Раді Вас бачити!

Можливо, у світі взагалі нема нічого випадкового. Можливо, деякі події відбуваються, попри все. Вони записані у книзі долі. Подібні до стріли, яка випущена давним-давно та летить крізь товщу часів, точно знаючи, де й коли вразить ціль.

/Гійом Мюссо. Врятуй мене/

— — — — — — — — — — — — —

14-15 травня 2016. Субота, ніч неділі

(нова реальність)

У барі звучала пісенька, що, здавалося, заблукала серед сірих крапель на вікнах і присмеркової задухи. Весела, безтурботна, трохи занадто яскрава для такого настрою — мов осміх серед похоронного натовпу. «I love you, baby!» — вельми пристрасно, як для Muse, пролунало з динаміків, викликаючи у мене мимовільну усмішку.

Романтика, як-не-як. Хоч і недоречно, та є в цьому щось зворушливо наполегливе.

Біллі жестом запросив мене до столика біля стіни, злегка хиткого, з надщербленою поверхнею, проте, здається, чистого. Я примостилася навпроти тьмяної лампи, що блимала час від часу, наче нервовий тик повік. Офіціантів, як виявилось, тут не було, тому Біллі просто рушив до бару, і його постать швидко розчинилася в глибоких шарах напівтемряви.

Коли за кілька хвилин він повернувся, мені здалося, що в його погляді безпорадність змагається зі стриманим роздратуванням.

— Слухай… — видихнув він, відводячи очі вбік.

Я не одразу вловила тон — щось між приглушеним розчаруванням і нервовою невпевненістю, з ледь відчутною тінню тривоги, яка просто лежить мовчки десь під ребрами.

— Кухня відкривається... о дев’ятій... — пробурмотів Біллі, затинаючись, — зараз без десяти. Поки що можемо взяти лише чай… або каву… — він поглянув на мене, мов на суддю, що вирішує його долю.

— Чай — це добре, — кивнула, силкуючись поводитися невимушено. — Я трохи замерзла...

— Може, ковдру принести? — пожвавішав мій супутник, наче натрапивши на варіант порятунку, де хоча б щось міг би зробити правильно.

На секунду уявила ту ковдру — стару, із ковтунцями, можливо навіть з ароматом дешевого кондиціонера та плямами від чийогось минулого, що не випралися.

— Ні, дякую, — я поспішила відмовитися. — Чаю буде достатньо.

Біллі коротко кивнув і знову зник серед плям світла та тіні барної зали.

Я озирнулася довкола — простір, здавалося, відгукнувся на мою втому теплом, таким справжнім, несподіваним, ніби саме кафе раптом згадало про людську слабкість до затишку. У дальньому куті жеврів справжній камін — не бутафорська декорація, а живе полум’я, що тріщало з глибини, розлітаючись відблисками по стінах, ковзаючи по їхніх нерівностях, ніби пригадувало забуті історії, які тут ніхто більше не озвучував. Повітря пахло димом, деревом і трохи нічним спокоєм.

Я неквапливо підвелася та попрямувала до каміна, не озираючись, хоча була майже певна, що Біллі проводив мене поглядом. Присіла у стареньке крісло, і в ту ж мить тепло каміна оповило плечі, мов би хтось загорнув мене у спогади...

Раптово згадалося: дитячий табір, нічне вогнище, Тейлор, яка розповідає, якусь чергову неймовірну історію...

Як добре, що ці моменти залишилися в пам'яті. Вони — як маленькі жаринки з великого багаття. Але ж не обов’язково бути великим, аби зігрівати.

Біллі підійшов, не порушуючи тиші, і простягнув мені чашку з чаєм. Вона обпікала пальці, проте я не відсмикнулась — щось у цьому теплі було щиро правильним.

— Дякую.

— А тут… не так уже й погано, — тихо мовив він, легким нахилом голови вказавши на камін. — Правда?

— Так… — відповіла я напівусмішкою, несміливо вдихаючи аромат чаю, що димів у долонях: терпкий, з ноткою імбиру й цитрусу. Я зробила ковток, відчуваючи легке поколювання — кисло-солодкий на початку, з гіркою шорсткістю наприкінці, що щипала язик.

— Дякую, Біллі… смачно, — видихнула тихо.

— Скоро відкриється кухня, можна буде щось перекусити, — озвався він, в голосі відчувалась обережна надія — він явно шукав спосіб повернути звичність цій дивній вечірній тиші.

— Добре... — зробила ще один ковток, тепло чаю пробігло грудьми. — А чому тут так пізно відкривається кухня?

— Бармен каже, що більшість гостей — нічні мандрівники. Усі вдень роз'їжджаються, а повертаються ближче до ночі. Ну, і... ще є ті, хто знімають номер на одну ніч... Просто... — Біллі затнувся, мовби сам не знав, як продовжити, та трохи зашарівся.

Я м'яко всміхнулася, дивлячись у камін, у танець полум’я.

— Або такі, як ми, — промовила, не повертаючи погляду. — Ті, хто шукає прихисток від грози.

— Саме так... — полегшено видихнув аін, розправляючи плечі, немов звільнився від внутрішнього вантажу. — Бармен каже, що сьогодні через дощ ніхто не повернеться. Ми — єдині гості.

Я мовчки кивнула, втупившись у вогонь. Він танцював з такою гідною спокою відданістю, наче самотність, яка тут панувала, була не випадковою, а вистражданою — тихою, інтимною, тією, що ніжно обволікає, не прагнучи торкатися болю.

Біллі, простеживши за моїм поглядом, сів поруч, і тиша навколо наче загусла. Коли нарешті він порушив мовчання, його голос був хрипким і трохи нестійким:

— Шелл, я хотів тобі сказати… Те, що було в машині… Ну, я, ти…

Я акуратно поклала руку на його зап'ястя. Ні, я не збиралася його зупиняти, просто хотіла підбадьорити й підтвердити: я тут, я слухаю. Дивлячись у світлі, трохи пригнічені, але такі щирі очі, я проказала:

— Все добре, Біллі. Мені справді все сподобалося. Проте… я не хочу поспішати. Сьогодні за планом була лише спокійна вечеря з другом.

— Розумію… — він ковтнув повітря, ніби намагався заякорити себе. — І дякую, що ти… така…

Ледь нахмурилась, трохи здивована.

«Така» — це яка?

— Я вважав тебе… — Біллі проковтнув, — легковажною... поверхневою... — слова вихоплювались уривчасто, здавалося, йому доводилось змушувати себе казати їх уголос. — З чуток. І з усього... Ну, з того, що здавалося доказами. Але… та це вже неважливо. Бо ти… ти така... як я мріяв. Ти...

— Бар відкрився! — хрипкий бас за його спиною змусив нас обох здригнутися.

Біллі на секунду заплющив очі, ймовірно, збираючи розсипані думки, а тоді, вже голосніше, з ноткою театральної рішучості, вигукнув:

— Дякую! Зараз підійду!

Мимоволі всміхнулася. Це було так по-людськи щиро.

— Вибач… На чому я зупинився? — запитав він, обертаючись до мене вже трохи розгублено.

— На тому, що я така, як ти мріяв.

Милі, до речі, слова. Десь на межі відвертості й наївного чару.

— Так, правильно... — підтвердив він і, обережно, наче крихкий предмет, взяв мою руку. — Ти така, якою я уявляв… ідеальну...

— БАР ВІДКРИВСЯ! — знову долинуло від бару, тепер уже наполегливо-драматично.

Біллі знову здригнувся, мов герой, якому завадили в момент кульмінації.

— Сказав же, зараз підійду! — гаркнув він у простір, і потім, нахилившись ближче, швидко прошепотів: — Треба щось замовити, бо цей чувак не відчепиться. Що тобі взяти?

— Картоплю фрі, гамбургер і газовану воду, будь ласка, — відповіла чітко, без тіні коливання.

Раптом його очі розшилися, у погляді з'явилося щось напружено-комічне:

— Серйозно?

— А хіба це виглядає як жарт? — грайливо відказала я, злегка звівши брову.

— Ні...

— Тоді в чому питання? — лукаво посміхнулась, змушуючи його стиснути губи, щоб не засміятися.

Біллі підвівся й, рухом упевненого кіношного персонажа, що щойно отримав місію «рятувати вечерю», попрямував до бару. Дорогою він пробурмотів собі під ніс:

— Казав же... ідеальна.

Я обережно поставила чашку на старий столик і неквапливо підвелася. Повітря біля каміна було теплим, трохи сонним, і я відчула, що настав час зрушити себе з цього стану: освіжити думки, трохи змінити декорації...

Вбиральня виявилася недалеко від бару, ближче до фойє. Підморгнула Біллі, коли проходила повз, і щезла за дверима.

***

Тісна, маленька вбиральня виявилася на диво охайною, із чистими дзеркальними плитками та запахом чогось лавандового, не надто нав’язливого. Я підійшла до умивальника, погляд зупинився на віддзеркаленні — і щось у грудях сіпнуло. Я виглядала жахливо! Туш потекла, волосся збилося у хаотичні пасма, сукня ще волога, на ній утворювалися плями, що обіцяли залишитись там надовго.

— Стільки зусиль, — прошепотіла з гіркою іронією, — а все те ж саме. Мокра, брудна, розгублена...

Здригнулася, здивовано втупившись у своє відображення у дзеркалі.

Звідки ця впевненість, що тоді все було схоже — дощ, бруд, розгубленість, ніби мокра тканина, що прилипає до шкіри й не хоче відчепитися? Не можу пригадати обставини, обличчя, місце... проте стан… Я пам'ятаю свій стан... Засмученість, нерозуміння, тривога... І гнів. Такий, що закипав без попередження.

— Так, то був гнів… — прошепотіла, не відводячи погляду, що мовчки ковзав по свічаду. — Я тоді відчувала справжній гнів...

Раптовий жар, мов коротке внутрішнє згорання, прокотився тілом — настільки яскраво, що світ здавався на секунду перевернутим. Ноги втратили опору, дихання збилось, і вже за мить усе стихло, мовби те полум’я повернулося назад у глибину, у свою тіньову камеру.

Я зустріла свій погляд у дзеркалі — неспокійний, розгублений, з диким блиском.

— Що це було? — запитала пошепки, наче хтось мав відповісти мені зсередини.

Намочила руку холодною водою та доторкнулася до лоба — відчуття було таке, ніби шкіра вдихнула вологу, шукаючи щось, що здатне повернути відчуття реальності.

— Нічого не сталося. Це просто… здалося, — вимовила майже рівно, і справді — за мить полегшало, як після виходу з глибини на поверхню, коли легені ще тримають відлуння напруги, проте світло вже пробилося крізь воду. І хоча погляд очистився, став яскравішим та прозорішим, проте я знала: деякі речі не відображаються у дзеркалах.

Я неквапливо пригладила волосся та витерла залишки туші під очима, повернувши рисам стриманість. Вимкнула воду й вийшла з вбиральні. Ні, не оновлена, не змінена, проте трохи більше зібрана.

***

На превеликий подив, ми з Біллі вже були не самі — у глухому кутку кафе, якомога далі від світла каміна, з'явилася нова компанія: двоє хлопців, двоє дівчат. Обличчя хлопців лишались прихованими, адже вони сиділи спинами до входу, проте їхні образи промовляли самі за себе: один — з чорним, прямим волоссям до плечей; другий — рудий, з локонами, що нагадували живе полум’я, непокірне, як настрій цієї ночі. Обидва — у чорному, від шиї до п'ят. Готи чи що?

А от дівчат розгледіти вдалося краще. Перша, що сиділа праворуч, — шатенка, з великими горіховими очима, обведеними дуже густо. Її яскраво-червоні, агресивно безкомпромісні губи розтягнулися у широкій штучній усмішці, наче з реклами зубної пасти. Друга — блондинка, з втомленим волоссям від надміру хімії та темним корінням майже на пів голови. Очі болотяно-карі, помада — рожево-кислотна. Вбрання у обох було відверто не практичне, особливо для такої погоди.

Всі вони весь час реготали, сперечалися, говорили так голосно й нав'язливо, наче намагалися заглушити саму присутність інших. Їхній галас переплівся з тишею, перетворивши кафе на сцену, де ми з Біллі стали лише сторонніми персонажами без реплік. Тихе тепло каміна відступало. Затишок тріщав на швах.

Поки я йшла до нашого столика, зухвалий погляд шатенки застиг на мене на деякий час. Удала, що не звернула на неї уваги та продовжила свою ходу. Невимушена байдужість — найкраща броня.

— Наше замовлення незабаром буде готове, — мовив Біллі, коли я повільно опустилася на стілець навпроти.

Я відповіла йому короткою, щирою усмішкою.

— Гостей побільшало, — кивнув він у бік нової компанії, і я вловила в голосі нотку невпевненості, хоча зовні він зберіг усмішку.

— А я думала, ми з тобою єдині божевільні, — мовила пошепки, не наважившись повернутися до галасливого столика. — Мало того, що приїхали сюди, — обвела поглядом стелю, — так ще й збираємось тут вечеряти. Ба більше: заночувати.

Біллі тихо розсміявся, а потім, трохи нахилившись, приглушено додав:

— Сподіваюся, вночі вони будуть поводитись пристойно. Не так, як зараз…

У цей момент за дальнім столиком пролунав гучний дружний вибух сміху. Ми з Біллі обмінялися короткими поглядами, я злегка знизала плечима: нехай сміються, мені що?

— Сподіватимемося, — видихнула вголос, із такою усмішкою, що натягуєш автоматично, як шарф у непогоду. Я старалася не звертати уваги на той столик, і це майже виходило. Поки що виходило.

— Пиво! — раптом гукнув бармен, і миттю одна з дівчат шпарко підвелася — блондинка, у прозорій фіолетовій кофтині та міні-спідниці, що лише злегка прикривала сідниці. Похитуючись, мов корабель у тихій бухті, вона попрямувала до бару. Взяла у бармена чотири пляшки та, повертаючись повз нашого з Біллі столика, кинула на мене швидкий, зухвалий погляд, а потім з її яскравих губ злетіло коротке пирхання, що несло в собі більше презирства, ніж цілий монолог.

Що це було?

Я повернулася до Біллі — в його очах вже читалося: він теж це помітив. І тоді тихо запропонував:

— Якщо хочеш, можемо піти звідси.

Всміхнувшись не дуже щиро, я відказала:

— Не звертай уваги. Все нормально.

Проте поки ці слова розчинились у повітрі, зсередини вже затягувалося туге кільце неспокою. Пульс сповільнився, дихання стало в’язким. Можливо, я просто втомлена. А можливо… щось у цій ночі зовсім не таке, як я очікувала...

Біллі лише кивнув.

За дальнім столиком знову вибухнув регіт — гучний, грубий, роздратовано-бездушний, як скрегіт по склу, що порушує рівновагу простору; відразу за ним — несподіваний дзвін пляшок, і знову — хвиля реготу, яка лунала вже не зовні, а ніби зсередини, наче прокинулася в мені.

Вони що — сміються з нас?

Біллі щось говорив, а я хоч і старалася тримати увагу на ньому, зібрати розфокусований погляд, проте не могла впоратися з виром думок. Вони, мов важкий, липкий дим, клубочилися й нашаровувалися, витісняли його слова, розмазуючи фон, посилюючи роздратування.

Неприємна компанія... Невихована... Нав'язлива... Невчасна...

Біллі, здається, говорив щось важливе — про батька, про якісь плани на стажування, про майбутнє — та його голос звучав для мене ніби крізь тонкий шар води, мовби я слухала, перебуваючи під поверхнею, і мені не вистачало повітря, щоб тримати фокус. Усе зводилось до одного джерела: дальнього столика. Регіт притягував, наче рана, до якої хочеться торкнутися, хоча знаєш, що болітиме... Цей шум зливався з внутрішнім тиском... Дратував до свербіння в шкірі...

Бармен вигукнув: «Гамбургери!» — так несподівано голосно, що звук пронизав повітря, ніби хвиський удар.

Я здригнулась, рвучко підскочивши на місці, і ще до того, як тіло встигло осмислити рух, у простір уже знову посипався різкий регіт, мов цвяхи, що падали у тишу.

Цього разу я не сумнівалася: так, це було через мене. Вони сміялися з мене.

— Може я піду? — обережно запропонував Біллі.

— Не треба. Я сама, — відказала тихо, силкуючись втиснути в усмішку всю впевненість, на яку зараз була здатна.

Мені треба на щось перемикнутися, інакше — я не витримаю...

Я рішуче рушила до бару, силкуючись не дивитися на четвірку за дальнім столиком... Коли раптом за спиною пролунав ще один сплеск сміху. Порахувала до п’яти, як навчилася ще у дитинстві — тоді це допомагало, коли треба було заспокоїтися та не сказати зайвого... Проте тепер лічба була схожа на ритуал без сили. Овва.

Бармен виставив замовлення на тацю:

— Два гамбургери, дві порції фрі, дві газовані води, кетчуп, майонез.

Я глибоко зітхнула. Таця здавалася важкою — пальці міцно обхопили її, наче рятівне коло, якого не можна було впустити. І тоді я обернулась...

Він стояв переді мною... На відстані одного метра... не більше. Очі такого небезпечного кольору, якого не існує в палітрі фарб. Вперті губи, з піднятими куточками... зараз трохи розслаблені. Ця напівпауза у виразі лише загострювала привабливість, як і ямочки на щоках, за які чіплявся погляд незалежно від волі. І волосся... смоляне, занадто довге... як на мій смак...

А тоді мене наче хтось штовхнув із середини. Таця вислизнула. Металевий край сковзнув по долоні, і все — гамбургери, фрі, пляшки — беззвучно полетіли в повітря, ніби акт капітуляції...

Я застигла. Весь світ звузився до його обличчя.

~~~

— Чудово! Просто неперевершено! — голос тріщав від обурення. — Яким треба бути ідіотом, щоб дослухатися до тебе, крилатий провокатор?

— Ну ми ж не знали, що вона буде там... Що вони зіткнуться саме зараз…

— Ти справді це кажеш?! Ми обидва знали ризики! Треба було передбачити. Чорт забирай, ми повинні були це прорахувати!

— Атесе, послухай... як би ми не маніпулювали їхніми нитками — вони переплетені. І це не випадковість. Навіть якщо перезапустити світ, вони все одно зійдуться. Їхні шляхи завжди сходяться...

— Що? Це ти говориш мені про нитки? Ти! Той, хто нещодавно назвав мойр «тканинними фанатками з манією контролю»?

— Ем… Ну так. Це було… Влучно, проте недоречно. Мабуть, слід перепросити. І спекти щось. Мойри люблять печиво, як гадаєш?