Раді Вас бачити!

Обставини не можуть змінити долі; навпаки, доля спрямовує обставини.

/Олександр Дюма. Королева Марго/

— — — — — — — — — — — — —

10-11 травня 2016. Вівторок, середа.

— Ніколи більше так не роби! — мої слова, наче розпечені вуглинки, вилітали з вуст, обпалюючи повітря. Гнів, що кипів у душі, пробивався назовні, і я ледве стримувала себе, щоб не зірватися на крик.

Я стояла, зігнувшись навпіл, мов зламана гілка, і важко дихала, силкуючись приборкати хвилю нудоти, що накочувалася з новою силою.

— Пробач, я не знав, що... — почав Вадмір, голос звучав розгублено, практично вибачливо, але водночас достатньо гучно, щоб змусити мене глипнути на нього через плече.

— Тепер знаєш! І... — я різко підняла палець, зупиняючи його, проте завершити думку не змогла — все потонуло в нескінченних тінях і мерехтінні світла. Світ здався мені розмитою аквареллю, яка втрачає форму під потоками дощу. І тоді мене знову знудило.

Вадмір підійшов ближче, його рука м’яко торкнулася моєї спини. У цьому жесті не було ні поспіху, ні презирства — лише турбота, яка несподівано принесла мені відчуття заспокоєння, хоч і на мить.

— Як я можу допомогти? — лагідно запитав він, наче боявся зламати мою хитку рівновагу.

— Ніяк, — ледве вимовила я, відчуваючи, як гнів і слабкість борються всередині. — Просто залиш мене саму... — проте слова знову обірвалися, коли нова хвиля нудоти стрімко накрила мене. — Хоча... — додала, глибоко вдихаючи, а затим, збираючи всі сили, змусила себе подивитися йому у вічі. — Дістань мені таблетки від нудоти... будь ласка.

Він кивнув й впевнено проказав:

— Я миттю! — і після цього швидкою ходою вийшов за двері, залишивши мене наодинці з моїм принизливим станом.

Слабкість стискала мене так щільно, що ноги підкосилися, і я опустилася на холодну плитку, прихилившись до унітаза. Безпорадність навалилася, пробуджуючи глибоке відчуття приниження — щось нове, щось, що розривало мою внутрішню броню, оголюючи перед світом. До цього мене нудило лише двічі: один з тих випадків стався в дитинстві, коли я отруїлася несвіжим тістечком. Але тоді це було у звичному оточенні, вдома, під пильним наглядом батьків, які стали свідками того жахливого моменту.

Вдруге це сталося, коли я перепила на вечірці в старших класах. Тоді ще не було Дрейка, проте була Тейлор — моя вірна подруга, яка завжди знала, як врятувати мене від самої себе. Вона мовчки відвезла мене додому, поклала в ліжко й навіть не дорікнула. Добре, що батьки тоді були відсутні... Після того випадку я присяглася більше так не напиватися.

Утім, цього разу все було інакше... Що ж, звучить і смішно, і трохи моторошно, але факт лишається фактом: мій шлунок не витримав польоту з напівдемоном. Перші кілька секунд польоту були навіть захопливими — вітер у волоссі, відчуття невагомості, свобода.... Але щойно ми приземлилися біля якогось кафе, і я відчула під ногами тверду землю, шлунок вирішив, що таких експериментів більше не витримає! Я ледве встигла добігти до вбиральні...

Вже за мить Вадмір опинився біля мене — звісно ж, телепортувався. Та мені в той момент було глибоко байдуже, що він бачить мене в такому жалюгідному вигляді. Єдине, чого я щиро хотіла, — це влаштувати йому прочухана. Бо з якого дива він вирішив, що я витримаю цей жасний переліт? Я ж не якась надприродна істота — я звичайна людина!

І от тепер я сиджу на холодній, не надто чистій підлозі в туалеті якогось кафе, з головою, що йде обертом, і запахом, який краще не описувати... І все це — через його блискучу ідею. Мені байдуже, що він напівдемон. У першу чергу він — хлопець. Привабливий хлопець. І він бачив мене в такому стані…

Це просто катастрофа.

***

Через кілька хвилин двері тихо відчинилися, і Вадмір прослизнув усередину, тримаючи в руках упаковку таблеток від нудоти та пляшку води.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся мене отруїти? — я спробувала посміхнутися, приховуючи внутрішню крихкість за удаваною безтурботністю.

— Якщо жартуєш, значить, тобі вже краще, — відказав він із легкою усмішкою та простягнув мені таблетку разом із водою. — Прийми це.

Я ковтнула таблетку, зробила кілька великих ковтків води, відчуваючи, як її свіжість обіймає моє горло, але слабкість вперто залишалася зі мною. Я повернула пляшку, стараючись не показувати, як важко мені зібрати сили.

— Дозволь мені тобі допомогти, — Вадмір присів поруч. Потім обережно підтримав мене за плечі й допоміг підвестися. Я сперлася на нього, відчуваючи тепло його присутності. Запаморочення й дзвін у вухах не відступали.

— Як ти? — дуже м'яко запитав він.

— Здається, вже трохи легше... Спасибі, — видихнула я слабким голосом. Несподівано підлога під ногами заходила ходором, і я, втрачаючи рівновагу, притулилася до Вадміра. Міцні руки дбайливо обійняли мене за талію, підтримуючи, щоб я не впала.

— Голова паморочиться? — він уважно вдивлявся мені у вічі. Я підвела погляд і мовчки кивнула. — Якщо хочеш, можу тебе понести.

— Не треба! — вигукнула так різко, що сама здивувалась своєму тону.

Вадмір трохи знітився й всміхнувся, а мене охопило незручне відчуття збентеження. Після короткої павзи я додала вже спокійніше:

— Просто побудь тут, добре?

Він схвально нахилив голову, теплий блиск його очей наче обійняв мене. Ми рушили до умивальника, де я освіжила обличчя холодною водою, що змила залишки слабкості. Неприємний запах більше не дошкуляв, але тепер мокрий одяг викликав дискомфорт. І тоді Вадмір використав сушарку для рук, щоб трохи підсушити мою футболку, яка неохайно прилипала до тіла.

— То які плани в тебе далі? — промовив він так невимушено, що це змусило мене мимоволі кинути побіжний погляд у дзеркало. Там відбилася його грайливий усміх, який мимохіть розсіяв напругу та подарувала мить спокою.

— Серйозно? У мене досі в думках лише їжа, — мовила я, стараючись надати голосу впевненості.

— А я думав... — почав він, але раптом зупинився, розгублений на мить, коли я різко озирнулася й підняла брову, запитально вдивляючись у нього.

— Зрозумів, — він широко всміхнувся. — Тоді ходімо обідати.

— Обідати? — перепитала я, скептично поглянувши в маленьке віконечко під стелею. — Зараз уже ніч за вікном! Більш імовірно, що вже опівніч.

— Ну, тоді вечеряти, — виправився він, не втрачаючи ні крихти своєї невимушеності. — Чи як це правильно назвати? — Усмішка стала ще ширшою. — Може, нічеряти?

Я мимохіть пирснула, а згодом тихенько засміялася. Відчуття полегшення огорнуло мене, і те, що зовсім недавно здавалося невиправною бідою, раптом стало дрібницею, яка не заслуговувала уваги.

***

Після першої чашки кави я відчула прилив енергії, неначе моє тіло прокинулось від довгого сну. Їжа на тарілці зникала блискавично, створюючи враження, ніби я голодувала кілька днів, хоча минув лише один. Вадмір сидів напроти, повільно й замислено колупаючи щось виделкою в тарілці. Збоку ми могли б видатися досить кумедною парою: «ненаситна дівчина» й «замислений хлопець із відсутнім апетитом».

Коли мій шлунок нарешті подав чіткий сигнал «досить!», я відклала столове приладдя й дозволила собі озирнутися довкола. Простір кафе дихав дивною гармонією протилежностей — готична естетика перепліталася з витонченим футуризмом, створюючи відчуття, ніби ми опинилися в іншій реальності.

Ми з Вадміром сиділи на півмісяцевому дивані з чорної шкіри, що огортав нас м’якою дугою. Перед нами — низький скляний столик, який, здавалося, поглинав відблиски світла від ламп, захованих у металевих ґратах на стелі. Свічки, розставлені на спинці дивану й у центрі столу, мерехтіли, мов частина якогось таємного ритуалу, малюючи на поверхнях м’які світлові візерунки. На стінах — картини з фантастичними істотами, чиї очі, підсвічені невидимим джерелом, мерехтіли в напівтемряві, ніби спостерігали за нами. Чорну глянцеву підлогу прикрашали зображення великих стилізованих черепів, які полискували багряним світлом. Барна стійка нагадувала розпечену скелю, інкрустовану мініатюрними черепами з очима, які час від часу зловісно спалахували рубіновим світлом. Щільні оксамитові штори приховували темні двері з загадковими символами.

У повітрі витав тонкий аромат кориці, деревного диму й свіжозмеленої кави. З дальнього кутка лилася тиха мелодія старого музичного автомата — звучала «Light a Fire» Rachel Taylor, огортаючи простір тонкою ниткою чарівності.

Я раптом усвідомила, що ми з Вадміром — єдині відвідувачі. І якщо я, у своїх трохи вологих джинсах і білих кросівках, виглядала тут чужорідною, то він — з мечем за плечима й спокійною поставою — здавався частиною цього місця. Ніби створений для нього.

Я відчула легке збентеження. І саме в цю мить Вадмір, ніби вловивши мій внутрішній дискомфорт, підвів погляд і з легкою, заспокійливою усмішкою запитав:

— Готова до прогулянки?

— Прогулянки? — я зиркнула на годинник на руці й здивовано мовила: — — Уже майже перша ночі! Я цілий день не з’являлася вдома… Ті, мабуть, хвилюється.

— Ті? — перепитав він, у темних очах блиснув якийсь загадковий вогник, немов місячне світло на гладкій поверхні води.

— Моя найкраща подруга. І сусідка по кімнаті, — пояснила я, намагаючись не вдаватися в деталі.

Вадмір ледь усміхнувся, проте не поспішав давати коментар.

— Що? — сторожко запитала я.

— Нічого, — відповів він, злегка похитавши головою. — Просто подумав, що Ті…

— Мій хлопець? — я примружилася. — У мене його немає, — заявила, як можна недбаліше, наче це дрібниця, хоча в словах відчувався ледь помітний присмак жалю. — Раніше був, але...

— Але? — його брова трохи піднялася, а погляд став уважним, ніби він сподівався почути щось важливе.

Я не встигла відповісти, бо господиня кафе гучно оголосила, що час зачинятися. Ми з Вадміром перехопилися поглядами. Його обличчя залишалося незворушним — жоден м’яз не здригнувся. Навіть у таких дрібницях він був… особливим. І я, сама того не помітивши, всміхнулася.

— Знаєш, мені справді час вже додому... — видихнула я, швидко підводячись. Голос прозвучав трохи хрипко, як старий папір, що хрумкотить під пальцями. Я відкашлялася й додала: — Завтра важливо бути в універі… Прогуляла вже два дні. А іспити — не за горами.

Вадмір неквапливо підвівся, з тією самою спокійною впевненістю, яка на тлі моєї метушні здавалася майже недосяжною.

— Дякую за… — почала я, ковзаючи пальцями по краю столу, де ще залишилися липкі сліди від кави. Зібравшись, нарешті підвела на нього очі: — Дякую за все.

Напівдемон кивнув, і в цьому русі було щось тихе й щемке — як шепіт, що залишається в душі, навіть коли звук уже стихнув.

— Будь ласка. І… вибач за телепортацію. Вийшло не надто вдало.

— Та ну, забудь! — я махнула рукою й щиро всміхнулася.

Якщо чесно, я мала намір заплатити за себе, але Вадмір зупинив мене — мовляв, це його запрошення. Поки він рушив до барної стійки, я витягла телефон, сподіваючись викликати таксі, але екран миготів повідомленням про відсутність зв’язку. Трохи роздратована, я попрямувала до виходу в пошуках сигналу. Позаду ледь чутно дзенькнули монети — Вадмір розраховувався.

Монети?.. У напівдемона, виявляється, є готівка?.. Хто б міг подумати...

Я зупинилася на мить, кинувши погляд у його бік. Тьмяне світло лампи вирізьблювало його риси з темряви, надаючи їм незбагненної примарності та чарівності. В цьому мінливому сяйві його образ здавався трохи тривожним у своїй досконалості.

Вже торкнувшись дверної ручки, я почула, як голос Вадміра обережно, практично невагомий наздогнав мене:

— Шелл, дозволь, я проведу тебе. Надворі дуже темно…

Щось тихе й тремке в цих словах змусило мене сповільнитися. Я обернулася — і наші обличчя опинилися так близько, що в його очах я побачила себе. Вони були глибокі, як нічний океан, і я відчула, що починаю в них тонути. Тепло, що йшло від цього погляду, несподівано змінилося гарячим полум’ям. Я моргнула — і все зникло.

— Що це було? — вирвалося в мене. Голос прозвучав глухо, ніби не мій, ніби я слухала себе ззовні.

— Про що ти? — Вадмір рвучко відчинив двері, і крижаний вітер вдарив у обличчя.

Не стримавшись, я здригнулася.

— Як холодно… — промовила розгублено, немов забувши, що щойно хотіла сказати, й ступила за поріг.

Озирнувшись, я завмерла. Місцевість була мені зовсім незнайома. Темрява щільно огортала вулицю, і лише світло з кафе залишалося єдиним острівцем у цьому морі ночі. Жоден ліхтар не світився. У вікнах найближчих будинків теж не було видно жодного вогника. Густа тиша й непроглядна пітьма створили відчуття, ніби ми опинилися в ізольованому, загубленому світі.

Я ковзнула поглядом до вивіски кафе. На ній виблискували дивні символи, викарбувані в металі — жоден із них не нагадував жодну з мов, які я знала.

Що це за місце?..

В голові заметушились тривожні думки, і холод пробрав мене вже не лише ззовні, але й зсередини.

— Де це ми? — раптом запитала я, не відводячи погляду від незнайомої місцевості. Порив вітру знову обійняв мене, змусивши зіщулитися.

Вадмір примружився, обличчя стало загадковим, а слова пролунали несподівано ніжно, розриваючи тишу, що тяжіла між нами:

— Змерзла?

Він обійшов моє запитання, відвівши тему убік.

— Трошки... — видихнула я, обіймаючи себе руками. — Куртка зараз би точно не завадила... Може, твої друзі її прихопили?

Напівдемон похитав головою, а його ледве помітна усмішка

Він похитав головою, а ледь помітна усмішка на його вустах наче дражнила мене:

— Ні, це малоймовірно.

Ну, звісно, хто б міг тоді думати про куртку, коли ситуація виглядала настільки безнадійною…

Моє роздратування викристалізувалося в наступному питанні:

— То, може, нарешті скажеш, де ми? І чому тут немає зв’язку? — — я звузила очі, намагаючись вчитатися в його погляд, вловити хоч натяк на щирість. Натомість у відповідь отримала лише криву посмішку — її байдужа самовпевненість підігрівала моє обурення.

— Тобі не сподобається моя відповідь, — промовив він, граючи на нервах своєю фірмовою зухвалістю.

Напруга стискала груди, але я не зупинилася:

— Куди ти мене переніс? — підсилюючи кожне слово роздратованістю, я озиралася довкола, вивчаючи незнайому вулицю. — Це передмістя?

— Ні, — його посмішка стала ще нахабнішою. — Дещо інше.

Я схрестила руки на грудях, адже так було тепліше. Ба більше, щоб стримати лють, яка грозила поглинути все на своєму шляху. Я не розуміла, що відбувається... Крім того, навколишня атмосфера теж загострювала емоції. Невідомість гнітила, а страх потроху пробивався крізь товщу раціональних думок.

— Ти ж вся заклякла від холоду, — Вадмір затримав погляд на мені. — Хочеш, допоможу зігрітися? — в тоні прозвучало щось лукаве, і я це відразу вловила.

Це що таке? Гра на нервах чи спроба зачарувати мене?

— Я… — спробувала щось відповісти, але слова завмерли, і голос відмовився мене слухатися, адже уява вже підкинула кілька полум'яних картинок, які я поспішно спробувала відігнати, струснувши головою. Проте вуста напівдемона вже розтягнулися в зухвалій посмішці.

Трясця! Та він же безсумнівно зчитує мої думки! А-а-а! Як же це дратує!

Злість у мені швидко змішалася із сором’язливим збентеженням. Я швидко ковтнула, силкуючись зібратися, а потім різко кинула, відійшовши трохи вбік від нього:

— Не замерзну!

Вітер одразу ж обійняв мене крижаним холодом, але я вперто проігнорувала це відчуття.

— То ти нарешті скажеш де ми? — моє терпіння здавалось ось-ось вичерпається.

Вадмір повернув до мене голову, погляд був сповнений якоїсь невимовної емоції. Він відкрив рот, щоб відповісти, але замість його слів я почула чужий голос:

— О, яка зустріч!

Темрява за спиною раптом стала холодною і наче живою. Погляд Вадміра заціпеніло зафіксувався десь позаду мене, а в повітрі ніби задзвеніло тривожне напруження. Я озирнулася, і дихання застрягло в грудях.

Позаду, на відстані двох метрів від нас, стояло створіння, що навряд чи можна було назвати людиною. Високий, тіньовий силует ховався в балахоні з глибоким каптуром, який закривав усе, окрім химерних обрисів у мороці. Але справжній жах викликала його рука — викривлена, моторошно суха, мов гілка старого дерева, із довгими, кістлявими пальцями. У пальцях воно тримало предмет, схожий на велетенські ножиці, які зловісно блищали в слабкому світлі.

— Вадміре, я й гадки не мала, що отримаю таку насолоду від цього видовища, — цей голос, моторошний і низький, пробрав мене до кісток. У ньому чулося щось жіноче, але одночасно неприродне, щось таке, від чого кров застигла у венах.

Воно знає Вадміра? Що це за жахливі знайомі в нього?

Усередині мене боролися страх і непереборна цікавість. Вадмір не зволікав. Мовчки ступив уперед, ставши між мною та цією загадковою постаттю, і цей жест, абсолютно нетиповий для нього, спантеличив мене.

Він хоче мене захистити? Але від кого? Це ж просто стара жінка... Хоча, хай йому грець, що це за жінка така?

Я трохи висунулася з-за свого супутника, мовби зачарована незрозумілим бажанням краще роздивитися незнайомку. Як тільки мій погляд зупинився на її обличчі, з-під каптура блиснули зловісні холодні очі, а її голосний, сухий сміх розітнув повітря, мов звуки поламаних скрипок:

— Вадміре, та це ж справжня красуня! Хіба не диво? А яке у неї розкішне волосся! — пронизливо скреготало це створіння, покрученою рукою потягнувшись у моєму напрямку, ніби хотіло торкнутися.

Мене скувала напруга, відчуття було таке, наче крижаний вітер стрімко пройшовся по всьому тілу. Слова цієї істоти розбурхали в мені не лише хвилю паніки, але й залишили гнітючу плутанину, яка тяжіла над моїми думками.

— Я знаю, — буркнув Вадмір, голос прозвучав грубо й напружено. Він міцно схопив мене за руку, не даючи часу на роздуми, потягнув кудись уперед.

~~~

— Атесе, як думаєш, чому вона з’явилася тут так несподівано?

— Очевидно, в неї на те є свої причини. Чому це має мене хвилювати, янголе?

— Вони хіба можуть приходити без попередження?

— Ти ж можеш.

— У мене є дозвіл.

— Ну то, мабуть, вона теж його має.

Важке зітхання:

— Не подобається мені це, зовсім не подобається… Щось тут не чисто.