Раді Вас бачити!

Гнів поневолює та принижує навіть найгіднішу людину.

Бабрій

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер

Ми з Вадміром просувалися крізь кам’янисту місцевість, що з кожним кроком ставала все стрімкішою й підступнішою. Під ногами хрустіли нерівні камінці, схожі на гравій, а темрява, що цупко облягала нас з усіх боків, здавалася живою істотою — вона дихала, шепотіла, поглинала найменший звук.

Напівдемон рішучою ходою прошкував попереду. Звісно, на відміну від мене, він точно знав, куди прямує в цій безмежній пітьмі. Його впевненість іще з пів години тримала мене на плаву, а потім щось потроху почало змінюватися всередині. Я відчувала, як власна воля тане, а свідомість стає м’якою, податливою, наче теплий віск у руках скульптора. Раз по раз із глибини виринала нав’язлива думка: «Воля господаря — закон». Я намагалася чинити спротив, та кожне слово Вадміра, кожен його погляд — і я вже кивала, погоджувалась, мов безвольна маріонетка. Поки що це не впадало в очі. Поки що.

Я вперто переконувала себе, що це лише побічна дія примарного зілля. Тимчасове затьмарення. Незабаром усе мине. Та серце продовжувало тривожно калатати, мовби попереджало: щось іде не так.

— Якщо все мине без ускладнень, — кинув Вадмір, не озираючись, — за кілька годин будемо на місці.

Я не наважилася уточнити, що саме він мав на увазі під тими «ускладненнями». У цих землях усе працювало за іншими правилами, не такими, як у світі людей. І, ймовірно, саме мовчання тут вряди-годи могло стати найкращим захистом.

Минуло близько години, коли ми проминули двох істот, яких Вадмір назвав ландскнехтами. Хоча насправді в моїх очах вони радше скидалися на темних лучниць у чорних шкіряних обладунках, що сиділи на краю урвища, наче вартові з іншої епохи, виснажені нескінченним дозором. Та Вадмір пояснив, що звичайні демони без титулів і привілеїв часто стають охоронцями або найманцями при дворах могутніших демонів. Наприклад, таких, як його батько.

Я також помітила, що ці дві демониці навіть не глянули в наш бік, коли ми проходили повз. Напевно, напівдемон і його тінь — звичне явище для тутешніх земель. І ось несподівано мозок почало затоплювати мішаниною химерних думок... Його тінь. О, як це звучить! У цьому стільки сили, вірності, навіть… пристрасті?.. Мене пройняв холодок, я здригнулася. Що за нісенітниця лізе в голову? Я — не тінь. І тим паче — не його. Різко хитнула головою, силкуючись розвіяти цей туман, що спроквола обволікав свідомість.

— Шелл, все гаразд? — Вадмір зупинився й рвучко озирнувся. Очі блиснули в темряві, мов дві жарини.

Я змусила себе всміхнутися й кивнути. Однак у горлі вже ворушилися слова, які от-от могли зірватися з вуст: «Так, мій володарю!» Я прикусила язика. Та десь у глибині душі щось шепотіло: «А раптом це і є твоя справжня суть?»

— Чому ти весь час мовчиш? Чому не ставиш запитань? — оксамитовий голос Вадміра прорізав тишу.

Я неквапливо стенула плечима, стараючись не зустрічатися з ним поглядом. Хоча й відчувала, що він дивиться на мене, пронизливо, з такою напругою, що стискає грудну клітку, наче крижаний ланцюг.

Володар чекає, коли його тінь озветься.

Я проковтнула важкий клубок у горлі й майже беззвучно пробубоніла:

— Не хотіла здатися надокучливою.

Він підняв брову. У цьому русі було щось хижо-насмішкувате, щось, що змусило мене ще глибше втягнути голову в плечі.

— І відколи це? — з голосу сочилася іронія.

Я знову болісно проковтнула.

Він сердиться? О, ні... О, тільки не це… Володар незадоволений своєю тінню...

— Я просто подумала, може... ти втомився від моєї балаканини, — прошепотіла я, так тихо, як могла, бо боялася, що сам звук мого голосу може роздратувати його ще більше.

— Раніше тебе це не зупиняло, — мовив Вадмір, ледве посміхнувшись. Та цей посміх був такий тонкий, холодний, схожий на відблиск леза в нічній темряві. А потім — без жодної павзи, вже зовсім іншим, м'якішим тоном: — Ти досі злишся?

Злюся? О, мій володарю, ні! Пробач, що змусила тебе так подумати! Пробач, пробач… Тінь не має права на гнів.

— Через що? — спитала вголос, ледве змусивши себе вимовити ці слова.

— Ну, скажімо… через те, що я зробив із тобою це, — він провів рукою згори донизу, окреслюючи мій силует. — Або, можливо, я сказав щось зайве? Чи вчинив якось не так?

О, мороку моїх очей, не карай мене так жорстоко… Тінь не має права на образу. Тінь тебе не варта. Тінь — це черв'як. Тінь — це пилюка, що стелиться за твоїми кроками...

Я опустила погляд, щоб не бачити його очей. Бо в них — небо, до якого мені не злетіти. І безодня, в яку я вже падаю...

— Шелл, агов! — Вадмір нахилився ближче, насторожено вдивляючись у мені.

— Що? — вирвалося мимоволі. Думки, мов розсипані уламки дзеркала, не складалися в речення — лише безладне, нав’язливе благання: пробач, пробач, я нікчемна, я — тінь, я — ніщо…

— Ти поводишся якось дивно. Щось сталося? — не вгавав він.

— Все добре, — прошепотіла, втупившись у нерівну, вугільно-чорну землю. — Дякую.

О, мій володарю, ти такий уважний... Такий чуйний... А я — ніщо. Порошинка під твоїми ногами, негідна навіть бути поміченою.

— Шелл! — різко вигукнув Вадмір.

Я сіпнулася й злякано підвела очі. Його прямий, пронизливий погляд, здається, силкувався прорватися крізь напівпрозору оболонку й дістатися до самої суті мене.

— Шелл, що з тобою?

Я скам’яніла, знову опустивши очі.

Що має сказати тінь?.. Що вона схиляється перед своїм господарем?.. Що не варта навіть випадкового погляду... жодної крихти його уваги... жодного звуку з його вуст?...

Я не могла вичавити з себе ані звуку, не могла вдихнути.

— Шелл, пробач… Але інакше не можна. Це — заради тебе, — вельми дивно прошепотів Вадмір, і в ту ж мить — ляпас.

У вухах задзвеніло. Я похитнулася, не встигнувши навіть усвідомити, що сталося, і ледь не впала. Проте рука напівдемона вже міцно тримала мене за лікоть.

— Вибач, — розгублено видихнув він.

Я притисла долоню до щоки, що пекла, мов розпечене залізо, й звела на нього спантеличений погляд. У голові вирувала плутанина, та крізь неї прорвалася одна-єдина думка:

— Ти що — з глузду з’їхав?!

— О, дяка Творцеві! Ти отямилася! — вигукнув Вадмір з полегшенням і хутко притягнув мене до себе. Його обійми були міцні, гарячі, і моє чоло вперлося в його груди. Десь під шкірою глухо й ритмічно билося справжнє, живе серце.

Та замість полегшення в мені здіймалася пекуча й несподівана хвиля болю, розгубленості й гніву.

— Вадмір… навіщо ти мене вдарив?.. — хрипко прошепотіла я, губами торкаючись тканини його сорочки. Щока пекла, мов обпалена вогнем. Я досі притискала до неї долоню, нібито це допомогло б втримати біль у жмені.

Напівдемон на дещицю секунди застиг, а потім обережно відхилився, вдивляючись у мене з тривогою.

— Тобі боляче? Дозволь подивитися… — пальці лагідно торкнулися моєї руки. — Будь ласка…

Я відчула, як в очах збираються сльози.

— Ні! — вирвалося з мене, і в ту ж мить щось защеміло всередині. Я тихо схлипнула та враз міцно стиснула тремтячі губи, щоб більше не видати ні звуку.

— Вибач, Шелл, — прошепотів він, зазираючи мені в очі. Я побачила в його погляді те, чого не чекала: щиру, нестерпну провину. — Я не хотів завдати тобі болю. Просто… ти поводилася дивно. А я… Я діяв наосліп, інстинктивно… Пробач.

Я ковтнула повітря, що раптом стало густішим за дим і важким для легень. А тоді, не встигнувши зупинити себе, пробубоніла:

— Ч-чому я думала, що ти мій… володар? — голос зрадницьки тремтів.

— Що? — Вадмір явно був здивований.

— Це… через твоє кляте зілля? — хлюпнула носом, стараючись втримати сльози.

Він обережно провів кінчиками пальців по моїй руці, якою я досі прикривала постраждалу щоку.

— Цей еліксир непередбачуваний. Мабуть, на тебе він діє так, наче пригнічує твою волю. Змушує… підкорятися.

Це жахливо...

— Невже всі тіні так думають? — запитала я, не впізнаючи власного голосу. Він був тонкий, надтріснутий, мов скрип старих дверей, і в ньому бринів такий біль, що, здавалося, навіть повітря навколо здригнулося.

— Не знаю… Можливо, — тихо відказав Вадмір. А затим дуже ніжно додав: — Шелл, пробач. Та я мусив якось вивести тебе з того стану. Я не знав... як інакше. Будь ласка… дозволь мені подивитися на твою щоку.

М'яке тремтіння в його голосі розтопило рештки моєї настороженості. Я більше не опиралася. І тоді він обережно відвів мою руку від обличчя. Я лише мовчки стежила, як його пальці торкаються моєї шкіри — і від цього дотику щось у мені солодко занило. Та несподівано погляд Вадміра змінився: зникла оксамитова м’якість, а замість неї там прокинулись біль і острах... І ще щось глибоке й темне, що проривалося зсередини, крізь його звичну маску стриманості.

Я заклякла.

Що там? Що він побачив? Чому так дивиться?

— Що — все так кепсько? — прошепотіла напружено, вчепившись у його гарні очі, мов у рятівну мотузку.

На якусь мить запала мертвотна тиша. Вадмір ковзнув поглядом по моєму обличчю, і я побачила, як у ньому борються різні емоції — сумнів, провина, страх... Потім він ледь хитнув головою.

— Ні… Але… Я… — проковтнув. — Шелл, я ніколи, чуєш, ніколи більше не завдам тобі шкоди. Обіцяю. Пробач мені. — Він ніжно погладив мою щоку, і несподівано біль відступив, розчинився в цій неочікуваній ласці. Я заплющила очі, і на якусь секунду здалося, що час зупинився, а темрява навколо стала м’якшою, менш загрозливою.

— Слухайте, треба щось холодне прикласти, а то синець залишиться! — знагла пролунав голос збоку.

Ми з Вадміром, мов ошпарені, миттєво відсахнулися одне від одного.

— Атесе?! Що ти тут робиш? — Вадмір озирнувся, його голос був сповнений щирої розгубленості.

Дідько!

Я теж повернула голову. За кілька кроків стояв рудий демон у чорному, руки в кишенях, з тим самим зухвало-недбалим поглядом, який завжди дратував і… тривожив.

— Мчав рятувати, — Атес знизав плечима. — Та, бачу, ти чудово впорався без мене, — докинув тим самим тоном, у якому кожне слово було, як укол шпильки.

Ага, звісно. Повірила, як же ж. Ти б із задоволенням здав мене першому-ліпшому демонові. Хоча, стоп… Ти ж сам демон. То що ти тут забув, Атесе?

Він скривився, провівши по мене холодним, зарозумілим поглядом, ніби я була не людиною, а одним з екзотичних експонатів у його приватному музеї зламаних душ.

— Ти почув її думки? — запитав Вадмір, чи то з роздратуванням, чи то з ніяковістю. А може, й те, й інше водночас.

— Аякже, — спокійно відказав демон, неквапливо наближаючись до нас. — І це було… моторошно, — знову скривився, кинувши на мене короткий погляд. — Особливо всі ці її метафори про себе як про пилюку й черв’яка. Мерзота. Бр-р.

Я зиркнула на нього так, що якби погляди могли спопеляти, він уже б лежав купкою попелу — саме тим, чим я недавно відчувала себе.

Пихатий виродок.

Проте демон лише посміхнувся своїм фірмовим, зневажливим осміхом, який завжди означав, що чхати він хотів на мене та мої думки.

— Як гадаєш, це може повторитися? — якось вкрай обережно запитав Вадмір.

— Та біс її знає… — рудий недбало стенув плечима. — Вона ж — суцільна непередбачуваність, — поморщив носа так, немов саме згадування про мене викликало в нього відразу.

У ту ж мить всередині мене спалахнула лють. І, здається, він це відчув, адже в кутиках його вуст знову замайорила знайома крива посмішка, яка миттєво викликала в мені бажання вгатити йому чимось важким по голові.

— Це дівчисько — загадка без розгадки, — провадив він далі, звертаючись до Вадміра, навіть не глянувши в мій бік, наче я була порожнім місцем. — Зухвала, вперта, не піддається дресурі. Як дика кішка, що рве повідець.

— Подивись краще на себе! — прогарчала я крізь стиснуті зуби. — Ти ж сам — втілення пихи! І ще маєш нахабство когось судити?

Наші погляди миттю схрестилися, як клинки у смертельному двобої. В очах демона була насмішка й презирство, у моїх — вогонь, готовий спопелити.

— Атесе, є якісь новини? — втрутився Вадмір, швидко розірвавши напругу між нами.

Той миттю відгукнувся, повертаючись до свого звичного недбалого тону, з саркастичним присмаком:

— Здається, наш приручений янгол щось винюхав. Має підозри… хоча, краще хай сам усе розповість. Проте треба поквапитися. Час тікає, а небо вже темніє.

Запала напружена мовчанка. Вадмір з Атесом буравили одне одного поглядом, явно перекидаючись думками, поки я відчула себе зайвою. Втім, я здогадувалася, що вони щось приховують. І це щось, безсумнівно, стосується мене.

— Про що це він? — вимовила різко, відчувши, як у грудях знову закипає гнів.

— Демони не сплять, — недбало кинув Атес, глипнувши на мене спідлоба своїми чорними очима.

І як це розуміти?

Очікувано, відповіді не було. Тоді я перевела погляд на Вадміра. Його чолом пробігло грізне хмаровиння, погляд став колючім, проте він також вперто мовчав.

Мене це вже остаточно дістало. Терпець урвався, і я вибухнула:

— Ви взагалі збираєтесь мені пояснити, що тут, чорт забирай, відбувається? Через що вся ця метушня? І що за кляті загадки ви перекидаєте одне одному, наче мене тут не існує?

Напівдемон ще більше насупився й сухо кинув:

— Ти про що зараз?

Знову прикидається, ніби не розуміє… Як зручно.

Я вдихнула на повні груди, стараючись стримати хвилю люті, що вже накочувалася зсередини, однак самоконтроль стрімко вислизав, як сухий пісок крізь пальці.

— Ви з ним, — кивнула в бік Атеса, — тільки те й робите, що перешіптуєтесь, кидаєте натяки й майстерно уникаєте прямих відповідей. Ти ж сам казав, що всі полюють на мою душу. То, може, поясниш нарешті: чому? Що в ній такого? Чому вона всім так потрібна?

Запала чергова гнітюча тиша. Темрява навколо раптово почала згущуватися, ставати нестерпно задушливою, наче я тонула в болоті.

Я судомно хапнула повітря й майнула поглядом до Атеса. Той повільно розтягнув губи в хижій усмішці, як кіт, що впіймав мишу, проте ще не вирішив, чи погратися з нею, чи миттєво з’їсти.

— Кому це «всім»? — сухо буркнув він, пропалюючи мене чорними очима.

— А я звідки знаю?! Це ж ви маєте мені сказати! — зірвалася я, вже навіть не намагаючись стримати гнів.

Вадмір метнув напружений погляд до Атеса, а той лише знизав плечима й театрально закотив очі, ніби вся ця сцена була для нього розвагою.

Як же він мене бісить!

У цей момент наші погляди з демоном знову схрестилися, і лють з новою силою спалахнула в мені. Я вже майже рвонула вперед, щоби добряче вперіщити йому по пиці. Але він несподівано спокійно вимовив:

— Смертні не мають права просто так блукати цим світом.

Я кліпнула, завмерши, мов укопана. Кулаки самі собою стиснулися — до білизни в кісточках.

— Демони чують їх здалеку, — продовжив він. — Тож твоя поява… теж не залишилася без уваги. — Потім його вуста знову розтягнулися в знайому зневажливу посмішку, а очі стали порожніми й холодними, мов безодня. — Чиста душа — це… м-м-м... делікатес... — Він облизнув губи, і в цьому русі було щось настільки хиже, що я відчула, як по тілу пробігли дрижаки.

Я мимоволі відступила на крок і розгублено глипнула на Вадміра, шукаючи бодай натяк на підтримку. Той коротко кивнув:

— Атес не перебільшує. Тебе відчули всі.

— І що з того? — проковтнула я гіркий клубок у горлі. — Що в цьому такого жахливого?

Вони знову обмінялися багатозначними поглядами, і ця їхня мовчазна змова змусила моє тіло здригнутися. Холод пробігся хребтом, та це був не страх. Це був гнів, що яворився десь глибоко всередині.

— Розумієш, крихітко… — протягнув Атес з тією самою самовдоволеною посмішкою, яка доводила мене до сказу.

— Не смій називати мене «крихітко»! — прошипіла я. Цей клятий демон вже остобісів мені.

— Як скажеш, смертна. Так краще? — він нагородив мене зневажливим поглядом.

Схрестила руки на грудях, силкуючись не вибухнути, хоч усередині все палало, наче розжарене вугілля.

— У цьому вимірі кожен демон мріє про твою душу, — повів він далі, ніби нічого не сталося. — По-перше, ти — легка здобич. Подарунок із бантиком, — пирхнув, вколовши поглядом Вадміра. — А по-друге… всім цікаво, що ти тут робиш. І як узагалі сюди потрапила.

Серйозно?

Я стрельнула коротким, сповненим недовіри поглядом на Вадміра. Той мовчки кивнув.

— Але ж… — почала, та слова застрягли в горлі, мов риб'яча кістка.

— От і я про те ж! — зловтішно перебив Атес. — Тож якщо не хочеш зайвих проблем, тримай язика за зубами, смертна, — останнє слово він вимовив з особливим наголосом, мовби плюнув мені в душу. Потім, з награною серйозністю, вдав, що застібає рот на блискавку, повертає ключ і жбурляє його в темряву.

Я спробувала щось сказати, проте не змогла.

Я що — справді оніміла?! Як ти це зробив? Вадмір знає?

Приголомшено втупилася в демона, і миттю його губи розтягнулись у зухвало- в'їдливу посмішку, а в очах спалахнуло щось темно-хижо-вдоволене.

Мені нестерпно закортіло накинутись на нього — вгризтись у цю самовдоволену пику, стерти цю кляту посмішку, видряпати ці зіньки, вирвати жменю рудого волосся... аби хоч трохи вгамувати цей пекучий, нестерпний гнів. Але я надлюдськими зусиллями зібрала всю волю в кулак і змусила себе зупинитися. Глибоко вдихнула, стримуючи емоційне торнадо всередині.

Спокійно, Шелл. Тримайся. Не піддавайся. Не грай за його правилами.

— Ідеш з нами? — раптом рівним тоном запитав Вадмір, звертаючись до демона. Той неквапливо ковзнув по мені поглядом, мовби оцінюючи товар на якомусь демонічному ярмарку. І тоді мовчки кивнув.

Прекрасно. Саме цього мені не вистачало для повного щастя…

~~~

— Атесе, ти взагалі при тямі? Навіщо ти це сказав їй?

— Щоби не розслаблялася. Хтось же має тримати градус напруги. А то ще подумає, що життя — це казочка з щасливим фіналом. Нехай звикає до справжнього світу.

— Та ти ж сам знаєш, що все не так просто… Усе набагато глибше, складніше…

— Знаю. Але складність ситуації не скасовує факту: себе не обдуриш. Рано чи пізно — бам! — і справжня сутність вилізе, як кіт із мішка.

— Може, скажемо Вадміру?..

— А навіщо псувати йому настрій?

— Він наш друг, Атесе…

— Янголе, ти такий милий у своїй наївності. Проте тут наша дружба — як парасолька в ураган: наче є, а користі — нуль.

— Дружба — це не парасолька! Вона завжди має значення. Все залежить від того, хто й як її цінує. І я зараз не про вигоду, а про відданість. Дружба… це ж як бронежилет для душі!

— О, почалося. Ти у нас тепер ще й мораліст. Але скажи чесно: якщо Вадмір опиниться перед вибором — ти чи вона, з тими своїми очима, як у мультяшного кошеняти, — ти справді думаєш, що він обере тебе?

— Ти жорстокий, Атесе! Не можна порівнювати дружбу з коханням жінки. Це як порівнювати хліб і вино — обидва потрібні, але для різного.

— Мій пухнастий друже, повір, це я ще не жорстокий... Я просто дивлюсь правді в очі. А правда така: кохання й дружба ще від початку часів були на різних шальках терезів. І, зрештою, жіноча підступність завжди переважує.