Раді Вас бачити!

У світі існує рівновага, та іноді в наше життя втручаються сили, яких нам не зрозуміти, й щось кидають на чашу терезів, щоби хитнути їх у потрібний бік.

/Ренсом Ріггз. Місто порожніх: Втеча з дому дивних дітей/

— — — — — — — — — — — — —

9 - 10 травня 2016. Вечір понеділка, вівторок.

Сон не йшов. Перед очима знову й знову виникало обличчя того незнайомця з храму. Заплющувала очі — бачила його. Відкривала — і знову бачила його... Він був усюди, він був скрізь, наче тінь, що причепилася до моєї свідомості й не відпускала, переслідуючи в кожному її закутку.

Я ніяк не могла збагнути, як абсолютно чужа, дивна — ні, скажімо прямо, божевільна — людина могла так заповнити всю мене. Так, звісно, я сама іноді була дивною, але ж ніколи не забивала баки іншим людям нісенітницями про демонів і душі.

Добре. Якщо підійти до цього раціонально: можливо, він просто фанат містики. Або, скажімо, актор у якомусь дивному перформансі. Цілком можливо. Проте якщо припустити, бодай на мить, що він не брехав? Що він справді демон? Що тоді?

Я хитнула головою, струшуючи з себе раптове затьмарення, та поглянула на Тейлор, яка безтурботно спала у своєму ліжку.

Треба перевірити.

Я тихенько злізла з ліжка, взяла ноутбук зі столу й навшпиньках прослизнула до вбиральні. Сівши на закриту кришку унітаза, ввімкнула комп'ютер і швидко вбила в пошук: «демони», занурюючись у світ темної міфології й старовинних легенд.

Минуло з пів години, поки я бездумно втуплювалась в екран ноутбука, клацаючи одне посилання за іншим. З кожною новою сторінкою абсурдність прочитаного ставала все очевиднішою — маячня, вигадки, фантазії.

Ще трохи — і я остаточно переконалась: ніяких демонів не існує. І тоді з важким зітханням закрила ноутбук.

— Ну й дурепа ж я… — прошепотіла собі під ніс, відчуваючи, як розчарування гірким присмаком осідає в грудях. Потім обережно підвелася й навшпиньках рушила до ліжка, стараючись не потривожити сон Тейлор.

Утома поволі взяла своє, і я почала занурюватися в обійми сну. Щойно свідомість послабила хватку, думки закрутилися в хаотичному вихорі, породжуючи фантасмагоричні видіння… Мене огортав океан, над яким вирувала гроза, а десь у далечині — ті самі чайні очі з темно-коричневими протуберанцями навколо зіниць, які невпинно спостерігали за мною, пробиваючись у саму глибину підсвідомого.

***

Уранці я прокинулася вся мокра від поту. Футболка липла до шкіри, а в голові глухо гуло, наче хтось бив у дзвін. Тейлор запропонувала поміряти температуру. Термометр показав 38,5°C.

— Ну все ясно! — заявила вона безапеляційно. — Сиди вдома, пий ліки. А після пар я принесу щось смачненьке.

У такі моменти Тейлор була надзвичайно милою. Вона простягнула мені склянку прохолодної води й кілька пігулок, і з дбайливою уважністю стежила, щоб я все проковтнула. Потім нахилилася й лагідно поцілувала мене в лоба. Її легкий, теплий дотик на мить розвіяв мій дискомфорт, подарувавши крихту спокою. Після цього, як завжди запізнюючись на пари, подруга помчала до дверей, залишаючи за собою шлейф солодкувато-фруктового аромату парфуму.

— Якщо буде щось термінове — негайно пиши! — кинула вона вже з порогу.

Я слабо кивнула, хоча навіть цей рух відгукнувся важкістю в голові й дзвоном у вухах.

— Я ж знала, що та злива не минеться — пробурмотіла вона наостанок, і її голос розтанув у повітрі, залишивши мене наодинці з тишею.

Я позіхнула, відчуваючи на язиці гіркий присмак ліків, які дала мені Тейлор. Ця гіркота нагадувала мені про мої проблеми. Та незабаром повіки почали важчати, а тіло поступово розслаблялося під теплою ковдрою, що ніжно огортала мене, створюючи ілюзію безпеки. Але страх перед сном не відступав — я боялася знову потрапити в пастку тих тривожних снів, що тільки більше заплутували розум.

Щоби хоч якось відволіктися й не заснути, я потягнулася до пульта, що лежав на тумбочці біля ліжка. І саме в цей момент краєм ока помітила нове голосове повідомлення від невідомого номера. Не вагаючись ані секунди, натиснула «відтворити».

— Шелліно... — пролунав хрипкий, неприємний голос, змушуючи мене напружитися. — Або як тебе називають друзі? Ш-ш-ш-е-е-е-л-л-л?! Так ось, Шелл... Ти справді думаєш, що це через дощ? А може, причина зовсім інша?.. Яка?.. О-о-о, — далі почувся зловісний сміх, від якого по спині побігли мурашки. — Шелл, ти така цікава маленька дівчинка... яка сунула носик туди, куди не слід... А тепер навіть один... добрий... демон... — знову той сміх, — не зможе тебе врятувати...

Після цього почулося дивне виття, а затим — короткі гудки. Я розгублено завмерла, а мій розум захлинувся питаннями.

Що це було? Хто він? Навіщо лякав мене? І кого, чорта лисого, він мав на увазі під «добрим демоном»?

Я отетеріло втупилася у телефон, не в змозі відірвати погляду.

— Що за чортівня?.. — прошепотіла, відчуваючи, як серце шалено калатає, а тіло кидає то в жар, то в крижаний холод.

Я знову натиснула «відтворити». І ще раз. Слухала уважно, вишукуючи в голосі бодай натяк, бодай крихту логіки, яка б пояснила, що це все означає.

Може, це чийсь дивний розіграш? Або я стала учасницею якогось божевільного реаліті-шоу? З елементами хорору. Якщо так — їм вдалося. Я налякана до кісток.

Я озирнулася, нервово шукаючи очима приховані камери — можливо, десь у кутку, за книжками, під стелею... Однак нічого не виявила. Серце не вгамовувалося, а думки носилися в голові, мов зграя розбурханих птахів.

Трясця! А раптом це не жарт? А якщо я стала жертвою якогось психа? Це вже геть не смішно. Це страшно. І що робити? Бігти в поліцію? Але що я їм скажу? Що мені надіслали дивне голосове? І що інших доказів немає, лише цей зловісний запис? Ні, поки що рано. Поліціанти ж подумають, що я вигадую... Що перебільшую... Що це просто чийсь злий жарт...

Я знову втупилась порожнім поглядом в екран, відчуваючи, як мене охоплює страх.

Що робити? Якщо розповім Тейлор… Вона подумає, що я з глузду з’їхала. Скаже, що в мене параноя. Дідько! Батьки далеко... І що вони можуть зробити? Дрейк…

Я здригнулася, щойно в голові спливло його ім’я.

Наші стосунки завжди були складними, ще тоді, коли ми були разом. А тепер… Чому я знову про нього згадала? Він зник із мого життя пів року тому. То чому ж думки вперто повертаються до нього, мов зациклена пісня?

Я опустилася на подушку, відчуваючи, як розгубленість і втома поступово затягують мене в темну безодню.

Ні, не можна залишатися тут. Інакше я справді збожеволію... Або мозок просто вибухне від перенапруги.

Я важко підвелася з ліжка й, похитуючись, рушила до шафи. Натягнула джинси, схопила шкіряну куртку й вийшла з кімнати.

Досить думати. Пора діяти. Навіть без чіткого плану — аби тільки не залишатися на місці.

***

На вулиці знову мрячив дощ. Хоч і не такий рясний, як позавчора, але краплі, мов сріблясті сльози, безперервно сипалися з неба. Сірі хмари затягнули обрій, і небо здавалося таким же пригніченим, як і мої думки. Усе навколо дихало безнадією, ніби цей стан застиг назавжди.

Я глибоко зітхнула й побігла до машини, дозволяючи холодним краплям торкатися обличчя. Легке запаморочення змусило мене похитнутися — чи то від температури, чи від ліків, які я прийняла. Вставивши ключ у замок запалювання, я помітила, як тремтять пальці.

Двигун ожив, і я з полегшенням видихнула, коли авто рушило з місця. Попереду дорога розчинялася в дощовій імлі, а склоочисники ритмічно розганяли краплі, відкриваючи мені шлях крізь цю мокру завісу.

Звідкись із глибини моєї свідомості знову з'явився голос:

— Ти не божевільна!

— Слухай! — вигукнула я, різко натискаючи на гальма. — Якщо це правда, то перестань повторювати це знову й знову! Бо я вже починаю думати навпаки! — на мить замовкла, прислухаючись до тиші. — Трясця, я вже розмовляю сама з собою…

— Ти не божевільна! — знову пролунав голос, ніби підтверджуючи свою присутність у моїй голові.

— Дідько! Так ти зовсім не допомагаєш... — пробурчала я, відчуваючи, як моє терпіння тане, мов лід на сонці.

— Що, справді?

— Авжеж! — важко зітхнула. — І, чесно кажучи, ця розмова мене лякає… — почала озиратися навсібіч, силкуючись знайти хоча б натяк на джерело голосу. — А ти хто?

У відповідь тільки гнітюча, глуха тиша.

— Дідько... — зітхнула я з розпачем, відчуваючи, як серце пришвидшує хід, а в грудях наростає відчуття безвиході.

***

Навіщо я знову прямувала до того дивного храму — не могла пояснити навіть собі. Люди часом чинять речі, які не піддаються жодній логіці. Ймовірно, це був саме такий момент у моєму житті. Втома та лихоманка затягнули свідомість, ніби густий туман над нічним містом, і змусили мене вирушити саме туди.

Я зупинилася біля знайомого кафе з промовистою назвою «Інферно» й вийшла з авто. Холодні дощові краплі відразу вдарили по обличчю, немов дрібні крижані голки. Зщулившись, я поспішила до костелу, відчуваючи, як волога проникає крізь одяг і пронизує тіло сирим холодом.

Біля масивних дверей я на мить зупинилася й торкнулася чола — жар не спадав. Тіло було знеможене, розум — розмитий, думки плутались. У цю мить всі мої дивні вчинки й рішення можна списати саме на цей стан.

Я глибоко вдихнула й ступила всередину старовинного храму. І вже з першого кроку відчула, як на мене навалилася похмура атмосфера цього місця…

Сьогодні тут було тьмяніше, ніж учора, а людей значно менше. Поодинокі постаті тихо пересувалися під склепіннями, наче примарні тіні, що непомітно спостерігали за кожним моїм рухом. Здавалося, що кам'яні стіни храму, вкриті давніми символами й вицвілими орнаментами, поглинають всі звуки, створюючи дивну суміш спокою й напруження. А свічки, розставлені вздовж проходів, що ледь підсвічували приміщення, граючи зі світлом і тінню, лише підсилювали відчуття таємничості та заглибленості.

Я зупинилася на мить, озираючись довкола.

Якого дідька я тут роблю?

— Панно, вам потрібна допомога? — несподівано пролунав чийсь голос, і я здригнулася. Обернувшись на звук, відчула, як усе навколо попливло перед очима.

— Ви добре себе почуваєте? — повторив той самий голос, який тепер здався мені геть нереальним.

Я не бачила, хто говорить, але його наближення лише погіршувало мій стан. У вухах стояв пронизливий дзвін, і водночас я вловила запах гару й чогось тривожно незнайомого... Спробувала вдихнути, але повітря не вистачало, наче чиїсь невидимі пальці стискали горло, не даючи зробити бодай один повноцінний вдих. Перед очима затанцювали чорно-білі плями, все розпливалося, і… здається, я втратила свідомість.

***

Я прийшла до тями на холодній, голій підлозі. Приміщення ледь освітлювалося тьмяним світлом, і крізь напівтемряву я поступово усвідомила, що все ще перебуваю у храмі. Намагаючись підвестися, я відчула легке запаморочення, проте, зосередившись, зрозуміла, що в кімнаті я не одна. За пару метрів від мене стояли двоє хлопців, їхні обличчя ледь проступали з тіні, залишаючи мене в здогадках про їхні наміри.

Один з них вийшов трохи вперед, і я змогла розгледіти його. Безперечно, дивовижна зовнішність цього хлопця вразила мене. Риси обличчя були настільки витонченими й гармонійними, що спершу я вирішила, що він — дівчина. Високий, худорлявий, у білому вбранні, він здавався якоюсь нереальною істотою. Світлі, бездонні очі, колір яких я не могла точно описати, випромінювали незвичну спокійну силу. Золотаве волосся спадало м’якими хвилями до плечей, обрамлюючи обличчя й надаючи йому ще більшої неземної привабливості. Здавалося, що він сам світиться зсередини. І це світло, яке він випромінював, розвіювало морок навколо, наповнюючи простір теплом і якоюсь священною тишею.

Другий хлопець трохи посунувся вбік, і я змогла його теж розгледіти. Він був абсолютною протилежністю світловолосого. Високий, з підтягнутою фігурою, одягнений у все чорне — він випромінював стриману силу й холодну впевненість. Його обличчя вирізнялося чіткими, мужніми рисами, в яких поєднувалися шляхетність і суворість. Довге руде волосся з червонувато-каштановим відтінком спадало хвилями по спині, додаючи йому дикої елегантності. Під насупленими бровами блищали глибокі чорні очі, а загострений ніс надавав обличчю ще більшої різкості. Його шкіра була такою блідою, що здавалася практично білою, і на тлі вогняного волосся це створювало враження чогось нереального.

Чесно кажучи, цей хлопець трохи лякав мене. Тримаючись осторонь та глипаючи на мене крижаним, пронизливим поглядом, він випромінював приховану загрозу й щось тривожно непередбачуване.

— Хто ви? — вирвалося в мене перше, що спало на думку.

Хлопці мовчки перезирнулися, і першим заговорив блондин.

— Можеш звати мене Ан. Я твій друг. Не бійся, ми не завдамо тобі шкоди.

Його голос був напрочуд лагідним і заспокійливим — і водночас дивно знайомим. Але як я не старалася, все ж не змогла пригадати, де саме чула його.

Ан продовжив говорити, і здавалося, ніби він говорить крізь серпанок сну:

— А це Атес, — хитнув він головою у бік рудоволосого. — Він також твій друг.

Я точно вже чула цей голос. Але де?

— Говори за себе, бовдуре! — озвався рудий. Він говорив тихо, неквапливо, трохи розтягуючи слова. І чомусь його низький, приємний тембр змусив мене здригнутися. Він кинув на Ана роздратований погляд. — Казав же тобі: не лізь!

— А що я мав залишити її на поживу тим виродкам?

Атес знизав плечима та склав руки на грудях, притулившись спиною до стіни:

— Можливо, то була її доля.

— Не кажи дурниць! — із неприхованим обуренням в голосі, Ан махнув рукою на нього. — Ти ж знаєш чудово, що це не так! Можливо, з мого боку було нечесно допомагати їй, але ти встиг вчасно... Тож ми квити!

— Забагато базікаєш, рятувальнику, — роздратовано відповів хлопець у чорному, його темний погляд палахкотів вогнем.

— А ти міг би бути й ввічливішим... — не здавався Ан, його голос залишався м'яким, але наполегливим.

— Зануда! — пирхнув Атес, блиснувши на блондина своїм чорним застрашливим поглядом. Проте відразу, немов узявши себе в руки, промовив: — І як ми це розгрібатимемо? — кивнув на мене. — Думав, що тільки Вадмір може влазити у всякі дурниці. Чорт, і попало ж мене зв'язатися з вами.

— Благаю, не згадуй нечистого при мені! — серйозно вимовив Ан, злегка підіймаючи руку в застережливому жесті.

— При тобі? — посміхнувся Атес якось гірко-саркастично. — Сам вештаєшся за демоном... уже скільки?

— Атесе! — обурено вигукнув Ана.

— Що?! Це ж правда! — виказав Атес трохи підвищивши голос, але потім обидва раптово замовкли й повернулися до мене, ніби несподівано згадали про мою присутність. Їхні погляди застигли на мені, і між нами на якусь мить повисла напружена тиша.

— Навіщо ти прийшла до храму? — спитав блондин, його світлі очі досліджували моє обличчя.

Я заморгала, не встигаючи зібрати думки.

— Шукала декого... — відповіла невпевнено, нервовий трепет відчувався в кожному слові.

Дивного хлопця з храму...

— Це зрозуміло, — кивнув Ан, наче читаючи мої думки. — І навіщо тобі знадобився Вадмір?

— Вадмір? — запитала я, не розуміючи, про кого йдеться.

— Такий високий, вродливий, похмурий, з шикарною зачіскою й пихатим характером, — уточнив він. — Його звуть Вадмір.

То він існує... А не є витвором моєї уяви...

Я мовчки кивнула, даючи зрозуміти, що зрозуміла про кого йдеться. А тоді відчула, як хвиля полегшення накриває мене. Навіть у цій дивній, незрозумілій ситуації я знайшла краплину впевненості.

— І навіщо ти шукала його? — з непідробним інтересом запитав Ан.

— Той хлопець сказав, що він демон, — випалила я на одному подиху.

— Ну то й що? — насупився Атес, темні очі засвітилися недовірою.

Я зам'ялася, вагаючись, чи можна їм довіряти.

Ой, ну добре... Який у мене вибір?

— Мені залишили дивне повідомлення... Думала, що... Вадмір допоможе мені розібратися...

Хлопці знову перезирнулися, як ніби вели невидимий діалог, обмінюючись непомітними сигналами, які могли зрозуміти тільки вони.

— А я казав: ти не божевільна! — вимовив Ан з легким усміхом.

Я не встигла ні здивуватися, ні про щось подумати, бо Атес раптом зухвало гмикнув, і цей різкий, злегка оглушливий звук, привернув мою увагу. Я здивовано глянула на нього, зустрічаючись з крижаним поглядом. Мене миттю накрила хвиля тривоги. Я нервово проковтнула, відчуваючи гіркоту на язиці, і серце глухо застугоніло в грудях. Та попри все, я змусила себе знову подивитися на Ана...

І саме в цю мить сталося щось дивне. Світ почав розпливалися, кольори та форми змішувалися в одну величезну каламуть. Останнє, що я пам'ятаю, — це тепла, підбадьорлива усмішка Ана. А потім все занурилося в темряву, немов хтось клацнув вимикачем і загасив світ.

~~~

— Дідько! Я знав, що так станеться! Тебе, Вадміра... Вас вічно тягне туди, куди не слід. Ви обидва дурні...

— Ось тут було ключове слово «вічно». Проте знаєш, Атесе, люди смертні, і ми не маємо часу витрачати його на пусті балачки.

— Янголе, ти мене дратуєш!

— І знову ключове слово «вічно».

— Я цього не казав...

— Але ж подумав.

Кривий смішок:

— Ходімо вже, філософе!