Раді Вас бачити!

Пробач мені, друже мій, не за те, що я зробив, а за те, що маю намір зробити.

Вікінги (Vikings)

— — — — — — — — — — — — —

15 травня 2016. Неділя

(нова реальність)

Ранок увірвався без запрошення, мов непроханий гість із поганими новинами. Голова гуділа, ніби нечисть влаштовувала в ній шабаш всю ніч. Очі пекли, як після довгого плачу, і так відчайдушно хотілося спати, що навіть думка про душ здавалася героїчним подвигом рівня Одіссея [1]. Годинник безжально наближався до дев’ятої. Я, важко зітхнувши, виповзла з-під ковдри й попленталася до ванної кімнати.

Запах каналізації, який учора викликав огиду, сьогодні здавався практично домашнім, наче отой старий знайомий, що не надто приємний, але звичний. Теплі струмені води ковзали по шкірі, проте не змивали ні втому, ні роздратування. Було б менш прикро, якби я справді гучно святкувала ніч, танцювала на столах, пила шампанське з туфель... Але ж ні — всього одна пляшка пива. І ось результат: тіло наче ватяне, а душа наче зім’ятий клаптик паперу.

Я закрутила кран, схопила рушник, і саме тоді — як у погано зрежисованому трилері — у двері хтось постукав. Тихо вилаялася крізь зуби й, накинувши халат, почалапала до дверей.

Я, далебі, була впевнена, майже на всі сто відсотків, що це Біллі прийшов розбудити мене... Проте замість нього на порозі стояв рудий хлопець із бару — той, якого я вчора навіть не зафіксувала в пам'яті. Його погляд був настільки похмурим, а вираз обличчя — такий, ніби він прийшов мене вбити. Тихо, повільно... Зробити справу й піти. Мені закортіло захлопнути двері та десь сховатися. Можливо, навіть зникнути. Але я застигла, мов укопана.

А потім прозвучали його спокійні слова, які після моїх похмурих фантазій здалися чимось зовсім сюрреалістичним:

— Доброго ранку. Мій друг учора поводився... не надто чемно. Заважав вам спати. Тож я прийшов перепросити за нього, — голос у нього був низький, глибокий, трохи хрипкий — і настільки приємний, що наклався на мої зіпсовані нерви, неначе вогнезахисне покривало. По спині пробігли мурашки, хоча я й не могла пояснити, чому саме.

Я зусиллям волі змусила себе зосередитися на його обличчі, а не на голосі, що звучав надто... гм... інтимно. Треба було тримати фокус і не втрачати контроль, адже невідомо що в нього було на думці. Тим паче він дивився на мене з тією стриманою, трохи напруженою ввічливістю, яка змушує сумніватися: це жест примирення чи завуальоване попередження?

У незнайомця були глибокі, майже чорні очі, з віями, довшими за мої терпіння. Прямий ніс, бліда шкіра, і весь у чорному: шкіряна куртка, під нею сорочка з кількома розстебнутими ґудзиками, штани з металевими ланцюжками, високі черевики на шнурівці. Словом, повний комплект для ролі вампіра [2] у серіалі, який я б точно дивилася. Ідеальний антураж. Я не втрималась і посміхнулася, а потім подумки дала собі ляпаса.

Годі фантазувати, Шелл! Менше читай фентезі, і більше перебувай в реальності.

Аж раптом я помітила: правиця цього готичного красеня була прихована за спиною. І, звісно, мозок миттєво ввімкнув режим «катастрофа». Ніж? Пістолет?.. Отак просто, серед білого дня? Абсурдність ситуації зашкалювала, а мій внутрішній режисер метушливо гортав архів трилерів, які я коли-небудь дивилася, шукаючи відповідний сценарій.

Запала павза, така довга й напружена, що її можна було нарізати на шматки й подавати з чаєм. Я розуміла: мовчати більше не можна. Треба щось сказати. Негайно.

— Е-е... Та нічого страшного... Я теж учора була... в нестямі. Мабуть, через грозу... — пробурмотіла рівним, безбарвним тоном, мов старий радіоприймач, що ловить лише одне монотонне «бубубу».

— Або через алкоголь, — голос незнайомця був дивно спокійний, а погляд — надто уважний.

Я відчула, як щоки паленіють, і присоромлено опустила очі додолу. Так, мабуть, він частково мав рацію.

— Можливо... — прошепотіла вголос, і в ту ж мить усі ті думки, якими каламутилася моя душа після вчорашньої зустрічі з тим самовпевненим йолопом, знову спливли у свідомості.

Знову запала незручна мовчанка. Секунди тягнулися як жуйка. А тоді незнайомець несподівано мовив:

— До речі, я хотів би якось компенсувати вам... моральну шкоду. Ось.

Я обережно підвела очі. Рудий тримав у руках паперовий пакет. Звісно, моя настороженість миттєво злетіла до максимуму. Напевно, на моєму обличчі промайнуло щось між недовірою й внутрішнім «що за чорт?», бо раптом його брови розслабилися, а кутики рота злегка піднялися, і з теплим відтінком в голосі він проказав:

— Це просто сніданок. Круасан і лате.

Сніданок? Круасан? Лате?

Мозок завис, наче старенький ноутбук, що не витримав новомодні оновлення. Я мимоволі всміхнулася — трохи розгублено, трохи вдячно.

— Дякую... не варто було...

Ми на мить обоє завмерли, втупившись одне в одного. Я вже роззявила рота, мовби хотіла щось додати, та слова застрягли десь у горлі. Вочевидь, мені забракло духу.

— Може, вже візьмете? — буркнув він, зморщивши ніс. — А то я почуваюся, як ідіот із пакетом у простягнутій руці, — це прозвучало не грубо, а, навпаки, в голосі рудого вчувалася незручність, приглушена втома й щось схоже на сором. Для мене все це було... несподівано. І, дивним чином, зворушливо.

Я простягнула руку... і він неочікувано перехопив її лівицею, встромившись поглядом у моє татуювання. ‌Я бачила, як його вираз обличчя змінюється з недовірливого до глибоко стурбованого.

— Звідки воно у вас? — запитав він надто схвильовано, підводячи на мене темні очі, повні неспокою.

Я заклякла від несподіванки. Щось у його реакції було надто особистим, надто емоційним — і це збило з пантелику.

— Не знаю... — відповіла тихо. — Точно не пам'ятаю... — затнулась, безпорадно стенувши плечима. — Здається, якийсь хлопець наполягав... — промимрила, відчуваючи, як слова розсипаються, ніби сухий пісок крізь пальці. — Я й сама хотіла б знати, що воно означає, — поворушила головою, стараючись приховати внутрішнє тремтіння.

Мій дивний гість шарпнув руку так різко, ніби щойно обпік пальці об мою шкіру, і нарешті передав пакет.

— Вибачте... — тихо видихнув він, знову ковзнувши поглядом до мого татуювання. — Якщо колись зустрінете того хлопця — передайте йому подяку, — він вимовив це досить рівно, навіть із якоюсь відстороненістю. Але моє тіло відреагувало миттєво: по спині прокотився холодок, як від несподіваного подиху в потилицю.

Що за... Чому така реакція? Через нього? Чи через цю фразу, яка більше заплутує, ніж пояснює?

— Ви щось знаєте про це? — запитала, ледь помітним кивком голови вказуючи на татуювання.

— Ні, — відповів рудий, похитавши головою. — Просто... будьте обережною.

Обережною? З ким? З чим?

Я вже розтулила рота, щоб поставити ще одне, цього разу справді важливе запитання, проте саме в цю мить з дверей навпроти вийшов Біллі. На відміну від мене, він виглядав бездоганно, наче щойно з фотосесії. І я навіть мимоволі позаздрила. Та на його обличчі застигло щире здивування.

— Мені вже час. Гарного дня, — коротко кинув рудий мені та ковзнув незрозумілим поглядом на Біллі, а тоді миттю здимів за сусідніми дверима. Та я встигла помітити той блиск у його очах — холодний, оцінювальний, з ноткою скепсису й презирства. Цікаво...

— Що це щойно було? — озвався Біллі, глипаючи на мене так, ніби я щойно вела світську бесіду з самим графом Дракулою [3].

— І тобі доброго ранку, — відповіла я з усмішкою, намагаючись надати голосу звичного, буденного звучання, хоча всередині ще гуло від цієї дивної зустрічі з рудим незнайомцем.

— Доброго ранку... — повторив Біллі, ніби на автопілоті, проте в очах уже майоріла тривога. — Що він хотів? — кивнув у бік дверей, що щойно зачинилися.

— Просив вибачення, — відповіла я таким тоном, ніби це звична ранкова рутина: прокинулась, почистила зуби, прийняла вибачення від загадкового незнайомця.

Але Біллі явно не повірив, скривився, а тоді розтулив рота, однак не видав жодного звуку. Потім, ніби згадав, як працює голосовий апарат, прочистив горло й перепитав:

— Що? Вибачення?

Його здивування було цілком виправданим. Я й сама ще не встигла зібрати думки до купи після цього ранкового сюрреалізму.

— Ти що — не дочув? — кинула я, повертаючись до номера. Біллі рушив слідом. — Він перепрошував за вчорашнє... — зупинилася й розвернулася до нього.

— Перепрошував?.. — Біллі скептично звів брову. — А це що таке? — жестом вказав на пакет, який я тримала.

— Це, так би мовити, частина вибачення, — відповіла коротко, зазираючи всередину. І тоді в мене вирвалося легке «ого». У пакеті лежав хрумкий, ще теплий круасан і стаканчик кави, аромат якої міг би воскресити мертвого.

— А чому він, а не... його приятель? Цього ж учора взагалі не було, — не вгамовувався Біллі.

Я що — телепатка? Звідки мені знати?

Я лише злегка знизала плечима, даючи зрозуміти: відповіді не маю, але теж хотіла б її почути.

— Може, цей більш сумлінний... — припустила я, витягаючи стаканчик. — Або тому негіднику стало геть соромно... — додала, вдихаючи аромат кави. Він був неймовірний. Наче теплі обійми після довгої розлуки.

— Або в нього зараз жахливе похмілля, — буркнув Біллі, явно не в захваті від усього цього.

Я кинула на нього швидкий погляд з-під вій. Що це — ревнощі? Гм, як цікаво...

— Теж варіант, — усміхнулася й зробила ковток. — Ідеально!

— Що саме? — нашорошено перепитав Біллі, вп'явшись у мене.

— Кава! Саме така, як я люблю! — я розпливлася в трохи дурнуватій, хоча й в щиро щасливій усмішці. І, здається, це його ще більше роздратувало. Втім, мені було байдуже. Бо кава, справді, була бездоганною. І щось у цьому ранку, попри дивного гостя й похмурий настрій Біллі, починало мені подобатися.

— А звідки він знає, яку каву ти п'єш? — голос Біллі прозвучав геть різко.

Я враз завмерла. Справді... Звідки? Рудий одразу сказав, що це лате. І воно — саме таке, як я люблю: без цукру, з легкою гірчинкою на посмак. Якось... надто точно. Гм.

А тоді, провокативно примружившись та лукаво посміхнувшись, я запитала:

— Може, він просто запитав тебе?

Біллі здивовано глипнув на мене, ніби я щойно запропонувала йому стрибнути з літака без парашута.

— Вибач, але я не маю жодного уявлення про твої кавові вподобання, — розгублено відказав він, розвівши руками в боки.

О, так. Це були ревнощі. І, що цікаво, вони мене навіть розвеселили. Я знов усміхнулася — цього разу м'яко, пустотливо:

— Гаразд, пробачаю тобі цю дрібну необізнаність... якщо ми просто забудемо про минулу катастрофічну ніч і почнемо все з чистого аркуша, — я зробила ще один ковток. Кава була божественною. Якби вона була чоловіком, я б уже планувала весілля.

— Чудово! Мене це більше ніж влаштовує. То що — сьогодні я отримую ще один шанс? — пожвавився Біллі, і в його очах знову спалахнув той знайомий вогник, який завжди мені подобався.

— Так, — відповіла я з щирою усмішкою. — Хочу справжнє побачення. Повноцінне, з усіма атрибутами, — відказала я, і в голосі прозвучала та легкість, яку я давно не відчувала — ніби перший ковток свіжого повітря після довгої, виснажливої зими.

Біллі миттєво скоротив відстань між нами, обійняв мене за талію й притиснув до себе. Зазирнувши мені у вічі, він рішуче вимовив:

— А якщо я не чекатиму побачення? Якщо поцілую тебе прямо зараз?

Я не рухалася, прислуховувалася до своїх відчуттів. В одній руці — круасан, в іншій — стаканчик з кавою. На вустах — смак, що змушує забути про всі проблеми світу. А в серці — легкість.

То чому б і ні?

Тож я жваво кивнула.

На якусь мить здалося, що сам час зупинився, коли Біллі нахилився й ніжно торкнувся моїх губ. Поцілунок був легким, делікатним, ніби перший сніг, що несміливо вкриває ще теплу землю. Я відповіла обережно, повільно... Але вже за кілька секунд поцілунок став іншим — більш пристрасним, сміливим і геть нерозважливим. І щось всередині мене зщулилося наче від холоду, явно втримуючи від поспішних дій... Я відступила першою.

— Пробач, — прошепотів він хрипким голос, швидко й уривчасто дихаючи. — Можливо, я занадто поспішив... Просто коли торкаюся тебе — все решта зникає. І мені хочеться... — він замовк, у блакитних очах зоріла щира розгубленість.

Я м'яко всміхнулася. Він був таким милим... і таким беззахисним у своїй щирості, що це зворушувало до глибини душі.

— Так, ти маєш рацію — все це надто стрімко. Краще почекаємо до... — я не встигла завершити фразу, бо Біллі знову нахилився й поцілував мене. Цього разу повільно, обережно, як вибачення. Я трохи розслабилася, не відчувши явного супротиву усередині.

Коли він відступив, у блакитних очах мерехтіла та глибока, щира ніжність, яку не можна вивчити, чи зіграти.

— Відвези мене додому, — прошепотіла я, торкнувшись його щоки. — Мені до дідька набрид цей мотель та всі його мешканці!

***

Автівка плавно ковзала дорогою, а в салоні між нами оселилася тиша, насичена ароматом кави й... невимовленими питаннями.

Я витріщалася з вікна. Зелені поля, осяяні сонячними променями, що проривалися крізь хмари, зливалися з квітучими деревами в одну сюрреалістичну масу. І саме так — розмитою, суперечливою — почувалася моя душа. Мені було холодно й тепло водночас. Думки шарпалися: від учорашнього самовпевненого покидька — до сьогоднішнього загадкового незнайомця, потім — до поцілунку з Біллі. І так знову по колу.

Я глибоко вдихнула, немов сподіваючись упіймати ясність у цьому русі, а тоді видихнула повільно, розмірено, силкуючись знайти опору у власному диханні. Проте неспокій не зникав. Щось наближалося. Щось змінювалося.

Аж раптом, не відводячи погляду від дороги, Біллі запитав:

— Тейлор зв’язувалася з тобою?

Ці слова застали мене зненацька, мов крижаний подих торкнувся розпеченої шкіри, і я здригнулася.

— Ні... Можливо, через вчорашню грозу були проблеми зі зв’язком... — відгукнулась я, поглянувши на телефон, що лежав на колінах. Увімкнула його. Жодного пропущеного.

Це дивно... Тейлор завжди була на зв'язку...

— А ти — їй? Хоча б спробувала? — голос Біллі набув тривожного відтінку, що викликало в мені неспокій.

Я похитала головою. Вчора було не до того... Однак, справді, щось не так... Тейлор не намагалася мене знайти? Це зовсім не схоже на неї... Вона завжди писала першою. Завжди цікавилася...

— А повідомлення? — сухо кинув Біллі, ледь повернувши голову до мене.

— Нічого.

— Голосова пошта?

Що це за розслідування? Чому він так настирливо допитується?

Тривога всередині лише зростала. Я кинула сторожкий погляд на нього, а тоді відкрила голосову пошту.

— Є одне повідомлення... Але ще з п'ятниці. І номер — незнайомий...

Біллі швидко зиркнув на екран, потім знову повернувся до дороги.

— Ти просто геніально реагуєш на дзвінки та повідомлення. Очевидно, знайти тебе — це ще той квест. Навіть коли це потрібно терміново.

Я напружилася, бо його слова вдарили, мов несподівані крижинки по шкірі. Що це було? Пасивна агресія? Іронія?

Погляд Біллі залишався приклеєним до дороги, та я відчувала, що він чекає моєї реакції. Хоча я й не знала, що маю сказати. В горлі раптом утворився клубок, що, здається, ставав все більшим... І щось у цьому ранку почало змінюватися, а дивовижний аромат кави поступився місцем тривожному присмаку.

Насупившись, я натиснула «відтворити». Машина, здавалося, зменшилася в розмірах, стіни зрушилися ближче, коли пролунав голос — уривчастий, квапливий, наче хтось говорив крізь тривогу, на бігу:

— Шелл, у мене лише кілька секунд!

Я завмерла. Цей голос... Я його знаю. Але не можу згадати — звідки?

— Слухай, все не так, як здається! Щось от-от станеться! Не знаю точно що, але це близько. Ми не готові. Проте, будь ласка, коли почуєш це — зв'яжися зі мною. Ти знаєш як. Разом щось вигадаємо. Прошу, не забудь — знайди мене. І, Шелл... хотів сказати тобі... — Раптом довга, напружена павза. А тоді: — Вибач, мені вже час, — і далі дивне виття, короткі гудки, тиша.

ЩО. ЦЕ. БУЛО?

Я сиділа мовчки, глипаючи на телефон у руці. Потім погляд ковзнув на Біллі — він був не менш приголомшений: очі широко розкриті, пальці вчепилися в кермо так міцно, що кісточки побіліли.

— Ти знаєш, хто це? — запитав він, голос ледве тримався рівноваги.

Я невпевнено кивнула. Горло пересохло, долоні спітніли.

— Це той хлопець... — почала я, але слова застрягли. Бо сказати більше означало б визнати щось надто неймовірне.

Це не могло бути правдою... Він існує? Він — не образ, не сон, не вигадка... Він — реальний!

Мозок намагався скласти пазл, але шматки були з геть різних коробок. Татуювання. Рудий. Голос у повідомленні. Моє ім’я, яке він вимовив... Нічого не складалося, втім, щось уже починало проростати крізь цей хаос, наче тендітна квітка крізь тріщину в асфальті.

Я кинула розгублений погляд на Біллі. Він мовчав, проте я бачила, як напружилися його плечі.

— Який хлопець? — запитав він, не зовсім розуміючи, проте вже з тією напругою в голосі, що з’являється перед чимось дуже важливим.

— Той, про якого згадувала. Тейлор... — пробурмотіла я. Власний голос здався мені чужим, якимось впалим, хрипким.

— Розкажеш мені про це пізніше. Але... цей голос мені знайомий... — Біллі кивнув на мій телефон.

Я стривожено глипала на нього.

Що? Звідки?

— Знайомий?! Ти його впізнав?.. Ти щось знаєш?.. — спитала схвильовано, голос тремтів, а серце гупало, наче барабан у порожній кімнаті.

Він невпевнено кивнув, немов сам не вірив у те, що щойно вимовив.

— Це... той учорашній чувак із мотелю, — промовив так швидко, ніби боявся, що якщо затримається бодай на секунду, передумає.

Я ошелешено дивилася на нього.

— Що?! — вигукнула, і в ту ж мить Біллі різко натиснув на гальма. Автівка смикнулася, і ремінь безпеки врізався в тіло. Добре, що я була пристебнута. Інакше моє чоло вже знайомилося б із панеллю приладів.

— Це той хлопець, на якого ти накинулася вночі, — розгублено проказав Біллі, повертаючи голову до мене. — Я впізнав голос... — його брови зійшлися на переніссі, очі потемніли, стали зосередженими.

Я ледве чутно видихнула:

— Це неможливо...

— Може, варто прослухати ще раз?.. — запропонував він.

Я не відповіла. Просто втупилася в екран і, затамувавши подих, натиснула «відтворити».

~~~

— Диявольщина!

— О, так, Атесе, ця сцена була як мінімум... нестандартною.

— Ти бачив її татуювання?

Трохи іронічно:

— Татуювання? Ні. Але твоє енергетичне цунамі я точно не проґавив. А що там з татуюванням?

Напружено:

— Там захист.

— Захист від чого? Від поганого вайбу? Від бісів? Чи від нас?

— Від усіх. Тому ми з тобою її останнім часом не завжди... вловлюємо. Я впізнав дівчину лише тому, що вона ефектно гепнулася перед Вадміром на коліна.

— То Вадмір, виходить, щось передчув? І вирішив зіграти в охоронця?

Задумливо:

— Можливо. Проте...

— Атесе, чи мені здалося, чи вона на тебе трохи... запала?

— Янголе, не починай. Це не той жанр, а я не в списку її фаворитів. Чи ти забув?

— Шкода. Можна було б це якось... обіграти.

Роздратовано:

— Трясця! Іноді мені здається, що ти працюєш не на тому боці. З тебе вийшов би дуже переконливий демон. З почуттям стилю, харизмою та власним підступним планом.

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Одіссей — легендарний герой давньогрецької міфології, цар острова Ітака, один із головних учасників Троянської війни. Найвідоміший завдяки епосу Гомера «Одіссея», де описано його десятирічну подорож додому після падіння Трої. Він прославився як мудрий, хитрий і винахідливий воїн: саме Одіссей запропонував використати дерев’яного коня для здобуття Трої. Його мандри включають зустрічі з циклопом Поліфемом, чарівницею Кіркою, сиренами, богинею Каліпсо та іншими міфічними істотами.

[2] Вампір (Vampire) — міфологічна істота, що живиться кров’ю живих і символізує страх смерті та потойбічного. Образ вампіра походить із європейського фольклору, особливо слов’янських і балканських вірувань, де його уявляли як мерця, що повертається з могили, аби шкодити живим. У літературі та культурі він набув романтизованих рис: від готичного роману «Дракула» Брема Стокера (1897) до сучасних інтерпретацій у кіно й серіалах. Вампір уособлює подвійність — привабливість і небезпеку, еротику й смерть, вічне життя й прокляття. Це архетипічний образ, що відображає людські страхи й бажання, ставши одним із найпотужніших символів у світовій культурі.

[3] Граф Дракула — літературний персонаж, створений Бремом Стокером у романі «Дракула» (1897). Він постає як трансильванський вампір-аристократ, що прагне поширити своє прокляття й владу за межі рідного краю. Образ Дракули поєднує риси історичного воєводи Влада Цепеша (Влада Дракули) та фольклорні уявлення про вампірів. У культурі він став архетипом вампіра: харизматичного, небезпечного, водночас привабливого й жахливого.