Раді Вас бачити!

Дитина демона приречена бути демоном.

Пожирач душ. Міфуне.

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер

— Мені… шкода, — прошепотіла я, трохи розгублена шквалом емоцій.

Вадмір мовчав, напружено стиснувши щелепи. Потім кинув у мій бік короткий, відсторонений погляд і глухо відказав:

— Не переймайся. — Та вже за мить, зібравшись, промовив голосніше: — Атес завжди каже те, що думає. Іноді його слова ріжуть слух. Але не завжди в них є злість. Часом це лише правда — без прикрас і пом’якшень.

— Тобто тобі байдуже? — я нахилила голову, силкуючись вловити хоч натяк на емоцію в його голосі.

— Ні, — відповів він, і в цьому короткому слові було більше змісту, ніж у довгих поясненнях. — Мені не байдуже. Особливо — що думає мій друг. Проте…

— Проте? — я вперлася поглядом у його темні очі.

— Шелл, — вимовив Вадмір, і голос ніби надломився, — тобі потрібно вибратися звідси. Все інше — не твоя справа.

— Чому? — вирвалося в мене мимохіть, хоча відповідь була очевидною.

— Бо ти смертна, — спокійно відказав він і, не даючи мені часу заперечити, додав: — І це не докір. Це межа. Ти не зможеш змінити те, що вже почалося.

— А раптом? — не здавалася я. — Історія знає чимало випадків, коли саме звичайні дівчата змінювали перебіг подій. Світ, як не парадоксально, часто крутиться довкола тих, кого звикли не помічати.

Вадмір усміхнувся — вперше за довгий час по-справжньому. Хоча в тій усмішці дивно переплелися іронія й м’якість.

— Ми не в казці, Шелл.

— А хто говорить про казки? — я злегка звела брови й розвела руками.

— Історії про Беллу Свон [1], Клері Фрей [2] і Елейну Ґілберт [3]... Це все вигадки. В них немає правди, — спокійно мовив він.

— Та я ж не про них… — почала я, але раптом осіклася. — Секундочку. А звідки ти взагалі про них знаєш?

Напівдемон знову всміхнувся, цього разу вже з загадковою поблажливістю, яка постійно мене дратувала. А потім грайливо підморгнув й відповів:

— Забула, що серед моїх друзів є один надто допитливий янгол?

От халепа!

— Що?! Ан нишпорив у моїх речах?! — вирвалося з мене надто гучно й занадто емоційно; я обурено вперлася руками в боки.

— Ні, — Вадмір похитав головою. — Він просто без упину читає твої думки. І, повір, здатен годинами цитувати уривки з твоїх улюблених книжок чи серіалів. Ми з Атесом уже деякі знаємо напам’ять. І, здається, поволі божеволіємо.

Я не стрималася й криво посміхнулася. Уявити, як демон корчиться від надміру сердечних зізнань і драм — було напрочуд приємно. Гмикнувши, я іронічно зауважила:

— Знаєш, іноді мені здається, що ваше безсмертя настільки нудне, що ви не знаходите нічого кращого, як копирсатися в голові якоїсь смертної.

Напівдемон ледь-ледь усміхнувся — лише кутиками губ. Очі ж залишилися серйозними.

— Ти справді вважаєш, що наше життя нудне? Після всього, що сталося з тобою?

— Та тут усе ожило тільки тому, що я з’явилася, — зауважила я, зухвало змахнувши пасмо волосся з чола. — Поглянь, як усі заметушилися?

Вадмір стомлено зітхнув, на мить звівши очі до неба. Та швидко зібрався й уже рівним, твердим голосом сказав:

— Ходімо. Нам потрібно встигнути до ночі.

Я розгублено підвела погляд угору. Небо було глухо-чорним, мов розлите чорнило: ані зірок, ані місяця — лише суцільна порожнеча.

— Е-е... а зараз — це, по-твоєму, день? — невпевнено вимовила я, ковзаючи поглядом по безпросвітній темряві.

Вадмір також глянув угору; його зіниці звузилися, ніби на них тиснув невидимий світильник.

— Так, це день, — підтвердив він. — День у цьому вимірі. І коли настане справжня ніч... нам краще опинитися під захистом стін. — В його голосі почулася дивна тривога, хоч і старанно прихована під шаром стриманості. Потім він спроквола перевів погляд на мене й додав: — До того ж... дія еліксиру не вічна.

***

Ми йшли вже понад годину. Пейзаж обабіч поступово змінювався: ліворуч простягалася мертва, розтріскана рівнина, ніби спалена чиєюсь невгамовною люттю; праворуч здіймалися скелі, що нависали над нами, мов застиглі гребені кам’яного шторму. Небо над головою почало зливалося в тривожний коктейль сірого, багряного й чорного. Воно давило, немов кришка труни, і з кожним кроком дихати ставало дедалі важче.

Стежка тепер вела лише вгору, під таким нахилом, що литки пекло від напруги. Каміння зрадливо ковзало під ногами, і здавалося, що сама земля не хоче нас пускати далі.

Я озирнулася. Позаду розливалася безмежна темна пустка — глуха, мовчазна, моторошна. Я вдивлялася вдалечінь, сподіваючись угледіти бодай крихітний вогник, хоч найменший знак життя, але марно. Лише гнітюча тиша, що аж дзвеніла в вухах.

— Гарно, правда ж? — несподівано промовив Вадмір, і це прозвучало якось м'яко та ніжно. Він зупинився й обернувся до мене. — В цій безкраїй порожнечі є щось... величне, урочисте. Колись я цього не помічав. Здавалося, що це найпохмуріше й найнудніше місце у всіх світах. — Він усміхнувся сам до себе й ледь похитав головою. Мабуть, відганяв якісь настирливі спогади.

— І що ж у цьому смішного? — трохи розгублено спитала я. Бо не розуміла, що саме викликало усмішку, поки він дивився на цю тривожну, мовчазну пустку. Мені вона не здавалася ані привабливою, ані захопливою.

— Бо ніколи не думав, що ходитиму тут пішки... та ще й з тобою, — озвався він після невеличкої павзи, вже без усмішки, продовжуючи вдивлятися вдалечінь.

— Зі мною? Тобто — зі смертною?

— Ні, — він ледь похитав головою, переводячи погляд на мене, глибокий, незбагненний. — Саме з тобою, Шелл.

Я нервово ковтнула, відчувши, як у горлі пересохло. Хотіла щось сказати... Можливо, навіть запитати, що він має на увазі, але слова застрягли десь під ребрами. І на кілька секунд мовчання зависло між нами, наче тонка нитка павутиння, що може розірватися від найменшого подиху.

А тоді ми знову просто рушили вперед, долаючи крутий підйом. Кам’яниста стежка звивалася вгору, мов змія, що повзе до вершини, і кожен крок відгукувався пульсівним болем у литках. У нашому світі на такій висоті вже паморочилося б у голові, легені хапали б повітря, як риба — воду. Втім, навдивовижу тут усе було інакше. Повітря дедалі ставало щільнішим, практично в’язким, насиченим чимось невидимим, та саме воно чомусь не давало втомі прорости в тілі. І це, чесно кажучи, мене неабияк дивувало.

Замку все ще не було видно. Лише обриси скель, що здіймалися вгору, немов уламки неба, розбитого на гострі друзки.

Мене не полишала думка про те, що чекає на мене за стінами замку, і я вперто намагалася переконати себе, що там буде безпечно. Принаймні, набагато безпечніше, ніж тут.

— А де зараз твій батько? — запитала я, силкуючись розвіяти тишу, що почала тиснути на вуха.

Вадмір злегка здригнувся, наче я висмикнула його з глибоких роздумів. Його погляд на мить став розсіяним, наче він забув, де перебуває.

— Це ти так питаєш, чи він зараз удома? — озвався він, не дивлячись на мене.

Я знизала плечима. Можливо. Мене справді це дуже цікавило, здається, навіть набагато більше, ніж я визнавала.

— Батькові цей замок не до душі. Та й сам вимір він не надто шанує. Він воліє триматися ближче до Баала — там його стихія, його арена. Він один із головнокомандувачів. Під його проводом — шістдесят легіонів. Це… колосальна відповідальність, — вирік напівдемон рівним, практично урочистим тоном. Та в тій рівності відчувалася штучність. Якби не легка напруга в щелепі, я б подумала, що він справді цим пишається. Та інтонація була надто стримана, надто відточена. В ній угадувалася колюча іронія... Наче він повторював давно завчені слова, які втратили для нього будь-який сенс.

— Це... вражає... — прошепотіла я, не знаючи, як інакше зреагувати.

Вадмір промовчав. Втупився поглядом знову кудись угору, туди, де мав би бути замок. Проте в його очах не було ані надії, ані цікавості. Лише дивна втома й ще щось гірке, невимовлене, що залишалося між рядками.

— Мій батько — демон із бездоганною репутацією, — раптом продовжив він, і я відчула, як в його голосі дивно переплелися гіркота й насмішка. — Баал навіть подарував йому коня. — Напівдемон якось уїдливо пирхнув. — Коня, яким Елігос страшенно пишається, — докинув, зробивши особливий акцент на останньому слові, мовби воно саме по собі було тягарем. — Демони бояться його, ненавидять і водночас заздрять. Ідеальний набір, правда? Це ж вершина! Сенс буття! — виголосив Вадмір, театрально здіймаючи руки до неба, певно, пародіюючи самого батька. Потім різко опустив їх й майже пошепки додав: — Якби не...

— Якби не... що? — спитала я, хоча відповідь уже майоріла десь на краю свідомості.

Він кинув на мене погляд, у якому жевріла тиха печаль.

У грудях щось боляче стислося.

— Ти? Ти — біла пляма на його бездоганній темній репутації?

Вадмір примружився, посміхнувся з ледь помітною гіркотою й кивнув:

— Влучно сказано.

— І тебе це... напружує? — обережно спитала я.

Він недбало стенув плечима й відвернувся. Але я бачила, як напружилися м’язи на його щелепі.

— Не надто, — відповів, не дивлячись на мене. — Просто… є речі, які не змінити. А є ті, що змінюються самі, хоч ти й не просив.

— І що тепер? — я не зводила очей з його профілю.

— Не знаю... — дуже тихо відповів він. Уперше в його голосі не було звичної впевненості — лише щось крихке, злегка вразливе, по-людськи тендітне.

Я кліпнула, стараючись зрозуміти, що саме його тривожить.

— Що ж змінилося?

Він зупинився, подивився на мене довгим, уважним поглядом, у якому спалахнуло щось нове: не злість, не біль… радше проблиск надії, змішаної з тривогою.

— Усе, — майже не чутно видихнув він.

***

Ми йшли мовчки вже з добрих десять хвилин. Під ногами потріскувало каміння, а вітер час від часу зривався з гір і пронизував нас крижаним подихом, проте я майже не зважала на це увагу. Думки крутилися навколо Вадміра, його слів, його іронічної посмішки й того дивного смутку в очах, який він так старанно ховав за саркастичними репліками.

Думаю, він прагнув того ж, що й будь-який звичайний хлопець: знайти своє місце. Не в пеклі, не в легендах, не в чужих очікуваннях, а в чомусь справжньому, близькому... І водночас — заслужити батькову гордість, щоб не доводилося обирати між собою та його схваленням.

Утім, здається, для батька Вадміра, існує лише один прийнятний варіант: демонічна досконалість. Усе інше — це слабкість, зрада, змарнований потенціал. А іронія полягає в тому, що навіть у родинах демонів проблеми ті самі, що й у людей. Ті самі рани, тільки глибші. Ті самі очікування, тільки без права на помилку. І різниця лише в тому, що Вадмір — напівдемон. Якщо ми, люди, можемо з часом вирости, втекти, самостійно змінитися, або звернутися за допомогою, то він приречений вічно варитися в цьому конфлікті. Без права на забуття. Без шансу на переродження. Отакої...

Насправді це... страшно й боляче. Мені було його шкода. Він же не обирав, ким народитися. Не просив бути плямою на бездоганній батьковій біографії. Це як опинитися не в тому місці, не в той час — і не мати можливості піти.

Візьмімо хоча б мене — я навіть не знаю, хто мої біологічні батьки. Стелла й Джордж всиновили мене ще немовлям, але я ніколи не почувалася покинутою. Так, мої названі батьки ніколи не приховували, що я не їхня рідна донька. І, мабуть, це було правильно. Вони не вигадували казок, не створювали ілюзій... Проте й не залишили жодного сумніву в тому, що я — їхня. Мене огорнули такою любов’ю й затишком, що я часто думала: не кожна рідна дитина має стільки тепла. Я виросла в домі, де мене любили просто за те, що я є. А що ще потрібно дитині, як не любов, підтримка та розуміння?

Я впевнена, що мої батьки зробили б усе заради мого щастя. Наприклад, мама, Стелла, тоді намагалася відмовити мене від вступу до університету — через Дрейка. Вона нагадувала, що я завжди мріяла про малювання, що це — моє справжнє покликання. Проте я не послухала... Була вперта, закохана, переконана, що знаю краще. Звісно, тепер шкодую. Втім, мене гріє те, що матуся, хоч і мала рацію, але жодного разу не дорікнула мені цим. Жодного «я ж казала», жодного болючого натяку... Пам'ятаю, лише її теплі обійми й тиху підтримку, коли все почало сипатися.

А Джордж... Він теж неймовірний. Так, він не багатослівний, проте кожна його порада завше звучить, як камертон, що налаштовує мене на правильну частоту. Я б не проміняла його любов і мудрість ні на що у світі.

Хоча був один момент... коли одного дня щось змінилося. Можливо, це був такий вік. А може, хтось з однокласників кинув необережне слово… Точно вже й не згадаю. Проте одного дня в мені прокинулося гостре бажання дізнатися: хто я насправді? Звідки взялася? Хто мене народив? Це трохи засмутило Стеллу... Я ж бачила, як вона намагалася усміхатися, ховаючи смуток у погляді. А от Джордж, ні, не засмутився. Радше насторожився. Просто насупився, як завжди, коли його щось турбує, проте не сказав ані слова проти. Вони обоє прийняли моє рішення: не відвернулися, не відштовхнули, залишилися поруч.

І затим ми почали шукати... Однак не знайшли нічого. Жодної ниточки, жодної підказки... Ніби моїх біологічних батьків ніколи й не існувало. Ні імен, ні історій, ні слідів... Суцільна порожнеча.

Я не можу сказати, що тоді була розбита. Ні. Але гіркий посмак залишився. Бо наскільки ж треба було не хотіти дитину, щоб обірвати всі зв'язки? Щоб стерти себе з її історії без жодного сліду?

У той момент, так, мені було трохи боляче. Та я сховала цю образу глибоко в собі, закрила її, як старий лист без адресата, й не поверталася до неї… аж до сьогодні.

І зараз, дивлячись на Вадміра, я вперше замислилася: що болючіше — не знати, ким були твої батьки, чи знати — і щодня відчувати, що ти для них помилка?

Я повільно зітхнула, відчуваючи, як повітря стало ще густішим. Кожен наступний подих вимагав неймовірних зусиль, мов я проривалася крізь невидиму пелену. Думки повільно клубочилися в голові, як дим від горілої гуми в замкненому приміщенні.

— Про що задумалася? — спитав Вадмір, не зупиняючись, хоча я відчула, як його погляд ковзнув по мені.

— Та ні про що особливе… — відповіла я замислено, дивлячись під ноги. — Просто іноді люди роблять таке, що жодна логіка того не пояснить…

— Каже дівчина, яка пішла до церкви шукати демона, — з легкою усмішкою відзначив він.

Я теж усміхнулася. Так, він мав рацію — це звучить як повна нісенітниця. Але ж, зрештою, хіба не з нісенітниць починаються найважливіші історії?

— Я мала на увазі дещо інше… — мовила я, похитавши головою. — Просто уяви собі світ, у якому люди справді б зважали одне на одного. Де кожен боявся ненароком завдати болю, зламати когось, поранити... Де перед кожним словом чи вчинком зупинялися хоча б на мить, аби спитати себе: а чи не торкнеться це чийогось болю? Чи не роздере стару, ледь загоєну рану?

Я глипнула на Вадміра, і наші погляди зійшлися. Раптом у його очах промайнуло несподіване, щире здивування — наче він не чекав почути щось подібне не лише від мене, а взагалі від будь-кого. І водночас здавалося, що ці слова зачепили в ньому щось глибоке й давно забуте.

— Можна дізнатися, що тебе спонукало до таких думок? — запитав він, уповільнивши крок і вдивляючись у мене з обережною зацікавленістю.

Ти… Твоя родина… Але я не сказала цього вголос. Лише злегка зрушила плечима, а тоді рівним тоном проказала, хоча всередині щось вже починало свербіти й кипіти:

— Просто навіть демони не знаходять спокою. Вони теж не живуть так, як хотіли б. Ти, мабуть, скажеш: «Демони є демони, їм спокій ні до чого», але… — затнулася, — ...це несправедливо. Бо не всі ж однакові. І не всі обрали те, ким стали.

— Шелл, ти про що зараз? — спитав Вадмір з явною напругою в голосі.

Я різко зупинилася, розвернулася до нього й задихано випалила:

— Чому ти не можеш сам обирати, ким бути? Чому хтось інший вирішує за тебе? Це ж… це ж неправильно!

Він насупився. Спершу його очі потемніли, а потім у них з'явився дивний блиск — щось між іронією й загрозою.

— А з чого ти взяла, що я хочу бути кимось іншим? — проказав він із небезпечним спокоєм у голосі.

— Бо ти не такий, як усі! — зірвалося з моїх вуст. — Ти кращий, світліший! Ти заслуговуєш на більше, ніж ця темрява… ніж вічне існування в ній… — останні слова я вже ледве видихнула.

Вадмір зиркнув на мене з-під насуплених брів; його очі звузилися, стали пронизливо гострими.

— Звідки ти взяла, що я не такий, як решта?

Я безпорадно розвела руками — як пояснити те, що відчуваєш десь у глибині, що не вкладається в логіку чи слова?

— Але ж… ти намагаєшся мені допомогти... Хіба це нічого не означає? — розгублено пробубоніла я.

Він усміхнувся, та ця усмішка була не така, як завжди. Ця буда холодна, порожня, позбавлена звичного тепла та іронії. Вона залишила гіркий осад і відчуття тривоги.

— А ти ніколи не думала, що я роблю це не через бажання допомогти? Що справжня причина зовсім інша? — голос Вадміра змінився: став глухим, хрипким, чужим; у ньому звучало щось темне, незнайоме.

А затим я побачила його очі. Вони більше не належали людині. Жодного відблиску життя — лише пекельна безодня, у якій палахкотіло полум’я та блискавки, ніби у замкненому просторі вирував вогняний ураган, готовий знищити все навколо.

Я інстинктивно відступила. Серце шалено калатало, шкіра вкрилася сиротами. Холод пробирав мене до кісток, до самої суті, до найглибших шарів душі. Це був той первісний страх, що виникає лише перед обличчям чогось незбагненного, безмежного, некерованого.

— Вадміре... — прошепотіла я, губи тремтіли. — Ти... лякаєш мене...

Повітря навколо нас стало таким щільним, що здавалося достатньо найменшої іскри, і темрява навколо спалахне, мов сухий мох. Пориви вітру зносили пил і морок униз по схилу, а шурхіт каміння під ногами зливався з шаленим калатанням мого серця. В очах Вадміра спалахували відблиски вогню — і я не могла позбутися відчуття, що ця темрява ось-ось поглине мене цілком.

Мені було страшно. По-справжньому страшно.

— Вадмір, зупинись! Ти... мене лякаєш! — зойкнула я, але вітер розірвав мій голос і поніс його вдалечінь, до гірських вершин.

Мене накрило хвилею безсилля. Я не уявляла, що він зробить далі. І найстрашніше — я більше не була певна, що в цьому напівдемоні залишилося бодай щось від того, ким він був для мене. Здавалося, ніби хтось інший натягнув його шкіру, а справжній Вадмір просто зник. Переді мною стояла лише оболонка, наповнена чимось диким, темним, первісним.

Коли раптом він моргнув — і пекельне полум’я в його погляді згасло, поступившись знайомим барвам: теплим, як щойно заварений чай, із темно-коричневим обідком, що нагадував застиглі протуберанці навколо зіниць. Хоча навіть у цій впізнаваній глибині залишалося щось тривожне, хиже, небезпечне.

— Що це було... біс тебе забирай! — вигукнула я, і раптом усе всередині прорвалося. Я кинулася на нього з кулаками, не думаючи, не стримуючи себе. — Ти мене до смерті налякав! Не смій більше так робити! Чуєш?! Ніколи!

Я гатила його в груди — не сильно, але з таким відчаєм і люттю, що народжуються з повної безпорадності. Вадмір не ухилявся, не намагався зупинити мене. Просто стояв, як темна нерухома скеля, приймаючи удари й, ймовірно, вважаючи їх заслуженими.

Ще один удар — і я нарешті завмерла. Руки тремтіли, подих зірвався, став важким і рваним, мов після виснажливого бігу.

— Пробач… — прошепотіла я, хапаючи повітря й підводячи до нього очі. — Мені було страшно… дуже страшно…

Вадмір дивився на мене згори вниз, і його обличчя було порожнім, мов вирізьблена з мармуру маска. Жодного натяку на емоції. Лише гнітюча порожнеча, що лякала сильніше, ніж вогонь і блискавки, які ще мить тому палали в його очах. І я не була певна, чи зможу витримати тепер і цю крижану байдужість.

— Скажи щось… — благально прошепотіла я. — Скажи, що з тобою все гаразд…

— Все гаразд, — відповів він сухо, без жодного відтінку в голосі, наче на автоматі.

Але я знала, що це неправда. Бо люди, з яким справді все добре, не виглядають так, ніби їхню душу вимкнули.

— І це все? — я приголомшено вдивлялася у його очі, шукаючи бодай натяк, бодай відблиск того, ким він був ще кілька хвилин тому. — Ти нічого не скажеш? Не поясниш, що щойно сталося?

Він мовчав, погляд був порожнім, мов зачинене вікно, затягнуте чорною плівкою. Жодної тріщини, жодної щілини, крізь яку можна було б зазирнути всередину.

— А що сталося? — нарешті озвався він рівним, безбарвним голосом, наче справді не розумів, про що я питаю.

— У тебе що — провали в пам’яті?! — вибухнула я, голос затремтів, наповнений люттю, страхом і болем. — Що це було, Вадміре?! Чому твої очі палахкотіли, наче жерло вулкана?! Я ж... я ж до смерті злякалася! — я вдарила його кулаком у груди. Знову не сильно, але з усім тим болем, що розривав мене зсередини.

Він так і не зрушив з місця. Навіть повікою не повів.

Я заплющила очі, стискаючи кулаки до болю, і глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе.

— Шелл? — раптом озвався Вадмір.

— Що?! — різко кинула я, розплющивши очі, виснажена, розгублена й роздратована до межі.

— Ти… людина, — вимовив він із ледь помітною розгубленістю.

— Та невже?! — буркнула я, скривившись. — Дякую, капітане Очевидність.

— Ні, — в його голос повернулися знайомі стриманість і м’якість, хоча серйозність нікуди не зникла. — Я маю на увазі: ти більше не тінь. Ти знову смертна.

Він кивнув у мій бік, і я, не до кінця розуміючи, опустила очі. Мої руки… Вони більше не були напівпрозорими. Ані мерехтіння, ані примарної невагомості. Шкіра — справжня, тепла, жива... Я провела долонею по плечу, животу, щоках… усе — моє. Я знову була цілісною. Більше не примара. Я — знову я.

Та по-справжньому порадіти я не встигла, бо Вадмір твердим, безкомпромісним тоном вирік:

— Дія еліксиру завершилась, — і рвучко схопив мене за руку й потягнув угору схилом. — Часу обмаль. Треба поспішати.

~~~

– Готово.

— Що ти з ним зробив?

— Спокійно, янголе. Просто трохи підправив її романтизовану картинку. Показав, що він може бути не лише пухнастим зайчиком із серіалу для підлітків. Тепер вона точно тричі подумає, перше ніж...

— Атесе, мені здається, що твоя «місія» має ще один, дуже особистий підтекст.

— Що?! Не верзи дурниць!

Пильний погляд:

— Ти, бува, не закохався?

Приголомшений погляд:

— НІ! І ще раз — ні! Ти що — остаточно знебесився, крилатий фантазере?

— Ой, яка бурхлива реакція, Атесе. Це вже точно симптом.

— Ще раз натякнеш — і…

— І?

— І доведеться тобі шукати нову хмаринку й опановувати арфу. Бо тут, безсумнівно, стане на одного янгола менше.

— Але ж...

— Ніхто й не помітить.

— А Вадмір?..

— Особливо Вадмір. Він навіть подякує.

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Белла Свон (повне ім’я — Ізабелла Марі Свон) — головна героїня серії романів «Сутінки» американської письменниці Стефані Маєр. Її образ стоїть у центрі історії про кохання, надприродне й особистісне дорослішання, що розгортається на тлі протистояння між світом людей, вампірів і перевертнів.

[2] Клері Фрей — головна героїня фентезійної серії «Знаряддя смерті» письменниці Кассандри Клер. Події цієї історії розгортається у світі Сутінкових мисливців — напівангельських воїнів, що стоять на варті людства в боротьбі з демонами. Випадково занурившись у цей прихований світ, Клері відкриває в собі надприродні здібності й поступово розкриває таємниці свого походження, що змінюють її життя назавжди.

[3] Елейна Ґілберт — головна героїня телесеріалу «Щоденники вампіра» та однойменної фентезійної книжкової серії авторки Лізи Джейн Сміт. Ця персонажка опиняється в епіцентрі подій, де переплітаються надприродні сили, глибокі почуття та складні моральні вибори між світлом і темрявою.