Раді Вас бачити!

Найкраща можливість дізнатися, чи ти можеш довіряти людині — довіритися їй.

/Ернест Хемінгуей/

— — — — — — — — — — — — —

10 травня 2016. Вівторок.

У голові вирувала каламутна круговерть думок. Я ніколи раніше не відчувала такого дивного поєднання — невагомої легкості й водночас гнітючої слабкості. Немов мене вдарили чимось важким по потилиці, але водночас щось заповітне, про що я давно мріяла... Мене охоплювала незрозуміла млість, що межувала з вагою, яку неможливо було скинути — два протилежні стани злилися в один, створюючи химерний, практично сюрреалістичний дисонанс.

Коли я нарешті розплющила очі, мене вразило сліпуче світло. Мимоволі примружилася, намагаючись розгледіти джерело сяйва. Це були свічки — десятки, можливо, сотні — їхні полум’яні язички тремтіли над головою, наче шепотіли щось власною мовою. Я повільно озирнулася, стараючись збагнути, де опинилася. І чим більше деталей проступало з напівтемряви, тим чіткіше я розуміла: це місце мені зовсім не знайоме.

Стіни кімнати, похмурі й обшарпані, дихали старовиною, мовби зберігали в собі подих середньовіччя. Їх вкривали вицвілі шпалери, подекуди обдерті, наче старі, зморшкуваті обличчя, що з часом втратили свою красу. Місцями крізь них проглядали оголені ділянки цегляної кладки.

Меблі здавалися такими ж втомленими, як і саме приміщення: старі, вищерблені, з потертостями, немов навмисно створеними для моторошного антуражу. Єдиним предметом, що вирізнявся серед цього забутого інтер’єру, був хиткий стіл на різьблених ніжках. На ньому стояла запорошена ваза, ніби останній спогад про кращі часи. Поруч з вазою розміщувався чорно-білий портрет якоїсь жінки, вбраної в старомодну білу сукню.

Вікна в цьому холодному, лиховісному помешканні були неприродно витягнутими, з брудним склом, а за ними панувала темрява. Штори, колись, можливо, розкішні, тепер були вицвілі, подерті, з обвислими краями, що ледь ворушилися від протягу. Підлога була недбалою, з браком мостин, скрипіла під ногами.

Кілька канделябрів із напівзгорілими свічками кидали на стіни тремтливі плями світла, створюючи примарну атмосферу. У повітрі витав дивний запах — суміш вогкості, цвілі й чогось невловно тривожного, що викликало мурашки на шкірі. Усюди висіло павутиння, і все це скидалося на будинок з привидами, де час зупинився й загубився серед тіней минулого.

Змушена зізнатися: в цій гнітючій атмосфері я відчула, як страх холодною змією заповзає в душу... Я не розуміла, де опинилася, хто мене сюди привів і чому все довкола здавалося таким нереальним. У пам’яті спалахували уривки подій — уривчасті, розмиті, мов кадри зламаної плівки. Я намагалася вхопити хоч одну нитку, але все вислизало. Врешті-решт, змирившись, я важко зітхнула.

Треба вибиратися звідси. Це не може бути правдою... Невже мене справді викрали?

Я тремтячими пальцями торкнулася лоба — шкіра була волога, але жар, здається, трохи спав. Зібравши рештки сили волі, я відкинула з себе стару, затхлу ковдру й повільно почала підводитися. Кожен рух давався зусиллям, ніби я пробиралася крізь болотяну воду. Та я знала: зволікати не можна.

Аж раптом різко розчахнулися двері, з таким гуркотом, що повітря в кімнаті здригнулося, і вслід за поривом вітру, який влетів усередину, мов передвісник бурі, з’явився він...

— Ви що, зовсім з глузду з’їхали?! Навіщо було тягнути її сюди? Якщо батько дізнається…

До кімнати прожогом увірвався той самий вродливий, самовпевнений брюнет, якого я нещодавно бачила в старовинному костелі. Від його різкого тону мої плечі пересмикнулись, а серце тьохнуло. Та коли його холодний, пронизливий погляд впав на мене, хвиля розгубленості накрила з новою силою.

Тишу раптово порушив інший голос — низький, приємний, з особливою тягучістю:

— Ти справді думаєш, Вадміре, що я цього не передбачив? — У дверному отворі з’явився високий юнак із полум'яно-рудим волоссям. — До речі, мій батько значно суворіший за твого.

Брюнет мовчки рушив до вікна, кинувши на мене лише побіжний погляд, від якого моє серце шалено затріпотіло в грудях, а думки розлетітися в усі боки, мов розбурхані хвилі під час шторму.

Що тут відбувається? Де це я? І хто ці люди?

У кімнаті запанувала напружена тиша, яку порушував лише шепіт вітру, що проникав крізь причинені двері, додаючи всьому, що відбувалося, відтінку якоїсь сновійної нереальності.

— Атесе, чому не покликав мене раніше? — вимовив брюнет вже спокійнішим, але все ще напруженим голосом, що глухо відлунював у старих стінах.

— І що б це змінило? — рудоволосий завмер у дверях. Темрява, що огортала його постать, надавала йому ще більшої загадковості.

— Я не допустив би... — почав Вадмір, не обертаючись, голос тремтів від стриманого гніву.

— Не допустив би «що»? — Атес схрестив руки на грудях і ліниво сперся на одвірок. Його гострий погляд вп'явся в спину співрозмовника.

— Чому вони так легко її знайшли? — буркнув Вадмір, продовжуючи вдивлятися в темряву за вікном.

Очі рудого спалахнули хижим блиском, як у вовка, коли той вловлює запах здобичі. Та попри цей тривожний вогник, його голос залишався спокійним:

— Вона сама туди прийшла. Шукала тебе.

— Мене?

Брюнет рвучко озирнувся, і я зустрілася з його дивовижним поглядом. Було таке відчуття, ніби блискавка вдарила в мене... Все тіло пронизав електричний струм, ноги підкосилися, і я повільно опустилася на край ліжка, силкуючись не втратити рівновагу.

Вадмір перевів погляд на Атеса:

— Навіщо вона шукала мене?

Той недбало стенув плечима:

— Звідки мені знати? Запитай у неї, — і хитнув головою в мій бік.

Вадмір знову якось важко подивився глипнув на мене. Я не могла зрозуміти, що ховалося за його насупленими бровами й зосередженим виразом обличчя. Це була злість? Тривога? Чи, можливо, якісь сумніви, що роз’їдали зсередини?

Кімнату знову охопила гнітюча тиша, яку розбивав лише віддалений шум вітру. Я завмерла, всередині мене щось відбувалося... Тіло ломило, дихання ставало важким, нерівним... До того ж ці уривки фраз, обривки поглядів, недомовлені думки посилювали напругу й невизначеність. Думки плуталися... Я не знала, чи можу їм довіряти. І найстрашніше — не уявляла, що буде далі.

— Виглядаєш не надто добре, — раптом озвався брюнет несподівано спокійним голосом, що різко контрастував з його небезпечною зовнішністю, а особливо — з мечем, що висів за спиною. — Що з нею? Чому вона в такому стані? — він стрельнув гострим поглядом у Атеса.

— Це ти в нашого янгола-дурника спитай! — з саркастичною посмішкою відрубав рудий, уїдливо примружившись.

— А я питаю тебе! — гаркнув Вадмір, і в його очах спалахнув холодний, нищівний блиск, який не обіцяв нічого доброго. — Ви ж обоє мали за нею стежити!

Рудий зітхнув, його вираз обличчі казав про відкрите небажання продовжувати цю розмову.

— Вона вже була в поганому стані, коли ми її знайшли. Це все, що я можу сказати. — Його очі знову спалахнули тим самим небезпечним вогником. — Смертна шукала тебе, тож тепер сам і розбирайся.

У цей момент мене несподівано почало трясти, як під час лихоманки. Все навколо розпливалося, а власне тіло здавалося чужим і важким. Хвиля безсилля накотилася зненацька, і я, втрачаючи опору, спроквола сповзла з ліжка на холодну долівку, не в змозі втримати себе.

Вадмір, наче вихор, з'явився поруч, підхопив мене на руки й обережно поклав назад на ліжко. Його руки були надзвичайно холодними, наче лід, що пронизує тіло аж до кісток.

— Вона вся пашить! — вигукнув він, і в його голосі вперше прозвучала справжня тривога. — Що з нею?

— Без поняття, — сухо кинув Атес, і ця байдужість дуже різонула мене.

Після цього обидва замовкли. Що відбувалося далі — я вже не бачила, бо мій зір затягнуло болюче марево, що розмивало обриси реальності.

— Вона знепритомніла? — долинув до мене схвильований голос Вадміра, ніби з іншого світу.

— Так, — коротко відповів Атес.

Водночас з ним я видихнула,

У ту ж мить я ледь чутно видихнула, не розплющуючи очей:

— Мабуть… мені зле…

Настала секундова павза, така відчутна, що навіть у своєму напівсвідомому стані я помітила її. Тиша, що заповнила кімнату, підкреслювала напругу моменту.

— Як я можу допомогти? — голос Вадміра прозвучав несподівано лагідно, з такою м’якістю, що нагадувала подих вітру в розпечений полудень.

— Пити… води… — прохрипіла я, ледве ворушачи губами. Це було схоже на останнє присмертне зусилля. Кожне слово давалося важко, голова пульсувала болем, лоб ніби налився свинцем.

Зусиллям волі я розплющила одне око й побачила схилене обличчя Вадміра, з глибокими карими очима, у яких тлів неспокій. Та вже за мить його риси почали розмиватися, мовби хтось наклав на світ тонку вуаль — усе затягувалося туманом, і я знову втрачала чіткість реальності.

— Коли це почалося? — тихо спитав Вадмір.

Раптово я відчула, як його долоня обережно прослизає мені під голову, підтримуючи її з такою ніжністю, що це здавалося сном. Він підніс до моїх губ склянку з водою — звідки вона взялася, я не зрозуміла. Та спрага була такою нестерпною, що я жадібно припала до краю склянки, мов до джерела життя. Холодна рідина освіжила горло, на мить полегшила пекуче відчуття всередині, хоча вже за кілька ковтків сили знову покинули мене, і я безвольно опустилася на подушку.

— Гадки не маю, — відгукнувся Атес, його голос лунав зовсім поруч, сухий й байдужий. — Якщо я правильно зрозумів, вона вже була в такому стані, коли з’явилася...

— Я не тебе питаю! — так різко обірвав його Вадмір, що моє серце мимоволі здригнулося. Наступної миті я відчула крижану долоню на своєму чолі. — Треба щось робити. — пробурмотів він, і в голосі вже бриніли розпач і гнів, що наростали з кожною секундою. — Вона так довго не витримає. Поклич цього клятого янгола! Де він, коли справді потрібен?

— Даруй, — раптово прозвучав третій голос, високий, ніжний, мов кришталевий дзвіночок у тиші, — але чи не міг би ти бути трохи чемнішим?

Я повільно кліпнула, намагаючись зосередитися.

Цей голос… Я вже чула його раніше. Здається… Ан…

— Якщо ти ще не в курсі, я — істота тонкої душевної організації, — додав він з легкою ноткою іронії.

Так, без сумніву — це Ан.

У голові панував суцільний безлад. Думки метушилися, наштовхуючись одна на одну, мов уламки скла в калейдоскопі. Я заплющила очі, сподіваючись хоч трохи вгамувати цей внутрішній хаос. Коли нарешті наважилася знову глянути на світ, біля ліжка вже стояв ще один хлопець. У білосніжному вбранні, з волоссям кольору яскравого сонячного променю й очима, колір яких важко було описати словами, він здавався не людиною, а видінням. Його присутність здавалася нереальною, але водночас вона приносила дивне, глибоке заспокоєння, ніби саме повітря навколо нього ставало легшим.

Ан спершу невимушено подивився на Атеса, той у відповідь лише знизав плечима. Потім перевів турботливий погляд на мене. І лише після цього зупинив погляд на Вадмірі.

— Що з нею, знаєш? — запитав той дуже серйозним тоном.

Блондин кивнув.

— А знаєш чому? — Вадмір прибрав руку з мого чола, не зводячи з нього очей.

— Маю припущення… — відповів Ан після короткої паузи. Потім, ніби зваживши щось, додав: — Питання в іншому: що ми тепер робитимемо?

Брюнет і рудий обмінялися промовистими поглядами.

— Ну ж бо, ти ж у нас найрозумніший, — пирхнув Атес, зухвало скривившись. — Видай щось геніальне.

— Якби я тебе не знав, міг би подумати, що ти щойно сказав це щиро…

— Гей! Досить! — урвав їх Вадмір, голос знову став різким і напруженим. — Може, досить цієї дурні? Зараз не час для ваших словесних дуелей!

— Янголе, ау! Ти де? — з удаваним подивом вигукнув Атес, театрально озираючись навколо. — Хутчіш повертайся на землю! — І, звертаючись до Анa, додав, прикладаючи палець до губ: — А ось і ти… Тс-с, увага! Вадмір бере слово! — урочисто підняв палець і розцвів у хитрій, глузливий посмішці.

Брюнет обдарував його гнівним поглядом, втім, здається, це рудого зовсім не зачепило. Він лише злегка підняв брову, мовби кидаючи виклик.

Я не встигла ще навіть подумати, коли раптом усі троє одночасно перевели погляд на мене, ніби ловлячи на гарячому. І, правду кажучи, їхня синхронність була трохи лячною. Всі троє втупилися в мене, ніби чекали на якийсь знак або відповідь. Але я була розгублена, думки плуталися, а ці погляди лише посилювали відчуття безпорадності.

Минуло кілька довгих секунд — можливо, хвилина — перш ніж тишу порушив Вадмір:

— Хтось має ідеї, що робити далі?

— У мене є один варіант… — озвався Ан, обережно добираючи слова. — Але сумніваюся, що він тобі сподобається.

— Говори вже! — різко обірвав його Вадмір, голос тремтів від напруги — терпець був на межі.

Блондин демонстративно звів очі стелі, зітхнув і нарешті промовив:

— Вона зараз вже балансує на межі... Втім, її душа ще бореться. І ми повинні допомогти їй зробити вибір.

На межі? Якої межі? І що за, чорт забирай, вибір?

— Це нечесно, янголе! — обурено вигукнув Атес, його обличчя спохмурніло, а погляд став грізним, як у пана на раба, підозрюваного у зраді. — Ти хочеш так легко забрати її душу?

— Я не казав, що вибір буде на користь світла, — спокійно, але твердо відповів Ан. — Ми лише відкриємо перед нею двері. А яку з них вона обере — залежить тільки від неї.

— Мені це не до вподоби… — зітхнув Вадмір, стискаючи кулаки. — Іншого шляху немає?

— Є, — тихо відповів Ан. — Але він… гірший.

Вадмір вичікувально дивився на нього. Ан ковтнув, ніби відчуваючи, як і я, як важчає повітря, і після короткої павзи обережно промовив:

— Вона може залишитися… — він замовк, підбираючи слова. — Але її земне тіло втратить силу. Вона вже не буде такою, як раніше…

Його фразу миттєво перервав обурений вигук Атеса:

— Янголе, ти хочеш сказати, що вона стане...? — він урвався на півслові, очі розширилися від шоку. Це явно було щось нове навіть для нього. — Ні! Я проти! Це буде катастрофа! — вже твердіше кинув він. Його обличчя скам'яніло, а погляд став крижаним, непримиренним. — Це єресь!

— Я розумію, — зітхнув Ан, опустивши очі. — Мені самому не до душі цей шлях. Але що нам лишається?

— А мене жоден із запропонованих варіантів не влаштовує, — занепокоєно пробурмотів Вадмір. — Проте якщо ніхто не має кращої ідеї… — він кинув погляд на Атеса, мовби шукаючи підтримки, та той лише скривив зневажливу міну, мовби вся ця ситуація була нижче його гідності.

— Гей! — несподівано вирвався мій голос, і я сама здивувалася, наскільки чітко він прозвучав. Здавалося, ніби говорила не я, а хтось поруч. — А може, хтось хоче запитати мене? — я насупилася, відчуваючи, як усередині закипає нова хвиля обурення.

Три пари очей одночасно повернулися в мій бік. Всі троє завмерли, мовби щойно побачили привида, і тепер уважно вдивлялися мені в обличчя.

— Взагалі-то я теж тут... — додала я вже трохи тихіше, — і, як бачите, при тямі. Тож, може, хтось пояснить, що, в біса, тут відбувається? — я повільно підвелася на ліктях. Тіло ще тремтіло, але тепер не від гарячки, а від напруги, що стрімко посилювалася.

Хлопці мовчки перекинулися поглядами, наче були застукані на місці злочину. Було в цьому щось навіть кумедне — якби не обставини. Здавалося, вони справді на якийсь час забули про мою присутність... Отакої.

Атес першим опанував себе та, схрестивши руки на грудях, холодно запитав:

— І що саме ти хочеш знати?

— Усе, — відповіла я, знизуючи плечима. — Хто ви такі? Що тут відбувається? І що, чорт візьми, сталося зі мною?

Рудий і брюнет обмінялися якимось підозріло змовницькими поглядами. Ан же спершу кинув напружений погляд на них, а потім зосередився на мені.

— Думаю, що ти занадто слабка, щоб слухати довгі пояснення чи ставити запитання, — промовив він рівним, упевненим тоном. — До того ж часу майже не лишилося. Рішення потрібно приймати негайно.

Обидва його товариші мовчки кивнули на підтвердження його слів.

— Яке ще рішення? — прошепотіла я, примружившись від раптового болю, що знову спалахнув у скронях.

— Ти взагалі слухала, про що йшлося? — — зневажливо кинув Атес, глянувши на мене так, ніби я була набридливою дитиною, що втрутилася в розмову дорослих. Його тон дратував, але цікавість була сильніша за гордість. Я нервово ковтнула й невпевнено кивнула, відчуваючи себе безпорадною.

— І? — в очах Ана запалахкотіла цікавість.

— Що «і»? — перепитала я, не розуміючи, куди хилить розмова. Втома й плутанина не давали зібратися з думками.

— То що обереш? — запитав Вадмір, і хоча в його голосі звучала легка насмішка, тривожна нотка не зникала.

Я завмерла, силкуючись зібрати розпорошені думки докупи, та пульсуючий біль у голові не давав зосередитися. До того ж ці погляди, напружені, пронизливі, що впивалися в мене, мов голки, лише посилюючи відчуття розгубленості.

— Я… я не розумію, що зі мною відбувається… — прошепотіла я, гублячись у власних відчуттях. — Мені постійно зле… У такому стані я не можу приймати жодних рішень…

Атес кинув короткий погляд на Вадміра — в куточках губ рудого з’явилася дивна напівусмішка, а в очах брюнета засяяв лукавий вогник. Це викликало в мені неприємне передчуття. Ан теж не залишився осторонь: він крадькома поглядав на товаришів, силуючись приховати усмішку, яка вже полискувала на його вустах.

Їхня реакція викликала в мені підозру, і тоді усе стало на свої місця...

— Ви що — знущаєтесь із мене?! — обурено вигукнула я, і в ту ж мить кімната вибухнула сміхом — всі троє зареготали в унісон.

Я рвучко підхопилася з ліжка й, похитуючись, кинулася на Вадміра з кулаками. Але він миттєво зник у повітрі, з’явившись у протилежному кутку кімнати, все ще сміючись.

Я розвернулася до Атеса, але його погляд — холодний, нелюдський, зловісно спокійний — змусив мене різко зупинитися. Я лише люто зиркнула на нього, а він, не зупиняючись, продовжував реготати, мов навіжений.

Тоді я повернулася до Ана. Він стояв біля дверей, зігнувшись навпіл, тримаючись за живіт і захлинаючись від сміху.

Та нехай він лусне від сміху. Нехай усі вони луснуть!

Роздратування наростало в мені, мов приплив — спершу ледь відчутне, потім усе сильніше, поки не охопило кожну клітину: легені, горло, кінцівки, мозок... І врешті-решт вибухнуло, вириваючись назовні.

— Ненавиджу демонів! — прогарчала я.

Сміх урвався миттєво, і їхні обличчя в одну мить стали серйозними

— Що ти щойно сказала? — Вадмір опинився поруч із блискавичною швидкістю, вп'явшись у мене великими карими очима.

З викликом подивилася на нього й вигукнула, ледь не захлинувшись від люті:

Я з викликом зустріла його погляд, і ледь не захлинаючись від гніву, прошипіла:

— Не дочув?! Я сказала: ненавиджу демонів!

Брюнет пропалював мене поглядом, і я також принципово не відводила свого. Напруга між нами згущувалася, мов грозова хмара, готова розрядитися будь-якої миті.

— Фух, — раптом озвався Ан, прикривши очі долонею й театрально зронивши подих, — дяка небесам! Як добре, що я — янгол [1]!

Його репліка миттєво вирвала мене з напруженого протистояння з Вадміром. Я глибоко вдихнула й відступила на крок. Емоції все ще вирували в мені — суміш обурення, тривоги й розгубленості, але хвиля люті вже почала спадати.

— І чому ж ти вирішила, що ми... демони? — зненацька спитав Вадмір, з легкою іронією в голосі. Він нахилив голову набік, розглядаючи мене з цікавістю, ніби я була загадковим екземпляром, який він бачить вперше в житті.

— Ти що — знову знущаєшся? — просичала я крізь зуби, відчуваючи, як злість потроху шкребеться в мені, мов кіт, якого залишили в кімнаті на самоті. — Сам же це сказав! — стиснула кулаки, силкуючись стримати емоції.

— А хіба ти повірила? — уважний погляд Вадміра продовжував пропалювати мене. В ньому палала якась незбагненна сила, але ще щось дивне було там, у дзеркалі його душі...

Я відчула, як очі називаються слізьми, а в горлі збирається тугий клубок, що не дозволяв вимовити й слова. Таке завжди траплялося, коли я була засмучена. До того ж мене почало нудити. Я зціпила губи, намагаючись дихати рівно, повільно, через ніс. І лише тоді відчула, як хвиля емоцій трохи відступає.

— Тоді — ні… — прошепотіла я нарешті, пригадуючи власні сумніви. — Але тепер… здається, я готова повірити в будь-що, — додала, торкнувшись чола. Лихоманка ще не відступила, але вже не палала так нещадно.

— Дивись-но, здається, вона передумала помирати, — раптом процідив крізь зуби Атес. Я насупившись зиркнула на нього, а він, закотивши очі, уїдливо додав: — Ой, який сюрприз.

— Навіщо ти шукала мене? — трохи напружено спитав Вадмір, явно ігноруючи шпильки рудого.

Я не відповіла. Ковзнула очима по кімнаті, вловлюючи дивні тіні на стінах, а тоді наші очі знову зустрілися — погляд брюнета був твердим, невблаганним.

— Ти чула моє запитання? — спитав він, і в його голосі з’явилася сталь. Очі ставали дедалі пронизливішими.

— Так! — вигукнули ми з Аном одночасно, після чого здивовано перезирнулися.

— Припини нишпорити в її голові, янголе! — прошипів Атес, насупивши брови.

— Ти сам не кращий! — обурено відказав блондин, трохи задерши підборіддя.

— Я не впливаю на її рішення!

— Я теж не впливаю!

— Досить! — гримнув Вадмір, і його голос змусив усіх миттєво замовкнути. — Ви поводитесь, як дві істеричні відьми на базарі! Розберіться між собою без цього балагану!

— Це він почав! — ображено буркнув Ан, зиркнувши на Вадміра. Очі Атеса миттю спалахнули від обурення.

— Геть звідси! — гримнув Вадмір, його погляд був настільки пронизливим, що не залишав жодного простору для заперечень.

— Але ж… — почав було блондин, та Атес перебиваючи його, зітхнув й промовив із показною покорою:

— Ходімо. З ним марно сперечатися.

За мить обидва зникли, залишивши мене наодинці з Вадміром, який знову втупився в мене тим самим поглядом, від якого ставало важко дихати.

— А тепер — по суті. Якого... — він затнувся, ковтнувши лайку, — ...ти шукала мене?

Проковтнула, відчуваючи, як нерви стискають горло.

— Мені прийшло повідомлення, — нарешті хрипко вимовила я.

— Повідомлення? — брюнет насупився, в очах згусла тінь.

— Так. На телефон... — я полізла в кишеню джинсів і витягла мобільний. — Знаєш, що це таке? — я демонстративно покрутила пристроєм перед його обличчям.

Красиве обличчя Вадміра злегка зморщилося, а примхливо вигнуті вуста здригнулися в ледь вловній усмішці, проте його очі залишалися холодними, безрадісними.

— Що за повідомлення? — голос прозвучав настільки серйозно, що у мене побігли мурашки по спині.

— Сам послухай, — пробурмотіла я й натиснула кнопку відтворення.

У тиші кімнати раптом пролунав той неприємний, застрашливий голос... Я здригнулася, відчувши, як страх, мов крижана змія, повзе вгору хребтом, обвиваючи мене своїми холодними кільцями.

Вадмір слухав мовчки. Потім коротко кивнув і попросив увімкнути запис ще раз. Я спостерігала за ним, помічаючи, як його погляд змінюється — стає дивним, відстороненим, наче він більше не тут, а десь далеко, занурений у власні думки.

Коли раптом він заговорив якимось чужим, незнайомим голосом, сповненим ледь стримуваної люті:

— Це Зепар [2].

— Хто? — вирвалося в мене, і я здригнулася вдруге. Шкіру обсипало сиротами, а холодний жах проник до самих кісток.

Вадмір, ніби лише тепер згадав про мою присутність, знизив голос і практично пошепки додав:

— Великий Герцог, Шістнадцятий Дух Пекла.

— Ти, певно, жартуєш… — прошепотіла я, не вірячи власним вухам.

Але очі Вадміра блищали дивним, тривожним світлом — і в цьому блиску було щось таке, що змушувало сумніватися в усьому, що я досі вважала реальним.

— Тобі доведеться повірити, — проказав він твердо.

— Повірити в що? — запитала я, відчуваючи, як тривога підкрадається до мене, неначе хижак до здобичі.

— Не в «що», а в «кого», — відказав він, і ця поправка прозвучала зловісно, додаючи напруженості.

— І з якого дива я маю тобі вірити? — кинула я, схрестивши руки на грудях, намагаючись виглядати байдужою, хоча в душі відчувала себе вкрай розгубленою та вразливою.

Вадмір неквапливо провів по мені таємничим поглядом і запитав:

— Хочеш вижити?

Що за дивне питання?

Я приголомшено глипнула на нього, відчуваючи, як на серці похололо. Та попри це, я намагалася зберігати спокій, хоча б зовні.

— Тоді доведеться вірити, — твердим тоном вирік він.

~~~

— Як думаєш, він має шанси?

— Не хочу це обговорювати, янголе.

— Чому він наказав нам піти, знаючи, що ми все почуємо?

Зневажливий погляд:

— Щоби ти не ставив безглуздих запитань!

_____________________________________________________

[1] Янгол (або ангел, від грец. angelos — «вісник») — духовна істота, що виступає посередником між божественним і людським світами, виконуючи волю Бога. Найвідоміші образи янголів походять з авраамічних релігій — християнства, ісламу та юдаїзму, де їх зображають як крилатих посланців у людській подобі. Втім, подібні істоти з’являються і в давніх міфологіях: у грецькій — це, наприклад, Ангела, дочка Зевса й Гери, або психопомпи — провідники душ померлих, як-от Гермес чи Харон. У різних культурах існує уявлення про янголів-охоронців — доброзичливих духів, що супроводжують і захищають людину. Зовні янголи зазвичай постають як прекрасні істоти з пташиними крилами, хоча можуть бути невидимими або набирати будь-якої форми. У християнській традиції існує складна ієрархія янголів, що поділяється на дев’ять чинів залежно від сили та функцій. Добрі янголи служать Богові та допомагають людям, тоді як злі — колишні янголи, що збунтувалися (диявол, сатана) — спокушають і ведуть до гріха.

[2] Зепар (лат. Zepar) — демон з окультного ґримуару «Малий ключ Соломона» (розділ Гоетія), шістнадцятий дух у списку, знаний як великий герцог пекла, що командує 26 легіонами демонів. Його сила полягає в тому, щоб зводити чоловіків і жінок, пробуджуючи між ними жагу та пристрасть. Він сприяє зачаттю, але водночас може робити жінок безплідними — парадоксальна здатність, що підкреслює його двоїсту природу: з’єднувати й розділяти. З’являється Зепар у вигляді воїна в червоних обладунках — образ, що поєднує еротичну спокусу з воєнною владою.