Раді Вас бачити!

— Ось!.. Мені подобається, коли жінка сміється від щирого серця.

— А якщо від щирого серця плаче?

— Мені подобається все, що жінка робить від щирого серця.

Теннессі Вільямс. Татуйована троянда

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер.

Кілька секунд тягнулися мов вічність, наповнена глухою тишею й абсолютною нерухомістю. Лише я, склянка та передчуття, що щось має змінитися.

І змінилося.

— А-а-а, що зі мною?! — вигукнула я, коли тіло раптом стало невагомим, наче його вирвало з гравітації. Здавалося, що я здійнялася над землею й розчинилася в повітрі, а потім — знову повернулася, проте вже не зовсім я.

Це було... незвично. Наче мене більше не існує в тому вигляді, що був. Я глянула на руки — напівпрозорі. Ноги — теж. Паніка стиснула горло, і голос зірвався у фальцет:

— Чому я... прозора?! Що ти зі мною зробив?

— Заспокойся. Це мине, — Вадмір говорив дуже тихо й м'яко. — Щойно ми дістанемось до мого дому, еліксир перестане діяти. Ти знову станеш людиною.

Людиною?.. Що?!

— А зараз я хто? — зіпнула я, вдивляючись у власне тіло, ніби бачила його вперше.

— Ти стала тінню, — відказав він з відчутною обережністю в голосі.

— Що?! — жахнулася я, а потім вибухнула. — Ти з глузду з’їхав?! Негайно поверни все назад!

Я рвонула до нього, стиснувши кулаки. Всередині вирувала пекельна лють, і я вже не думала, лише діяла. Проте Вадмір встиг вислизнути, рухаючись з тією напівдемонською граційністю, що доводила мене до сказу.

— Тінь?! — повторила я, вже не кричачи, а шиплячи, з кожним рухом намагаючись влучити хоч раз. — Це що — новий рівень твоїх алхімічних збочень? Я не давала згоду на таке!

— Шелл, на відміну від моєї сестри, ти все ще справжня. І якщо вдариш мене — я це відчую, — мовив напівдемон, відступаючи з такою ж дратівливою легкістю, що межувала з насмішкою.

— Саме цього я й хочу — щоб ти відчув справжній біль! — я кинулася за ним, сиплючи ударами, але він знову граційно ухилився, наче танцював між моїми спробами.

Ми рухалися по колу, як героїв з поганої вистави: я — розлючена до нестями, він — надзвичайно швидкий. І врешті я здалась. Вадмір був невловний.

Я впала на повалене дерево, що більше скидалося на скручений корінь, ніж на щось живе.

— Мерзотник! — видихнула я, ледве стримуючи себе. — Міг би хоч попередити! Сказав би щось типу: «О, Шелл, до речі, ти ще й станеш прозорою!» — передражнила його голос, додаючи фальшивої люб’язності.

Коли наші погляди перетнулися, Вадмір раптом усміхнувся. По-справжньому: зуби, ямочки, щось людське, тепле, близьке. І мій гнів почав танути, як вранішня роса під першими сонячними променями.

Я глибоко й повільно вдихнула.

Що зі мною? Чому я так швидко охолола? Раніше я б ще годину кипіла, а потім — ще день ображалася.

Краєм ока зиркнула на нього. Він стояв осторонь, мовчазний, насторожений, незмигно спостерігаючи за мною — явно намагався вгадати, чи пробачу, чи знову вибухну.

І що тепер? Який план?

Напівдемон не відповів. Жодної реакції: ні жесту, ні погляду.

Я примружила очі.

Невже він більше не чує мене... не читає думки? Гм...

Знову ніякої реакції. А тоді я заговорила, вкладаючи в голос штучний спокій, хоча всередині все ще лихоманило:

— Хіба тіні можуть просто так вештаються, де заманеться? Їм же начебто належить бути в... Поселенні Тіней?

Спершу Вадмір ковзнув по мені напруженим поглядом, а після короткої павзи відповів:

— Дехто з них — може, — злегка знітившись, почав повільно наближатися. — Не всі тіні мешкають там, — кивнув у бік селища, що темніло за моєю спиною, мов згущене забуття. — Ті, що мають господаря, — живуть поза межами. Ті, що знайшли собі покровителя можуть... — він зупинився поруч, і, помітивши, що я більше не кидаюся на нього, обережно сів на корч.

Правильно робить, що боїться. Я ще не вирішила, чи пробачила йому.

— Тобто ти хочеш сказати, що тепер ти... мій... покровитель? — уїдливо просичала я, кинувши на нього скептичний погляд.

— Тимчасово, — спокійно відповів Вадмір. Усмішка, що з'явилася на його обличчі була несмілива, вибачлива, мовби він сам був не впевнений, чи варто її показувати.

Я тяжко зітхнула. Все це звучало якось... надто абсурдно навіть для цього виміру.

— І навіщо взагалі комусь мати ручну тінь? — запитала я, щиро не розуміючи. — Це що — якийсь тренд? Місцевий фетиш?

Напівдемон глипнув на мене коротким, трохи недбалим поглядом, у ньому блиснуло щось тонке, хижо-іронічне.

— А навіщо у вашому світі тримають домашніх тварин? — недбало кинув він.

Я завмерла, мов від удару по лобі.

Він щойно порівняв мене з... котом?

— І це все? Вся суть? — розгублено прожебоніла я, не впізнаючи власного голосу, втупившись у свою напівпрозору руку. — Тіні замість домашніх улюбленців? Просто для розваги?

— Я висловився метафорично, — відказав Вадмір з усмішкою. — Хотів, щоб ти краще зрозуміла. Але суть приблизно така.

Я повільно повернула голову, вдивляючись у його обличчя, стараючись вичепити там хоч крихту здорового глузду.

— Тобто тіні для демонів — це як чихуахуа для людей? — уточнила я, з недовірою в голосі.

Він кивнув, без вагань і без сорому. Як той, хто щойно зізнався, що намазує кетчуп на морозиво — і щиро не розуміє, чому це когось бентежить.

Жахливий світ. Якась суцільна маячня. Та мені на все це байдуже. Бо це не моя справа. Я просто хочу додому. І крапка.

Я глибоко зітхнула, дозволяючи собі нарешті трохи розслабитися.

— Це... дивно... — прошепотіла я, розкинувши руки, стараючись краще роздивитися себе. Повітря навколо тремтіло, як над розпеченим камінням. — Бути такою... — Погляд ковзнув по тілу, що більше нагадувало відблиск, ніж плоть. Напівпрозора, легка, мов виткана з ранкового туману.

— Вже не сердишся? — обережно запитав Вадмір.

— Серджуся! — відповіла різко, з такою ж запеклістю, що ще недавно гнала мене за ним. — Але вже не так... люто, — додала чесно, і усмішка сама прокралась у кутики вуст. — Мені ж ніхто не повірить... — похитала головою. — Я це... пам’ятатиму?

— Звісно. Чому б ні? — відповів він спокійно, дуже м'яко.

Я лише мовчки кивнула, мовляв, зрозуміла. Потім повільно видихнула, силкуючись звільнити себе від хвилі емоцій, що накотилася. Погляд зупинився на руці — вона тремтіла в напівтіні, мерехтіла, ніби була створена зі світла й туману. Я не могла відірвати очей. Це було щось нове. Щось незбагненне.

— Це... неймовірно, — прошепотіла я з захватом. — Шкода, що ніхто не повірить...

— Я повірю, — озвався Вадмір, так тихо, що його голос здавався частиною моїх думок.

Я не відповіла. Слова втратили сенс. Тож просто дивилася на себе — на ту, ким я щойно стала. На нову версію себе, яку ще не встигла прийняти, не те що зрозуміти. Відчуття було схоже на пробудження після сну, коли реальність здається чужою, але водночас — надто справжньою.

— Але ж ти не завжди будеш поруч... — пробубоніла я після короткої павзи, не зводячи очей з напівпрозорої руки. — А якщо мені захочеться поговорити про це?.. Поділитися... зрозуміти...

Вадмір несподівано, але дуже делікатно торкнувся мого коліна, і я відчула це — на диво чітко. Це було незвично... й водночас — напрочуд приємно.

Я відразу звела на нього очі. Спершу треба було приборкати ту хвилю тривоги, що піднялася всередині, мов буря на гладкому морі. Та я знала — він дивиться. Чекає.

— Шелл, я буду поруч, — упевнено проказав він. — Я не зникну назавжди.

Повільно повернула голову, і наші погляди зімкнулися, несподівано, невідворотно... І щось у мені затремтіло. Спершу — легкий подих здивування, а затим… захоплення, що розквітло в грудях, наче полум’я.

Які ж дивовижні в нього очі...

В них ніби жеврів живий вогонь — той, що зігріває, той, що здатен освітити найтемніші закутки моїх страхів.

— Я навчу тебе, як мене покликати, — тихо вимовив Вадмір, не відводячи погляду. — Де б я не був...

Ці слова розбурхали щось глибоке в мені, і все всередині наче закипіло. Та я швидко опанувала себе — скривилася й, перебиваючи його, провокативно процідила:

— Що — ритуал виклику демона? — Сарказм мав приховати мій внутрішній тремор.

— Я не демон! — вирвалося у нього, в голосі прозвучала справжня розгубленість. Він плавно прибрав руку з мого коліна.

Ой... ну вибач.

Я ніяково зітхнула, погляд мимохіть ковзнув донизу.

— Так, я знаю. Ти не такий... підступний, як вони, — промовила я з удаваною байдужістю, дозволивши собі ледь помітну усмішку.

Між нами запала мовчанка, важка й напружена. Кожен поринув у власні думки. Мої були темні, як ніч без місяця, глибокі, як вода, що не має дна, та напрочуд тривожні... Бо я не розуміла, що саме змінюється в мені... Що саме він пробуджує... І саме це лякало найбільше. Думки затягували дедалі глибше, ніби течія, що не питає, чи вмієш плисти. Просто бере — і веде. І ти вже не борешся. Ти просто рушаєш за нею.

Я несвідомо нахилилася вперед, мовби щось невидиме тягнуло мене до нього, і пошепки запитала:

— Можна… торкнутися тебе?

Погляд Вадміра змінився. Спершу майнуло здивування — короткий спалах у глибині очей. Потім з’явилася цікавість — уважна, хижо-спокійна. І ще щось… невловне. Воно не мало назви, проте відчувалося шкірою, нібито між нами раптом з'явилося електричне поле.

Дідько. Знаю, як це звучить... Проте все ж...

— Я просто хочу відчути... щось справжнє... Щоб переконатися, що я ще існую... Що я — це я, — прошепотіла, з винуватою щирістю, яку неможливо просто вдати.

Навдивовижу, Вадмір не сказав нічого, лише мовчки кивнув.

Я повільно підняла руку, ніби рухалася крізь густу рідину, що опиралася кожному моєму жесту. Пальці завмерли біля його обличчя. Усе довкола наче розчинилося — залишилися лише ми, замкнені в цьому крихкому й по-своєму священному моменті. Я зустріла його погляд — і побачила в ньому те, чого так бракує у світі: безумовність, тепло, віру.

Потім торкнулася його шкіри: відчула тепло, легку щетину, що ледь дряпала подушечки пальців… і ще щось... Теплі хвилі прокотилися тілом. Я повільно провела пальцями по його щоці, ковзнула вгору, торкнулася вилиці й на мить завмерла. Тоді обережно окреслила контур обличчя, спустилася до підборіддя. Пальці пульсували, а тіло відгукувалося дрібними електричними імпульсами.

Вадмір не кліпав. Здавалося, навіть не дихав. І я теж. Ми ніби зависли в цьому дотику — як у тиші між двома нотами, де народжується музика.

Затим я несміливо торкнулася кінчиком пальця його нижньої губи. Провела по ній — і тепло, що прокотилося тілом, згустилося десь глибоко всередині, наче магма, що повільно прокидається під шкірою. Мить була настільки чуттєвою, що все інше втратило значення. Світ відступив кудись далеко.

Зупинятися не хотілося. До того ж Вадмір не відступив, не зник, як тоді… Він залишився — і це додало мені сміливості. Я плавно провела пальцем уздовж його верхньої губи, і в тілі щось здригнулося. Це було — ВАУ. Не лише фізично... Це було як відкриття — себе, його, нас.

Я завмерла. Погляд Вадміра — той самий, глибокий і пронизливий, що плавив думки й стирав межі між ними — не відпускав. Я дихала важко, уривчасто. Всередині щось спалахнуло — і не хотіло згасати. Хотілося ще... хотілося більше... У голові закружляли образи, яскраві, небезпечні, сповнені пристрасні. В них ми були іншими: вільними, безмежними, злитими в одне.

Коли раптом тепле дихання Вадміра ковзнуло по руці. Я здригнулася — приємні мурашки розбіглися шкірою, ніби іскри по натягнутому дроту.

— Шелл, ти сяєш... — прошепотів він.

— Що?.. — ледве вимовила я. Говорити зовсім не хотілося. Хотілося лише продовження — того дивного, п’янкого моменту, що щойно народився між нами.

— Ти вся іскришся, — Вадмір трохи відхилився, даючи мені змогу подивитися на себе.

Я насилу відірвала погляд від нього, відчуваючи, як розривається тонка, невидима нитка, що нас з’єднувала. Недбало глипнула на руку — і мало не заклякла. Вона... сяяла. Справді, переливалася, іскрилася, наче всередині мене раптом запалилися тисячі крихітних зірок, які танцювали й змішувалися, мов північне сяйво, що вирішило оселитися під шкірою.

Що за...

— Що це?! — я шпарко схопилася на ноги, і серце тривожно загупало в грудях. Я глянула на себе і мало не втратила рівновагу, бо все тіло світилося, немов новорічна гірлянда.

Вадмір скривив губи в дивній усмішці.

Йому... смішно?

— Що зі мною відбувається?! — вигукнула я, і голос зірвався на панічний зойк. Я почала трусити руками, намагаючись струсити з себе це сяйво, мов липку фарбу. Але марно — воно тільки розгоралось, ставало яскравішим, ніби живилося моїм страхом.

— Шелл, заспокойся. Нічого страшного, — Вадмір підвівся з поваленого стовбура й ступив до мене, простягаючи руки, намагаючись зупинити.

— Нічого страшного?! — я мало не захлинулася від емоцій. — Ти себе чуєш?! Я виглядаю, як різдвяна ялинка! Чому я… СЯЮ?!

Паніка накочувала хвилями, мов розбурхане море, що ось-ось накриє з головою. Я не розуміла, що це — магія, мутація, галюцинація чи просто нервовий зрив. Але одне було очевидно: я вже не була собою. Та й звичайною тінню теж не була. Я стала чимось геть іншим. І це «інше» — світилося.

Ні-і-і! Це просто жах!

Вадмір застиг поруч, лише кутик його губ зухвало смикнувся вгору.

Він що — посміхається? Серйозно? Чому саме зараз йому смішно?

— Що? — запитала я з напруженим тоном. — Що зі мною?

— Ти... збуджена, — спокійно відказав він. І вже за мить усмішка розквітла на його обличчі — така задоволена, наче він щойно зірвав джекпот, а головним призом стало моє збентеження.

— Що?! — я відсахнулася, як від удару струмом.

— Ти...

— Я чудово почула! — перебила я. — Але чому, чорт забирай, через це я іскрюся?! — Голос злетів, а руки тим часом переливалися кольорами все швидше — мов дискотечні лампи, що раптом увімкнули режим «паніка».

— Мабуть, це побічна дія, — знизав плечима Вадмір так буденно, ніби мова йшла про легкий нежить після морозива.

— Ти знущаєшся?! — вигукнула я, надто голосно й надто емоційно.

— Анітрохи, — мовив він з лукавою посмішкою, що відразу почала мене дратувати. — Думаю, сильні емоції просто… активують це, — він недбало махнув рукою в мій бік.

— Дідько! Це ти зі мною зробив! Ну ж бо, відмотай усе назад! — люто гаркнула я, метаючи очима громи й блискавки.

— Не можу. Поки еліксир не вивітриться, — напівдемон розвів руками з таким виглядом, наче він тут узагалі ні до чого. І це лише сильніше розпалило моє обурення.

— Тобто я повинна змиритися з тим, що кожного разу, коли я… радітиму чи… збуджуватимусь… я буду СЯЯТИ?! Поки діє ця клята субстанція?! — голос уже не належав мені. Це була паніка в чистому вигляді, як феєрверк у стані істерики.

— Ну, погодься, виглядає ефектно, — знову ця крива посмішка: зухвала й водночас безневинна. Як у кота, що щойно проковтнув канарку, а тепер удає, ніби просто нюхав ромашки.

— Я тебе приб’ю! — вихопилося в мене, і я рвонула вперед. Та щойно наші погляди перетнулися — я застигла. На денці його очей клубочилася зловісна темрява.

— Тоді додому ти вже не повернешся, — промовив Вадмір з таким холодним спокоєм, що по спині пробіг мороз. Чи то мені здалося, чи в його голосі й справді бриніла загроза?

Я тяжко видихнула.

Він раптом примружився, а тоді на його вустах поволі розтягнулася усмішка.

— Ну що тепер? Тільки не кажи, що... — голос затремтів, бо я вже не була певна, що хочу чути продовження. Особливо з його вуст.

— Це інтригує, — коротко кинув він.

Я насупилася.

— Інтригує? Що саме?

— Я ж навіть не торкнувся тебе, а ти... — Вадмір не договорив, та погляд сказав усе замість слів: там впевненість перепліталася з неприхованою зацікавленістю.

Я насупилася.

Він... дивний. Надто дивний.

— Ну, таке буває… Я ж не з каменю зроблена... — пробурмотіла, намагаючись сховати розгубленість за роздратуванням. Звичайна захисна реакція: коли серце губиться, розум випускає колючки. — Хоча… можливо, я вже й не зовсім людина… — я втупилася у свої руки, що сяяли в темряві.

— Ви, смертні, — дивовижні створіння, — дивно озвався Вадмір, голос став глибшим, м’якшим, задумливим. — Ви здатні закохатися, навіть не побачивши людину на власні очі. Можете поранити — одним-єдиним словом. Ненавидіти — всім єством. Уявити щось — і повірити в це так, ніби воно реальне. Відчути жагу — лише від одного погляду.

Я напружено проковтнула.

Його слова були занадто точними: неприємно влучними, гострими та небезпечно близькими… І все одно він здавався мені дивним... Надто дивним. І надто спокійним.

Я вирішила нічого не відповідати. Просто дозволила словам осісти в тиші, мов пил після вибуху. Нехай самі знайдуть собі місце — якщо знайдуть.

— Це з усіма тінями так? Чи я… виняток? — зрештою запитала я, намагаючись повернути собі бодай крихту контролю, хоча розуміла: він уже давно вислизнув із моїх рук.

Вадмір відповів одразу, наче чекав саме цього питання:

— Тіні — мертві. А ти — жива. Ось і вся різниця. Вони вже не здатні переживати те, що зараз відчуваєш ти.

Я глипнула на нього з недовірою.

Тепер він точно не відчепиться, так? Гратиметься з моїми реакціями…

Мабуть, він щось вловив у моїй міміці, бо раптом почав пояснювати:

— Я маю на увазі, що ти відчуваєш усе. Емоції, бажання, страхи — усе це живе в тобі. У тіней же все приглушене, наче крізь сірий фільтр. Навіть їхній вогонь холодний. Ти ж бачила.

Повільно кивнула. Так, бачила. І саме тому мені було так лячно.

— Але ж Каї… Вона виглядає більш живою, ніж, скажімо, та жінка в душі. Твоя сестра щось відчуває…

Ледь помітна, сумна усмішка ковзнула по обличчю Вадміра.

— Каї така через своє кохання. Дивне, хворобливе, але сильне. Воно тримає її на межі. Не дозволяє остаточно зникнути чи збожеволіти. Інші ж просто забувають, ким були, що любили, що боліло. А Каї кохала до останнього подиху. І померла заради цього. Тому вона ще частково жива. У своєму... нестандартному вигляді.

Я мовчала. Бо що тут скажеш, коли навіть смерть не здатна знищити любов? У цьому є щось водночас прекрасне й болісне.

Ми обидва затихли, кожен занурений у власні думки.

— Шелл, ти більше не сяєш, — раптом озвався Вадмір, уважно розглядаючи мене.

Отакої.

Я глипнула на своє тіло — і справді. Більше ніяких іскор, ніяких веселкових переливів. Просто напівпрозора я.

Слава всім небесам… і всім, хто там чергує!

— Мовчи! Краще взагалі нічого не кажи! Мені й без твоїх коментарів уже достатньо ніяково! — випалила я, намагаючись зупинити хвилю незручності, що невблаганно підступала.

Вадмір лише мовчки всміхнувся. У його очах знову спалахнув той самий лукавий вогник, який завжди змушував мене нервувати.

— Може, вдамо, що нічого не сталося, і просто підемо далі? Гаразд? — запропонувала я, вкладаючи в кожне слово ту крихту надії, що тремтіла в голосі, мов промінь крізь уранішній туман.

Він кивнув, трохи театрально, трохи змовницьки:

— Час рушати, — і простягнув руку так, ніби запрошував мене прогулятися алеєю, де щойно розквітли яблуні.

Я зустріла його хитруватий погляд і, всупереч усьому, не змогла стримати усмішку.

— Я так чекала, коли ж ти нарешті це скажеш.

~~~

— Все, здається, ми її втратили.

Спокійно, як завжди:

— Не драматизуй, янголе. Хоча вона мені й не подобається. Та я мушу визнати: ця смертна не з тих, хто здається після першого ж апокаліпсису. Впорається.

— Впорається? Ти себе чуєш? Атесе, прокинься! Тут не репетиція — тут вже третій акт! Ми по коліна в емоційній трясовині, а ти все ще розмірковуєш, як філософ на пенсії... Може, вже час перестати спостерігати й почати діяти?

З легким посміхом:

— Янголе, часом мені здається, що «паніка» — це твоє улюблене хобі, у якому ти досяг неабияких висот.

— Чудово. Вважай, я образився. І тепер не називай мене другом.

Сухим тоном:

— Та я ніколи й не називав. Просто ти завжди десь поруч, наче фоновий шум.

— Ну от і дожили...

— Ти поводишся дивно. Як той, хто давно не бачив дому, не грав на арфі, не медитував...

Вибухово:

— Та скільки можна про ту арфу? Подивіться краще на себе! Ще трохи — і самі вляпаєтесь. А потім, як завжди, — «Ане, рятуй!»

Іронічно:

— Ну, звісно, без тебе ми як без інструкції до порталу. Ти ж наш моральний GPS. — Далі з театральним поклоном: — О, всемогутній Ане, будь ласка, витягни нас із магічного болота!

Зводячи очі до неба:

— Ага. А, може, ще каву зробити? І світ врятувати? І арфу налаштувати?