Раді Вас бачити!

Думати про минуле — для недалекоглядних. Навіщо мучитися з тим, що не повернути — треба думати про те, що можна змінити.

/Маргарет Мітчелл/

— — — — — — — — — — — — —

13 травня 2016. П'ятниця.

(нова реальність)

Зрештою Тейлор домоглася свого — я погодилася здати аналізи. Менше ніж за годину результати були готові: жодних сторонніх речовин у крові не знайдено. Але ця новина лише посилила моє збентеження — якщо з цим усе гаразд, то що ж тоді коїться зі мною? Гостре занепокоєння впивалося в думки, мов крижаний вітер у щоки. Крім того ще й гнів наростав, змішуючи все навколо з відчуттям безпорадності, що стискало мене у своїх лещатах. Затим усередині почала розтікалася гнітюча порожнеча, наче густий, задушливий туман. А крізь цей морок пробивався впертий голос зсередини, що настирливо нагадував: щось іде не так. Я відчайдушно прагнула ясності, хоч якогось натяку на правду, але натомість залишалася сам на сам із нав’язливим шепотом, що доводив до сказу.

Також я відчувала обурення через Тейлор. Її абсурдні припущення та напівжартівливі гіпотези про мої прогалини в пам'яті звучали як плутані теорії змови. Я хотіла серйозного діалогу, а отримувала лише абстрактні думки, позбавлені переконливості. Це неймовірно діяло мені на нерви.

А Дрейк... Ох, Дрейк! За цей вечір він тричі зателефонував і надіслав аж п’ятнадцять повідомлень. П’ятнадцять! Його поведінка була зовсім не схожа на ту, до якої я звикла. Раніше він взагалі уникав писати повідомлення — ні мені, ні комусь іншому. А зараз його нав’язлива турбота притискала мене, мов важка кам’яна стіна, та позбавляла можливості дихати. Я потребувала тиші, щоб розібратися з думками, проте телефон невпинно нагадував про себе кожні кілька хвилин. Спочатку я вимкнула звук, але дратівлива вібрація довела мене остаточно. Врешті-решт я вимкнула телефон — і нарешті відчула бажане полегшення, своєрідну свободу. Дрейк опинився на периферії мого життя, і я насолоджувалась цією дистанцією, бодай тимчасово.

Мені потрібно було зрушити з місця — негайно, без зволікань, бодай спробувати! Але з чого ж почати? Де шукати той крихітний знак, здатний розплутати цей хаос? Здавалося, я заблукала у нескінченному лабіринті, де всі стежки вели лише до глухих стін...

***

Не гаючи часу, Тейлор зателефонувала Біллі. Виявилося, що він був змушений терміново поїхати через раптову смерть свого дідуся. Ця трагедія, безумовно, виправдовує багато, але чи могла вона виправдати те, що він навіть не повідомив про скасування зустрічі? Що це було — раптовий шок, який стер усі домовленості з його пам’яті? Або ж він настільки занурився у переживання, що реальність просто зникла на тлі болю? Безперечно, не мені казати про пам'ять... Але як можна було забути про людину, яка чекала тебе під дощем? Хіба це не здається дивним?

Крім того, за кілька годин, проведених із Тейлор, я зрозуміла про себе одну річ — я далеко не свята. Пів року тому я залишила Дрейка без жодного пояснення. А потім? Потім я крутила романи з бейсболістами, волейболістами, плавцями та іншими спортивними хлопцями з університету. І це ще не все.... Я спокусила викладача філософії, відбила хлопця в Лори Сендерс і вже наступного дня розірвала з ним стосунки. І, як фінальний штрих, я — завсідниця нічних клубів, королева вечірок і, без сумніву, справжня стерва!

Вам весело? А мені — ні. Адже з кожним новим відкриттям про себе приходить усвідомлення: це не моє життя! Наче я лише спостерігач, сторонній глядач у незнайомій виставі, що не має нічого спільного зі мною. Але як таке може бути? Як знайти вихід із цього хаосу?

***

Близько дев’ятої вечора Біллі надіслав Тейлор повідомлення й попросив передати мені, що хоче зустрітися біля гуртожитку. Я вагалася. Хотілося не піти, знайти привід залишитися вдома, відгородитися від усього й усіх. Але Тейлор, з притаманною їй рішучістю, наполягала. Вона сказала, що я повинна більше дізнатися про себе, зустрічаючись із людьми, які нібито важливі для мене. Моя внутрішня суперечливість вигоряла у цьому полум’ї. Зрештою, вирішивши, що це лише даремне марнування дорогоцінного часу, я погодилася.

Я збиралася швидко, майже механічно. Джинси, проста футболка з зображенням «Мікі Мауса» та зручні кросівки... А на що тут витрачати час? Не побачення ж. Просто зустріч.

Тож рівно о дев’ятій Біллі стояв перед ґанком гуртожитку, майже як у досконалій сцені із фільму.

Біллі — привабливий і впевнений у собі юнак, чарівність якого було важко не помітити. Його каштанове волосся завжди стильно підстрижене: задні пасма короткі, а чубчик гладко зачесаний назад, як у хлопців у модних журналах. Блакитні очі сяяли кольором яскравого літнього неба, а губи злегка пухкі, такі, що немов самі просилися на портрет художника. А ті ямочки на щоках — це вже чиста магія. Високий, атлетично складений, з підтягнутою фігурою, він легко завойовував увагу всіх довкола. Проте його впевненість, була не така, як у Дрейка... Вона неголосна позбавлена показної манірності, природна. Йому не потрібно було доводити свою вагомість — він просто це знає. А ще його манери й стиль спілкування створювали враження, що він цінує щирість і невимушеність більше за зовнішній блиск. Звісно, дівчата обожнювали його, мріяли стати хоча б трохи ближчими до цього ідеального створіння. А я? Хто мене тепер знає?

— Вітаю, Біллі! — буркнула я, підходячи до нього ближче. Голос прозвучав грубіше, ніж я хотіла, але зараз це було доречно. Жодної романтики, жодної розв’язності, ніякого флірту. Це була моя мантра, яку я повторювала собі, мов заклинання.

— Вітаю, — відповів Біллі, голос прозвучав якось приглушено, трохи відсторонено.

Я вдивлялася в знайому постать, силкуючись збагнути, що змінилося. Щось у ньому зараз здавалося чужим і тривожним. Його обличчя було змарнілим, під очима темні кола, а щетина на підборідді надавала йому недбалого вигляду. Крім того, саркастичний напис на футболці «Не тисни на мене», рвані джинси й потерті кросівки підкреслювали, що він явно теж не морочився, прямуючи на цю зустріч.

Ми виглядали абсолютно буденно, як двоє випадкових перехожих, що зіткнулися на вулиці. Ніяких натяків на «гламурну серцеїдку» чи «зіркового красеня». Ця іронічна думка викликала в мене несподівану усмішку.

— Щось не так? — миттєво запитав Біллі, оглядаючи себе та шукаючи причину моєї дивної реакції.

— Все добре, — запевнила я. — Просто... — ненадовго замовкла, підбираючи слова, — ми з тобою виглядаємо досить... незвично, — жестом показала спочатку на себе, потім на нього.

Біллі зрозумів, що я маю на увазі, і його обличчя освітилося теплою усмішкою з легким відтінком втоми.

— Мабуть, — коротко відповів він, почухавши потилицю.

Мене трохи дивував його настрій. Тож силкуючись тримати тон нейтральним, хоча внутрішня напруга й буря думок не стихала, я запитала:

— Ти хотів зустрітися зі мною. Для чого?

Біллі завагався, довше звичайного затримав погляд на моєму обличчі, а потім важко зітхнув, неначе збираючись із силами для зізнання.

— Я хотів перепросити... За те, як я вчинив. Мені треба було... — голос тремтів, а в очах читалася провина, що, безперечно, пекла його зсередини.

— Не варто, Біллі! — вигукнула я, обірвавши його нерішучість. — Забудь і йди далі! Бо чіплятися за минуле — це як намагатися скласти розбитий посуд, тільки поріжешся, — посміхнулася я, спробувавши змінити настрій.

— Ти справді мене пробачаєш? Ось так просто? — невпевнено запитав він. Його обличчя химерно поєднувало здивування з нерішучою надією.

Правду кажучи, я й сама здивувалася своїм словам, утім, несподівано відчула внутрішнє полегшення. До того ж у мені не залишилося ані сил, ані бажання аналізувати попередні вчинки Біллі чи ображатися. Тож, граючи нову роль, яку щойно вигадала, й додаючи нотку пустотливості в голос, я з усмішкою відказала:

— Наразі ні, але якщо ти запросиш мене на каву... — і майже відразу, щоб уникнути будь-яких непорозумінь, швидко уточнила: — Завтра вранці, звісно.

— А якщо краще я запропоную повечеряти завтра, чи погодишся? — обережно запитав Біллі. Його погляд мерехтів напруженням — імовірно, він побоювався моєї реакції.

Тоді я окинула його уважним поглядом і серйозним тоном зауважила:

— Добре, але якщо ти сам забереш мене, скажімо, о сьомій, прямо звідси.

— Авжеж! — обличчя Біллі відразу посвітлішало, проте ледь помітна тінь смутку знову ковзнула по ньому, а потім він пробубонів: — Шелл, я справді шкодую за той вечір... Це більше не повториться, обіцяю, — це прозвучало дуже щиро, з турботою, яка зачіпала серце більше, ніж я хотіла б зізнатися.

Проте, ззирнувшись з ним очима, я з ледь помітною іронією в голосі проказала:

— Ти що — плануєш просити вибачення вічно? — і тієї ж миті перед очима, наче із забуття, промайнули спогади — непевні, мерехтливі уривки, немов старий проектор ожив і демонстрував кадри, які щезали ще до того, як їх можна було розгледіти. Я завмерла, приголомшена й здивована несподіваною хвилею образів.

Мабуть, моє збентеження було занадто очевидним, тому що Біллі дуже обережно запитав:

— З тобою все гаразд?

Стараючись позбутися дивного відчуття, я кілька разів струсила головою. Це було щось невловне — як тінь давно забутого сну. Воно не мало форми, тільки ледь відчутний відгомін. Спогади чи ілюзія? Втрачені моменти життя, що повернулися без запрошення? Звісно, ці питання залишилися без відповіді. І все ж, щось у моїх словах, у цьому моменті... створило гірку ілюзію повторення. Наче я вже говорила це колись, десь, але комусь іншому...

— Біллі, мені вже час іти, — пробурмотіла я, напружено стримуючи хвилювання, що пульсувало всередині.

Він ледь помітно кивнув і тихо промовив:

— Побачимось завтра.

Не озираючись і не кажучи ні слова, я попрямувала назад до гуртожитку. Десь у глибині душі залишалося тяжке відчуття, ніби щось значуще ледь торкнулося душі, але миттєво зникло, не лишивши жодного сліду.

***

Тейлор сиділа на ліжку в позі лотоса, примудряючись одночасно горта́ти глянцевий журнал, слухати музику в навушниках і пити чай із зеленої філіжанки з яскравим візерунком. Вона навіть не глянула в мій бік, коли я увійшла до кімнати, але варто було мені наблизитися, як вона вичікувально підняла голову, витягуючи один навушник.

— Ну? — її тон був настільки спокійним, що мене це трохи розлютило.

— Біллі попросив пробачення й запросив мене завтра на вечерю, — стримано промовила я, знизуючи плечима, наче це було несуттєво. Та всередині мене вирувала буря.

— А ти? — нашорошено запитала Тейлор, прибираючи другий навушник, тепер її увага була повністю прикута до мене.

— Я? Погодилася...

— Та я не про це! — різко урвала вона. — Щось згадала, побачивши Біллі? — в її голосі було більше нетерпіння, ніж співчуття та розуміння. Вона махнула рукою, в якій тримала філіжанку, і кілька крапель чаю впали прямо на журнал. Очі подруги дивно блиснули, поки вона поспіхом відкладала журнал убік, щоб не зіпсувати сторінки. А потім її зосереджений і пильний погляд уп’явся в мене.

— Ні... — невпевнено відказала я, хитнувши головою. — Ба більше, того дня, в неділю, ми ж із Біллі так і не зустрілися. Можливо, це марна трата часу... — це прозвучало пригнічено й без радості, з відчутними відтінками смутку й вагань. Чому я не сказала своїй найкращій подрузі правду, не знаю. Можливо, мене знову охопив страх перед її глузливими коментарями чи недоладними припущеннями, які кожного разу виснажували до краю.

— Жартуєш? — Тейлор швидко спустила ноги з ліжка, в очах заграли вже знайомі вогники. — Можливо, Біллі поведе тебе туди, де ви не опинилися минулого разу. Через його промах, між іншим! І ти щось згадаєш... — подруга недбало змахнула рукою, і чай розлився вже на підлогу. Вона навіть не звернула на це уваги.

— У нього ж дідусь помер! — різко вигукнула я.

— То що? Як це пов'язано з твоєю пам'яттю? І до речі, коли це ти стала такою... е... співчутливою? — її піднята брова додала слову «співчутливою» іронічності, що боляче вдарила по мені.

Я затримала подих, збираючи сили на відповідь.

— Ті, я ж казала, що та людина, якою ти мене вважаєш, це не я! — ці слова прозвучали спокійно та твердо.

Тейлор нічого не відповіла, лише кинула на мене погляд, який можна було б назвати «пронизливим», якби за ним не ховалася якась прихована насмішка, яку важко було проігнорувати. Звісно, це теж кольнуло мене у саме серце. Затим вона зітхнула й театрально поставила філіжанку на столик.

— То завтра о котрій? — нарешті озвалася вона, глянувши на чай, який повільно перетворювався на химерні фігури на підлозі.

— Що «о котрій»? — здивовано перепитала я.

— Ну, з Біллі... — голос подруги лунав мляво, без звичної енергії.

— О сьомій... А що? — я насторожилася, відчуваючи, що за цією розмовою ховається щось більше.

— Дрейк дзвонив, — ледь чутно мовила вона, відводячи погляд убік, мовби уникаючи мене.

Ця новина пройшла крізь мене, мов блискавка, й звучала як злий жарт.

Між ними ж завжди була неприхована ворожнеча ще з часів школи! Що в біса відбувається?

На дещицю секунди я застигла, вражена її зізнанням, а затим ошелешено вигукнула:

— Дрейк дзвонив ТОБІ?!

Тейлор стенула плечима, наче це було щось звичайне, хоча обережний вираз обличчя видавав її внутрішню напругу. Після невеличкої павзи вона пояснила, ретельно підбираючи слова:

— Йому цікаво, чи в тебе зараз є хтось «постійний»?

Від цих слів свідомість миттєво спалахнула обуренням.

Що за нова нісенітниця?

— Що означає «постійний»? — я не змогла стримати невдоволення й здивування, що пробилися крізь голос.

Подруга нарешті зустрілася зі мною очима, в її погляді промайнули цікавість та ледь вловна насмішка.

— Ну, ти все ще розмахуєш віялом варіантів чи вже обрала одну коштовну перлину? — її брова зухвало звелася вгору, додаючи саркастичного штриха до відверто невимушеного тону, який мов пружина, натягнув найчутливіші струни моєї душі.

Я застигла, наче зупинена стрілою, що несподівано поцілила в саме серце. Тейлор, без сумніву, майстерно володіла мистецтвом слів, залишаючи мене в метушливих лабіринтах між роздратуванням і внутрішнім сум'яттям.

— І що ти йому відповіла? — нарешті я зібралася з силами, втримуючи хвилю гніву, що встигла змішатися з непідробною цікавістю.

Тейлор загадково усміхнулася, і в її очах промайнув ледве помітний відтінок тріумфу. Здавалося, вона смакувала кожну мить, занурюючись у таємничу насолоду, перш ніж висловити свої думки. Повільно, наче навмисно затягуючи момент, вона взяла філіжанку зі столика, зробила невеликий ковток чаю і, наче випадково, мовила:

— Дала йому зрозуміти, що ти ще сама не розібралася у своїх почуттях. Що тобі потрібен час, — вона раптом лукаво примружила очі й додала: — Чи треба було сказати щось інше? Може в тебе вже щось змінилося?

Я спробувала приховати легкий спалах тривоги, однак мої слова видали внутрішнє напруження:

— Це ти про що?

Вона з ледь помітною іронією знову звела брову:

— Ну, може, ти вже передумала й хочеш повернутися до Дрейка?

Я мимоволі ковзнула погляд до телефону, вимкненого ще кілька годин тому, й несміливо похитала головою, не бувши повністю впевненою у власних думках.

— Якщо ти справді хочеш дізнатися, що відбулося за ті загадкові три дні, нам потрібно знайти того хлопця, з яким ти провела вчорашній вечір. Він — ключ до всієї історії, — Тейлор зробила павзу, і ледь помітна іскра хитрощів заграла в її очах.

— І що буде далі? — я скосила погляд, сподіваючись витягнути з неї ще хоча б слово.

— Ой, та годі вже допитувати мене! — вигукнула вона, скривившись, як від утоми. — Звідки мені знати? Я ж не ясновидиця. Як буде, так буде, — з її вуст зірвався іронічний смішок, а рука нервово скинула в бік, наче відмітаючи мої запитання разом із дрібкою сумнівів.

Поки я приводила до ладу розбурхані почуття, Тейлор глибоко зітхнула. В її погляді з’явився спокійний, зосереджений вираз, але десь у глибині очей тремтіла ледь вловима загадка — щось невимовно важливе, що вона ще не вимовила. Вона невідривно глипала на мене, з напругою й серйозністю, немов її наступні слова мали перевернути моє життя догори дриґом.

Нарешті вона заговорила — повільно, обережно добираючи слова:

— Якщо ти весь цей час залишалася при здоровому глузді й не була під впливом якихось речовин… тоді, можливо, є ще одне пояснення, — її голос прозвучав із такою інтригою, що я рефлекторно затримала подих. — Ти була у стані ейфорії! А знаєш, можливо, все ще очевидніше — ти закохалася! Уявляєш, який несподіваний поворот? — Вона завершила свою тираду широким жестом, розвівши руки, мов акторка, що щойно виголосила фінальну репліку на сцені.

І саме тоді чай із філіжанки виплеснувся на підлогу, лишивши пляму на килимі. Подруга кинула погляд на розлиту рідину й крізь зціплені зуби пробурмотіла:

— Ну, звісно, це мало статися саме зараз!

Я зітхнула з докором і мимоволі скривилася.

— Ніхто ще не втрачав пам’ять через кохання! — буркнула я, бажаючи якнайшвидше розвіяти її абсурдну теорію.

— Та невже? — Тейлор іронічно посміхнулась, невимушено підводячись з ліжка. — Тоді ти станеш першим винятком! — додала вона, акуратно поставивши філіжанку на столик, після чого вирушила до ванної по швабру.

Її незворушність та легкість сповнювали мене суперечливими емоціями, всередині все кипіло від її невгамовного оптимізму. Навколишній світ раптом перетворився на абсурдний хоровод нелогічних подій, і я дедалі більше відчувала себе глядачем у театрі несподіваних парадоксів.

— Ті... — зітхнувши, я опустилася на край ліжка, дозволяючи думкам важкою хмарою огорнути розум.

— Що? — вона обернулася біля дверей, погляд був сповнений тихої зацікавленості.

— Все це мені зовсім не до душі... — я знизила голос, силкуючись знайти слова, які б передали моє внутрішнє сум’яття, проте вони вислизали, залишаючи лише тінь емоцій.

Тейлор відповіла загадковою посмішкою, яка виглядала трохи зухвалою, наче вона знала щось, чого я не знала.

— А знаєш, у чому вся суть?

Я лише знизала плечима, не маючи сил на здогадки.

— Біллі намагається здобути прощення, Дрейк жадає знову бути поруч з тобою, а той хлопець... Якщо він не бачить, яка ти неповторна, то він просто сліпий! — промовила вона, зникаючи у ванній кімнаті й залишаючи мене з цією несподіваною заявою.

Ага, звичайно... Я — прям справжній скарб.

Я важко зітхнула, відчуваючи, як сарказм заповнює думки.

— Знаєш, Ті, я — не ідеал, не якась небесна істота. Просто людина. Та ще й з купою недоліків. Мабуть, той хлопець зрозумів, що зникнути якомога далі — це найкраще рішення, бо зі мною йому точно буде непереливки.

— І з якого це дива? — здивувалася подруга, повертаючись зі шваброю в руках.

— А хіба комусь можуть подобатися зарозумілі, самозакохані особи, які бездумно шукають уваги в кожного зустрічного? Які зневажають інших, руйнують життя й навіть не здатні попросити вибачення? Крім того, цікавляться лише тим, що для більшості людей не має жодного значення? — я виплеснула це на одному пориві, не маючи сили стримати розпач і злість, що розривали мене зсередини.

Тейлор ледь знизала плечима, її вигляд ніби випромінював байдужість. Та в той самий момент щось промайнуло в її очах — тінь думки, яка обіцяла перевернути хід нашої бесіди.

— Біллі ж очевидно до тебе небайдужий. Чому б інакше він запросив тебе кудись? — вона невимушено почала витирати чай з підлоги, мов ця розмова була для неї другорядною.

— Це не побачення! — випалила я, голос зірвався на крик.

Вона завмерла, обернулася та вперлася у мене поглядом — холодним, проникливим і задирливим, наче силкуючись витягнути щось із глибини моєї душі.

— А він про це знає?

Я злегка нахмурилася, відчуваючи, як її слова огорнули мене неприємним холодком тривоги.

— Знаєш, Шелл, ти сама себе обманюєш, — видихнула подруга з посмішкою, яка завжди здавалася химерним міксом між іронією й загадкою. — В тебе завжди є шлях для відступу, так? — Я мовчала, а вона, хитро примружившись, додала: — А як щодо Дрейка? Він же божеволіє від тебе, чи не так?

— Це ненормально! — випалила я, навіть трохи голосніше, ніж слід було. — Справді... навіть хворобливо. Колишній Дрейк...

— Колишнього Дрейка більше не існує! — урвала вона, різко підвищивши тон. — Ти розчавила його, коли пішла!

Мене пересмикнуло, як від раптового різкого вітру. Її безапеляційність завше збивала мене з пантелику, занурюючи у вир сум’яття й внутрішніх суперечностей.

— Чому він не рухається далі? Минуло вже пів року! — випалила я, ледве стримуючи роздратування.

Тейлор поглянула на мене, очі загадково зблиснули. У цьому погляді перепліталися тонка іронія та ледь помітне співчуття. А тоді посмішка, практично невловна, окреслила щось схоже на виклик:

— А ти б змогла рухатися далі?

Це питання забилося у свідомості, зачіпаючи найболючіші струни. Я не опустила очей, борючись із викликом, а потім різко відповіла:

— Так!

На цих словах у мені щось тріснуло, наче слабкий електричний імпульс пробіг нервами. Я відвела очі в бік вікна, прагнучи уникнути її пильного погляду та приховати хвилювання, що накрило хвилею. Мій наступний вигук пролунав ще жорсткіше:

— І саме тому я пішла!

Щойно слова встигли розчинитися в тиші, як щось невидиме у вікні викликало у мене відчуття чужої присутності, не фізичної й ледь відчутної, наче прохолодний подих на потилиці.

Що це? Гра уяви, плутанина думок, чи справді хтось приховано спостерігав за нами?

Невизначеність поволі затягнула мене, мов тягучий морок, лишаючи по собі слід незатишного сум’яття, яке пульсувало десь у глибині.

~~~

— Ане, не бачив Атеса?

— Що?

— Я питаю, де Атес?

— Звідки мені знати… Може… Хоча, ні, навряд чи…

— Що саме «навряд чи»?

— Ти про що?

— Ти ж сказав «навряд чи»! Що ти припустив? Де він?

— Коли я таке припустив?

— Маєш мене за дурня, Ане?

— Вадміре, «ти» й «дурень» — це як вогонь і вода, несумісні речі!

— Тоді скажи, де Атес?

— Та не знаю...

Тяжке зітхання:

— Ти мені подобався більше, коли казав правду.