Раді Вас бачити!

Якщо ви пов'язані долею, побачивши його, ти відразу відчуєш, що він тебе приваблює. А якщо цього зв'язку немає, нехай він гарний і талановитий, ніяка небесна сила не допоможе йому сподобатися тобі.

/Імператриця Китаю (Wu Mei Niang Chuan Qi)/

— — — — — — — — — — — — —

14 травня 2016. Субота.

(нова реальність)

Біллі дивився на мене знизу нагору, і в його очах плескалося щось незвичне. Не просто інтерес, але й не той голодний погляд, яким дивляться на людину, наче вона здобич... Не жага володіння, ні. Це було щось глибше, щось майже містичне, щось схоже на обожнювання... Захоплення, що балансує на межі між здоровим глуздом і сліпим поклонінням.

Але хіба я могла його засуджувати, якщо сама ще декілька хвилин тому, дивлячись у дзеркало, ловила себе на тому ж зачаруванні? Наче розглядала не своє відображення, а витвір мистецтва, ідеальний в кожному штриху.

Я м’яко всміхнулася й, трохи насмішкувато, мовила:

— Вітаю, Біллі!

— Вітаю, Шелл! — він ніби схаменувся, проте голос все ще був наповнений невимовним захватом. — Ти виглядаєш приголомшливо! Думав, що це просто дружня зустріч, а тут… — і знову ковзнув поглядом по мені — повільно, немов заново оцінював кожну деталь мого образу, кожну складку тканини, кожен відблиск світла на шкірі.

Я знала, що сьогодні справді виглядала бездоганно. Не дарма ж Тейлор так прискіпливо підбирала цей образ — бірюзова коктейльна сукня, звісно, занадто вишукана для буденної зустрічі, та новенькі витончені туфлі, які вона купила замість тих, що я випадково зіпсувала в неділю. Подруга запевняла, що вони пасують мені більше, ніж їй. Гадаю, вона трохи перебільшувала, бажаючи підбадьорити мене... Але загалом, я виглядала так, ніби щойно вийшла з глянцевого журналу — витримана, стильна, довершена. Проте, хай там як, всередині мене все ще дрейфувало відчуття розриву — наче це не зовсім я. Наче приміряю чужу роль, у якій мені тісно.

Я кокетливо звела брову, усмішка лише на мить торкнулася губ, хоча погляд залишався пильним:

— А це і є дружня зустріч.

— Тоді цікаво, як ти виглядаєш, коли справді готуєшся до побачення. Починаю жалкувати, що не мав нагоди побачити… — Біллі говорив легко, з тінню жарту, проте в очах усе ще жевріло те саме захоплення.

Тихо зітхнула, невпевнено похитавши головою.

— Ти зробив те, що мусив. Дідусь був важливішим за будь-які плани, тут нема про що шкодувати, — спокійно відказала я, повільно спускаючись сходами.

Коли ми з Біллі зрівнялися, я зрозуміла, що навіть у високих підборах залишаюся значно нижчою за нього. Видихнула, не знаючи, куди подіти руки — втиснути їх у кишені було б чудово, якби сукня їх мала. Натомість я легко провела пальцями вздовж подолу, мовби пригладжуючи непомітну складку, хоча сукня лежала ідеально. Затим звела погляд на Біллі, відчуваючи легку невпевненість у всьому цьому вечорі, в усій цій ретельно підібраній ідеальності, що мала справляти враження.

— То куди ми вирушаємо на вечерю?

— Це сюрприз! — усмішка заграла на його вустах, а в погляді промайнули веселі іскри. Він жестом запросив мене слідувати за ним, і, коли ми наблизилися до автівки, відчинив переді мною дверцята — невимушено, трохи театрально, але без фальшивої манірності.

— Прошу!

Цей жест, цей тон — усе це було несподівано приємним. Я ледь помітно нахилила голову, вдячно всміхаючись.

Автівка виблискувало у вечірньому світлі — розкішне, елегантне, створене для того, щоб справляти враження. Сівши у авто, я мимохіть провела пальцями по гладкому оздобленню, вдихаючи ледь вловний запах шкіри, та на мить задумалася.

Тейлор якось згадувала, що батько Біллі — Вільям Краш-старший — очолює велику корпорацію. Тож було очевидно: Біллі виріс у світі, де розкіш — не привід для хвастощів, а звична даність. Але попри це в ньому не було тієї зарозумілості, що часто супроводжує багатство. Його харизма була природною, доброзичливість — щирою. Я не засуджувала його, адже ніхто не обирає, у якій родині народитися, проте кожен може вирішити сам, ким стати. І Біллі, видно, вже зробив свій вибір.

Коли він сів за кермо, його пальці інстинктивно ковзнули по кнопках магнітофона. У салоні на пару секунд запанувала тиша, а потім її прорізали знайомі акорди — «Can't Help Falling In Love» Елвіса Преслі.

Я здивовано глипнула на магнітофон, а потім перевела погляд на Біллі, який на мить завмер, наче сам не очікував такого вибору. Він стиснув губи, явно вагаючись, а потім потягнувся до кнопки, щоб змінити трек.

— Вибач, я... — його голос був сповнений ніяковості, але я миттєво перехопила його руку, не дозволяючи вимкнути музику.

— Нехай грає.

Він трохи розгублено випростався, погляд метнувся до мене — в ньому було щось запитливе, більше, ніж просто цікавість.

— Тобі подобається?

— Дуже, — я кивнула, відводячи погляд до вікна, але не стримала усмішки. — Просто не очікувала, що ти слухаєш…

— Короля? — Біллі всміхнувся, і на його щоках з'явились ямочки, які додали обличчю якоїсь невимушеної чарівності.

— Ну... так, — я обережно прибрала руку, і він одразу перемістив свою на кермо. — Чомусь здавалося, що ти більше фанат сучасної музики.

Він нервово ковтнув.

— Це що — погано?

— Зовсім ні... — я скосила погляд, стримано всміхаючись. Елвіс продовжував співати, слова заповнювали простір, і здалося, що вони стали м’яким фоном, що розвіював напругу між нами: «Take my hand, take my whole life too…»

Звуки мелодії тихо вливалися у думки, і раптом я зрозуміла, наскільки цей момент був дивним — водночас незручним і теплим. Музика явно говорила більше, ніж ми могли собі дозволити.

Біллі першим порушив мовчання:

— Шелл, я радий, що ти погодилася зустрітися… — слова обірвалися на краєчках його губ.

На мить затримала погляд на руці Біллі, вагання промайнуло десь у підсвідомості, проте все ж простягнула пальці вперед, ледь торкнувшись його шкіри. Досить було б найменшого натяку на відстороненість — і я миттєво б прибрала руку. Але...

Він не відступив. Лише спостерігав, наче зважуючи щось у голові, застигнувши на дещицю секунди.

Звісно, це було несподівано, трохи необачно з мого боку, однак я вже не мала наміру відступати.

— Дякую, що запросив, Біллі, — вдихнула, ледь чутно, трішки несміливо. — Якщо чесно... думала, що тоді ти мене просто проігнорував.

О, ні, я сказала це вголос?

Очі Біллі знагла розширилися, він підняв голову, роздивляючись мене уважніше.

— Що? Ти справді так вважала?

Не знайшла, що відповісти, тому лише стенула плечима.

— Я не міг так вчинити, — голос мого супутника став нижчим, м’якшим, у ньому з’явилося щось довірливе. — Це просто... не в моїх правилах.

— О, а ти маєш правила? — ледь звела брови. У голосі змішалися подив і легкий жартівливий тон.

— Як у всіх. Одне з них — ніколи не втрачати другий шанс, якщо його дали. А особливо, якщо його дає Шелліна Аттвуд.

А він кумедний...

Я не втрималась і щиро засміялася.

Аж раптом Біллі видихнув, розвернувшись до мене:

— У тебе такий особливий сміх... — і ковзнув по моєму обличчю теплим поглядом. А вже за мить його пальці несподівано торкнулися моєї щоки — легко, ненав'язливо й наче несвідомо.

Я здригнулася. Не тому, що це було неприємно. Навпаки — тепло його дотику залишило ледь відчутний слід, як натяк на щось невимовне. Втім, водночас всередині мене прокинулося дивне відчуття, яке змусило мене відхилитися.

Ні, звісно, я симпатизувала Біллі. Він був... майже бездоганний. Та щось у мені чинило опір. Ніби на підсвідомості я знала, що йому не можна торкатися мене. Просто не можна — і все!

Помітивши моє замішання, він швидко прибрав руку й проказав:

— Вибач! Не треба було...

— Вибачаю, але тобі справді не варто було… — моя реакція видалася надто гострою, і всередині запульсувало неприємне відчуття незручності. Я поспішила згладити момент, змусивши себе всміхнутися: — Адже це дружня зустріч, ти ж пам’ятаєш?

Миттю усмішка знову з’явилася на його вустах, а ямочки на щоках тільки підкреслили цю невимушену легкість.

Я ледь чутно зітхнула.

Здається, цей вечір стає складнішим, ніж очікувала.

Біллі завів двигун, і, не дивлячись на мене, вимовив, з ноткою тихого роздуму в голосі:

— Якщо це не побачення... виходить, я можу просто бути собою й не хвилюватися, що виглядаю як дурбелик?

Зустрівши його погляд, у якому промайнуло щось вразливе, я ледь помітно всміхнулася:

— А чому ні?

— О, Шелл, ти врятувала мене, — з удаваним полегшенням видихнув він, наче тільки-но скинув із себе величезний тягар. Усмішка знову ожила на обличчі, м’яка, тепла. Але щось у його погляді змусило мене насторожитися — здавалося, у глибині душі він вагався, чи прийняв правильне рішення.

Та я всміхнулася, ледь похитавши головою, і відвела погляд убік, дозволяючи думкам потонути в тіні вечора.

Це мала бути проста зустріччю — легка, без підтекстів, без натяків. Проте з кожною хвилиною вона змінювалася, набирала ваги, глибини, яку я не передбачала.

Цей вечір ніби писав власний сценарій, нашаровуючи події одну на одну, і я навіть не могла уявити, яким буде його фінал.

***

Дорогою до кафе ми з Біллі, самі того не плануючи, торкнулися делікатної теми — я і Дрейк. Розмова виткалася невимушено, випадково, втім, відчуття, що вона неминуче мала відбутися, все ж було...

Я не могла точно сказати, що саме привело нас до цієї теми, але факт був незаперечним: Біллі знав про мої стосунки з Дрейком. Знав, що ми були разом кілька років, ще зі школи, що наші життя сплелися так тісно, що здавалося — інакшого сценарію просто не існувало. А коли пів року тому все раптом обірвалося, це стало несподіванкою для всіх. Особливо для нього.

Також під час нашої розмови з’ясувалося, що Біллі й Дрейк ще в середній школі займалися плаванням. Їх пов’язували тренування, змагання, відчуття спільного руху вперед... Але все змінилося, коли через травму Біллі змушений був залишити спорт, і їхні дороги почали поступово розходитися. В університеті вони знову перетнулися, та колишня дружба вже не повернулася. Інтереси змінилися, характери загострилися, а різні погляди на життя лише підкреслили, що вони вже не ті хлопці, які боролися за кожен метр дистанції.

А потім Біллі випадково обмовився, що у них з Дрейком нерідко були симпатії до одних і тих самих дівчат, що, звісно, теж поступово вплинуло на їхні взаємини. Однак те, що справді вибило мене з рівноваги, було його зізнання: на першому курсі він зустрічався з Тейлор.

Я завмерла, відчуваючи, як ці слова відгукуються несподіваним дисонансом у свідомості.

Тейлор?

— Але вона чомусь все різко припинила, — спокійно додав він, без жодного натяку на образу, ніби говорив про щось, що давно стало просто фактом з минулого.

Я подумки усміхнулася.

Ох, ця Тейлор.

Проте мене не полишало відчуття, що щось вислизнуло з-під моєї уваги. Чому моя найкраща подруга ніколи не згадувала про це? Я ж завжди ділилася з нею найдрібнішими деталями своїх стосунків, над якими ми разом сміялися та плакали, аналізували кожен нюанс.... Чому ж цей момент її життя залишився в тіні? А тепер, коли вона так наполегливо підштовхувала мене до Біллі, це починало виглядати не просто як збіг. Радше як ретельно продуманий хід, прихований за витонченою маніпуляцією. Але я не могла поки до кінця зрозуміти: навіщо?

— То чому ви з Дрейком розбіглися? — раптом буденним тоном спитав Біллі, крадькома поглядаючи на мене й водночас продовжуючи стежити за дорогою.

Я стримано знизала плечима, ніби відгороджуючись від цього питання.

— Мабуть, ми просто зрозуміли, що надто різні.

Просте пояснення. Просте — та не зовсім щире.

Біллі звузив очі, пильний погляд пробігся по мені, змушуючи напружитися.

— Що? Чому так дивишся? — вигукнула я, не в змозі приховати несподівану хвилю занепокоєння в голосі.

— Різні? Серйозно? І в цьому вся причина?

Від цих слів я здригнулася. Відчула, як у грудях запульсувала невпевненість.

Чому він так допитливо дивиться на мене? Він не вірить мені?

Насупилася, до кінця не розуміючи, що саме його бентежить.

— А що?

Біллі ледь усміхнувся, проте ця усмішка мала присмак іронії.

— Ти навіть не уявляєш, які теорії висувалися…

Я розгублено моргнула, відчуваючи як в роті пересохло.

— Теорії?

— Ну так, — кивнув надто впевнено. — Теорії про те, чому ви з Дрейком розійшлися.

Випросталася, відчуваючи, як суміш здивування та цікавості розгорається всередині, мов іскра, що от-от стане полум’ям.

Хто б міг подумати? Виявляється, в кампусі про мене ходять чутки, а я й гадки не мала...

— Які? Розкажи! — ці слова прозвучали з викликом, хоча глибоко всередині я боялася почути відповідь.

— Але ж це дурниці!

— Ну, будь ласка… — нахилилася вперед, додаючи в голос благальну, трохи кокетливу нотку.

Біллі зітхнув, побарабанив пальцями по керму, наче вагався, перш ніж погодитися:

— Гаразд… Розповім пару найбожевільніших версій.

Я задоволено кивнула, вмостилася зручніше, приготувалася слухати.

— Отже... Одна з цих версій, — почав він, хитро примружившись. — Кажуть, що ти зустріла студентку за обміном, між вами щось спалахнуло… і, усвідомивши, що це твоя справжня природа, ти залишила Дрейка.

Кілька секунд я просто мовчала, даючи словам осісти, прорости в думках. А потім повільно видихнула, відчуваючи, як змішані емоції — здивування, обурення, легкий присмак іронії — переплелися в нерішучому балансі.

— Очманіти можна! Ну й вигадки... Люди явно полюбляють... драми.

— О, ще і які! — Біллі гмикнув, явно отримуючи задоволення від моєї реакції. — Але погодься, це точно непересічна версія.

Я закотила очі, не знаючи, сміятися чи сердитися.

— У людей явно багата уява, — пирхнула, вдаючи байдужість, хоча всередині все ж закипіло легке роздратування. — А що ще вигадали?

Він знову ковзнув по мені поглядом, явно оцінюючи, чи готова я до чергової хвилі абсурду.

— Бажаєш продовження? — нахилив голову, немов готувався до драматичного ефекту.

Я скептично звела брови, з нетерпінням очікуючи наступну «сенсацію».

— Ну що ж, слухай… — він усміхнувся, але потім змінив тон, ставши несподівано серйозним. — Отже… Найдивніше припущення було те, що Дрейк покинув тебе, — і ні сіло ні впало пролунав його веселий сміх.

Проте я не сміялася. Навіть не усміхалася. Я завмерла.

Біллі відразу помітив зміну, його легка грайливість випарувалася, поступившись місцем стриманому занепокоєнню.

— Шелл, вибач… Я не хотів… Це ж просто дурниці... — На мить запала павзу, а потім він м'яко додав, явно стараючись повернути легкість розмови. — Але… серйозно, хто взагалі міг би покинути таку дівчину, як ти?

Або… все ж міг.

Я не відповіла, просто занурилася в думки, дозволяючи їм розсипатися переді мною піщинками спогадів.

Дрейк… Він пішов від мене через… Чорт, через кого? Я пам’ятаю її… Тінь у пам’яті, уривок голосу, погляд… Але хто вона?

— Шелл?

— Що? — я різко повернула голову до Біллі, але думки ще не встигли розвіятися.

— Запитав, ти образилася?

Я ледь стиснула губи, потім похитала головою.

— Ні, просто дивуюся, як хтось може вигадувати таку нісенітницю… Люди зустрічаються, потім розходяться, бо усвідомлюють, що не підходять одне одному. Це життя… Але… ці теорії… — я видихнула, силкуючись вирватися з полону думок, і раптом озирнулася. — Біллі, а куди ми їдемо?

Я вдивлялася у вікно, спостерігаючи, як знайомі обриси міста зникають позаду, поступаючись місцем усе більш незнайомим пейзажам. Щось у цьому було несподіваним і трохи тривожним.

— Є одне місце, про яке я недавно дізнався, — озвався Біллі, голос звучав невимушено, проте щось у ньому було… надто продуманим. — Думаю, тобі сподобається.

Я звузила очі.

— Це те саме місце, куди ти збирався мене відвезти минулого разу?

— Ні… Тоді ми мали піти в кафе, яке друг порадив… Здається... — він промовив це не дуже впевнено.

Я відчула, як пальці несвідомо стислися, а десь глибоко всередині наростало тривожне передчуття.

— І як воно називалося? — голос змінився, став трохи суворішим.

Ну ж бо, скажи…

Біллі нахмурився, на мить замовк, немов намагався згадати. Я помітила, як його пальці міцніше обхопили кермо, а погляд сконцентрувався на дорозі, проте щось у його виразі видало внутрішнє замішання.

— Назва була якась незвична, — нарешті озвався він, у словах відчувався відтінок обережності. — Здається, щось пов’язане з… е...

А коли я побачила, як напруження у його руках поступово розслабляється, то вже все зрозуміла...

— Ні, не пам’ятаю… — видихнув Біллі. — Та і яка тепер різниця, еге ж? — він кинув на мене швидкий погляд та ледь помітно посміхнувся.

Що ж...

На якусь мить запала тиша, а затим я стримано кивнула й сказала:

— Гаразд… Значить, почнемо з чистого аркуша, — проте в мені вже розгоралася глуха підозра.

Дідько! Назва кафе могла б допомогти хоча б щось згадати — зрозуміти, де я тоді була, що відбулося... А якщо саме там сталося наше знайомство з… тим загадковим хлопцем? Трясця. Як дізнатися те, що необхідно, при цьому не викликати підозри?

Я глибоко вдихнула, зберігаючи невимушеність у голосі:

— Але чому ти вирішив змінити плани? Хтось сказав, що туди не варто йти?

— Ні, просто… здалося, що інше місце буде більш доречним.

Я звузила очі.

— Доречним? Що ти маєш на увазі?

— Ну… — Біллі затнувся. А коли знову заговорив, його голос набув дивних відтінків: — Хотів запросити тебе в якесь більш гідне місце...

Я відчула, як у мені щось напружено завмерло. Адже раніше він казав, що не пам’ятає назви того кафе… Гм.

— А оте кафе — воно не достатньо «гідне»? — я злегка звела брову, спостерігаючи, як його пальці ледь помітно стиснулися.

— Ні, я не це мав на увазі… Дідько! — Біллі різко видихнув та кинув короткий погляд на мене. — Якось усе звучить не так, як я хотів… Я просто…

Але я вже не слухала... Щось попереду розірвало плин реальності — і тієї ж миті серце завмерло, світ розчинився у порожнечі, а звуки втратили значення.

На дорозі, просто посеред шосе, стояла постать.

Нерухома.

Ніби вирвана з чужого світу, застигла в неправильному місці й часі.

Холодний страх прорізав моє тіло гострою хвилею, змушуючи кров у жилах на мить сповільнитися. Подих урвався, а свідомість запалала тривогою.

А потім мій несамовитий крик, несвідомо, майже інстинктивно вирвавшись з грудей, розірвав темряву:

— Біллі, гальмуй!

— Чорт! — він різко вивернув кермо, автівка рвонула вбік. Я заплющила очі, очікуючи удару…

Проте його не сталося.

Серце шалено калатало, а у вухах дзвеніло від власного крику. Я шпарко озирнулася.

Постать… зникла.

— Що в біса це було?! — голос Біллі здригнувся, він натиснув на гальма так сильно, що мене рвучко штовхнуло вперед.

Я знову озирнулася, вдивляючись у чорну безодню, яка б мала зберігати відповідь — слід, доказ, бодай натяк... Однак там не було нічого. Лише порожнє шосе, безмовне, наче стерте часом, його бліді лінії розтягнулися вдалечінь, байдужі до всього, що щойно сталося.

— Ти це теж бачив? — слова вирвалися з мене, глухі, напружені.

Біллі здригнувся, судомно стискаючи руками кермо.

— Що саме? — голос глухий, розгублений.

Я кліпнула. В голові ще жеврів той образ — фігура на дорозі, її нерухомість, неприродна, якась загрозлива.

— Там хтось був! Просто стояв посеред дороги! — я знову метнулася назад поглядом, марно шукаючи силует у сутінках.

Біллі теж вдивився в темряву шосе.

— Я подумав, що це мені примарилося… Хіба ні?

Ці слова змусили мене завмерти, пальці судомно вп’ялися в сидіння. Якщо він теж бачив це… значить, воно було справжнє. Або ж ми обоє збожеволіли.

Я відчула, як холод легким відтінком пробрався у мій голос:

— Ні, я теж його бачила…

Біллі мовчки потягнувся до паска безпеки, його пальці тремтіли.

Я почула клацання пряжки.

— Що ти робиш?

— Треба перевірити… — пробурмотів він, голос звучав неприродно рівно. — Якщо там справді хтось був... і я мало його не збив… Чорт, батько мене вб’є.

— Але ж нічого не сталося… — виказала я, хоча глибоко всередині відчувала, що сталося щось значно більше, ніж ми зараз могли усвідомити. Я теж почала відстібати пасок.

Біллі вийшов із автівки, і я поспішила за ним, хоча щось у мені наполегливо казало: не варто. Не треба. Не дивись. Не дізнавайся.

Ми стояли на дорозі, оточені тишею, яка здавалася занадто глибокою. На асфальті залишилися чорні сліди від раптового гальмування — єдина видима ознака того, що тут щось відбулося.

Біллі неспішно відійшов убік, імовірно, шукаючи хоч якийсь доказ того, що ми не з'їхали з глузду. Я лишалася біля авто, пильнуючи темряву, що клубочилася довкола.

— І що ти про це скажеш? — раптом озвався він. Його голос порушив тишу, відлунившись у вечірньому повітрі.

Я мимоволі знизала плечима, вловлюючи дивне відчуття неспокою.

— Нам обом не могло примаритися одне й те саме… — зробила кілька нерішучих кроків до нього.

— Тоді що це було?

Я відкрила рот, збираючись відповісти, однак на думку не спало жодного логічного пояснення. Тоді швидко озирнулася навколо — обабіч дороги тягнувся темний, мовчазний ліс, наче бездонна прірва. Його тіні здавалися надто щільними, надто нерухомими, наче приховували щось у своїх глибинах.

— Біллі, може, поїдемо?..

Він мовчав, теж роздивляючись чорну лісову завісу навколо.

Напруга зростала, стискаючи мене зсередини, холодна, важка.

— Може, це була просто тінь, — нарешті пробурмотів він, і я різко повернула голову.

Що?

Здригнулася. У свідомості щось промайнуло — крихке, нечітке, ледь відчутне. Ніби уривок спогаду, що не встиг оформитися у ясність. Я повільно вдихнула, ловлячи погляд Біллі — у його очах теж було щось незрозуміле.

— Тінь? — повторила я, голос видався мені чужим.

— Так, тінь від дерева. Або, може, якесь звірятко... — він промовив це спокійно, але я помітила напруження в його позі.

Я вивчала обличчя Біллі, шукаючи щось…

— Так, — повільно кивнула, не відводячи погляду. — Звірятко… гарна теорія. Тоді це пояснює все, — змусила себе вимовити ці слова із переконливою інтонацією, але в голові вони дзвеніли порожнечею.

Відчуваючи, як у грудях зростає глуха тривога, я зробила крок назад. Ще один. А тоді повільно, дуже обережно рушила до машини, наче будь-який різкий рух міг порушити хитку межу між реальністю та тим, що щойно сталося.

Повітря видавалося густішим, ліс — більш безмовним, як у переддень чогось невідворотного.

Я зробила глибокий вдих, затим повільно видихнула, силкуючись заспокоїти серце, що стугоніло у грудях, та впустити в думки логіку.

Можливо, відблиск фар зіграв зі мною злий жарт, змінивши звичні обриси, надавши їм примарності, викрививши реальність… А насправді це була лише тваринка... Так.

А не силует, що завмер просто посеред дороги, поки я вдивлялася, намагаючись збагнути його природу.

Не хтось, хто щез в одну мить, розчинившись у повітрі, варто було нам наблизитися.

Ні, ця фігура не могла бути людською. Звісно, ні.

І тим паче це не могла бути людина вся в чорному.

~~~

— Знову розпочалося?

— Так.