.

— Вибір? — водночас виплюнув Атес зі знайомою отруйною насмішкою в голосі. — У вас є лише один напрям. І чим раніше Вадмір це визнає, тим менше буде зайвого болю.

— Один напрям? — перепитала я, глянувши на рудого. — Але ж… якщо вибору немає — навіщо тоді вся ця вистава?

Звісно, я не повірила жодному його слову. Відчувала: він знову грає, знову тягне за ниточки.

Та раптом обидва мої супутники знову застигли, напружено вп’явшись один в одного поглядами. І я теж завмерла між ними, наче між двома полюсами, відчуваючи, як вони тягнуть мене у протилежні боки. І не могла збагнути, до якого тяжію більше.

Та хай вам грець!

Я рвучко хитнула головою, і наче луда з очей спала. А тоді несподівано, навіть для самої себе, жбурнула їм:

— Знаєте що? Я все ж переконана, що попри все, маю право обрати власний шлях! Мій вибір належить лише мені! І тільки мені!

Обидва супутники синхронно подивились на мене.

— Янголи, демони, інші створіння... — продовжила я далі. — Можливо, Бог створив усе це не для того, щоб ми, люди, сліпо корилися, а щоб ми вчилися шукати себе. Щоб ми розвивали волю. Адже якщо ми справді створені за Його образом, навряд чи Він хотів бачити нас маріонетками — ні своїми, ні чужими. У цьому немає жодного сенсу! — я розвела руками й замовкла, глипаючи на них по черзі.

В очах обох моїх супутників полискував подив і щось іще — ледь вловний відтінок тривоги, мовби я щойно зірвала печатку з давнього, забороненого знання, яке не слід було вимовляти вголос.

Першим заговорив демон, геть незвичним солодко-медовим голосом:

— Крихітко, звісно, вибір у тебе є...

— Не називай мене КРИХІТКОЮ! — гаркнула я. У грудях все закипіло, як у перегрітому казані на межі вибуху.

Він не зреагував ані словом, ані жестом — навіть бровою не повів. Лише спокійним тоном продовжив:

— Але навіщо він тобі? Ти ж не знаєш, що чекає по той... «світлий» бік, — він скривив губи, підкреслено зобразивши жестом лапки у повітрі. — А ми, демони, вже відкрилися перед тобою. Озирнись — хіба це не прекрасно?

Він недбало провів рукою по темряві, що нас оточувала, і я мимоволі прослідкувала за його жестом. І справді — у цій пітьмі було щось знайоме... Щось дивно привабливе... Спокійне у своїй передбачуваності. Безпечне… чи, може, оманливо затишне? Пастка? А, може, притулок?

— Тобі потрібно лише… — прошепотів він, майже ніжно. — …відпустити те, ким ти була. І прийняти ту, ким можеш стати.

Я відчула, як його слова проникають під шкіру, звучать як ласка, як обіцянка полегшення... А раптом він має рацію? Може, я вже не та, ким була? І чи хочу я залишатися нею?

Та перш ніж я встигла дійти бодай якоїсь думки, Вадмір рвучко ступив уперед і став між нами, закриваючи мене собою:

— Ні!

Я завмерла, відчувши, як у грудях щось прокинулося: страх, вдячність... і ще щось слабо помітне, але таке справжнє, тепле — те, чого я не відчувала вже дуже давно.

— Атесе, припини! — пролунало твердо.

Я обережно визирнула з-за плеча напівдемона.

— А то що? — рудий шпарко скоротив відстань, зупинившись на відстані витягнутої руки від нас. І його очі… О, ці очі! В них не лишилося нічого людського. Там палав крижаний вогонь — пронизливий, нестерпний, такий, що, здавалося, пронизує до самих кісток. Лють, зневага й ще щось глибоке, темне, безіменне — все це змішалося в тому погляді. І це було… моторошно. До жаху моторошно.

— Я сказав: досить! — гримнув Вадмір, і його рішучий голос луною прокотився між скелями, розбиваючись об кам’яні стіни й зникаючи в глибинах темряви. І водночас — блиск сталі. Меч у його руці з’явився так раптово, що я навіть не встигла кліпнути. Лезо застигло за сантиметр від шиї демона.

Я здригнулася, мимоволі відсахнувшись убік, а потім завмерла, зіщулившись. Жижки тряслися, серце гупало десь у горлі, а в роті осів гіркий присмак страху.

Йой... Це вже було за межею всього, до чого я встигла звикнути...

Протистояння між Вадміром і Атесом досягло нового рівня. Вони впивалися один в одного поглядами, нагадуючи два протилежні світи, що зійшлися в точці неминучого зіткнення: світло проти мороку, жар проти холоду. А я, мов крихітна іскра між ними, могла або остаточно згаснути… або розпалити полум’я, здатне знищити все навколо.

Та раптом десь у куточку свідомості з'явився маленький промінець світла: навіть іскра має право вибору. Я відчула, як усередині щось починає змінюватися. Ні, страх не зник... Він і досі стискав мене зсередини, але вже не паралізував. Просто в цю мить я вперше по-справжньому усвідомила, що більше не дозволю нікому вирішувати за мене.

Атес одразу метнув гострий погляд до мене й кинув своє зневажливе «Ну, як хочеш!». А потім миттєво розчинився в повітрі, залишивши по собі лише ледь вловний запах сірки та відлуння своєї присутності.

Вадмір повільно обернувся до мене.

— З тобою все гаразд?

Я кивнула. Начебто. Хоча серце все ще билося десь у горлі, а коліна тремтіли, як у дитини після нічного жахіття.

— Пробач, — прошепотів він, ледь ворухнувши губами.

~~~

— Атесе, щось смаженим запахло. Ги-ги.

— А я попереджав. Ну що, як тобі смакує «вірна дружба» на грилі?

— Якби я був на місці Вадміра, я б теж не церемонився. Ти себе хоч іноді слухаєш?

— А ти її чув? Вона ж говорить, як маніфестантка з філософського факультету. Це твоя школа, еге ж?

— Ну звісно. Бо ти ж не думав, що я стоятиму осторонь, поки ти вербуєш її в клуб «Темна сторона — це весело»?

Важке зітхання:

— Ви з Вадміром весь час ускладнюєте мені життя...

— Тоді не мухлюй! Ми ж домовлялись, що так робити не можна.

— Тобто я маю вистелити їй червону доріжку з цього виміру, вигукуючи мотиваційні слогани, махаючи прапором і ризикуючи власною шкурою?

— Саме так. І бажано з фанфарами й конфетті.

— Янголе, я знав, що ти нахаба, але щоб настільки безсоромний...

— Невже будеш мститися?

— Аякже. За кого ти мене маєш? Я ж не з тих, хто прощає за каву.

— Та не драматизуй! Вадмір тебе й пальцем не торкнув би. А те, що Шелл тут — твій бонус. Хоча, між нами, героєм тебе ніхто не вважає. Елігос навряд чи аплодуватиме. А про твого батька я взагалі мовчу.

— От і мовчи!

— Мовчу.

— Мовчи!

— Мовчу-мовчу.

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Гнів (порок) — один із семи смертних гріхів у християнській традиції, що означає руйнівну силу неконтрольованої злості, ненависті та агресії. Він проявляється у прагненні помсти, насильстві, ворожості й нетерпимості, підриває гармонію душі та стосунків між людьми. У морально-етичному сенсі гнів вважається небезпечним, бо веде до втрати розуму й духовної рівноваги, протиставляється чесноті лагідності та терпіння. Водночас у психології він може виконувати захисну функцію — сигналізувати про порушення особистих меж чи несправедливість.