Раді Вас бачити!

Для кожного людського пороку є свій демон.

/Гарбузоголовий, 1988/

— — — — — — — — — — — — —

10 травня 2016. Вівторок.

— Шелл! — гучний, схвильований голос пробивався крізь морок, що огорнув мене. Хтось посилено трус мене за плечі. — Шелл, прокинься! Чуєш мене? Шелл! — наполегливий вигук розбив порожнечу.

Я різко підскочила, ніби мене вдарило струмом, і, не тямлячи себе, почала відмахуватися, захищаючись від невидимої загрози.

— Шелл, зупинись! Це я! Прошу, зупинись!

Теплі, сильні руки м’яко, але рішуче схопили мої зап’ястя, стримуючи панічні рухи. Я завмерла, вдихнувши глибше. Переді мною були очі... карі, теплі й водночас такі дивовижно глибокі, що здавалося, вони затягували мене в себе. У них читалася тривога... і ще щось незбагненне, що змусило мене затамувати подих.

Чорт… Він справжній. Це не був сон.

— Що сталося? — запитала я, силкуючись зберігати обережність, хоча голос видавав занепокоєння. Думки сплуталися, мов листя у вирі вітру. — Я... знепритомніла? — невпевнено продовжила, і мої очі, мов перелякані птахи, заметалися кімнатою. Це була та сама занедбана, холодна кімната, що наче висіла в часі, зачаївши в кожному куточку свій розпач. Ні блондина, ні рудого ніде не було видно.

Це було насправді? Чи лише відлуння сну?

— Так, але ненадовго, — Вадмір швидко відпустив мої руки, наче боявся налякати мене ще більше. Він піднявся з ліжка практично безшумно, витончено, мов хижак. Пильний, пронизливий погляд не відривався від мого обличчя. — Як ти почуваєшся?

Мене ніби скувало зсередини. Я намагалася знайти хоч якусь відповідь, але в голові вирувала лише низка запитань. Одне з них, найгостріше, саме вирвалося назовні:

— Що це було? — слова прозвучали ніби крізь туман. — Той дивний дим... Чи кіптява? Що це взагалі було?

Губи брюнета ледь сіпнулися, натякаючи на стриману усмішку, проте ані слова не зірвалося з його вуст. Можливо, йому приносило задоволення це незручне мовчання? Проте я була сповнена рішучості не поступатися в цій немовби грі.

— То був демон? — пошепки, з обережністю, знову запитала я, дивлячись кудись повз нього у далечінь, мовби боялася зустріти невидимий погляд тієї жахливої сутності.

— Біс, — коротко поправив Вадмір, так, ніби це мало звучати менш загрозливо. Але тінь у його очах говорила інше.

— Та яка різниця… — видихнула я, переводячи погляд на нього. Щось у його спокої здавалося оманливим. — Це все одно було... моторошно...

Мій співрозмовник коротко кивнув, обдумуючи щось своє, перш ніж заговорити знову:

— Біси виконують усю брудну роботу за своїх... господарів, — слова звучали майже байдуже, та голос трохи знизився, неначе він не хотів, щоби хтось підслухав. — Вони як стерв’ятники. Пожирають те, що залишилося. Огидні, неконтрольовані, і…— він урвав думку на півслові.

— І що? — миттєво випалила я, спалахнувши гострою тривогою.

Вадмір знову подивився на мене — той самий глибокий, пронизливий погляд, але тепер у ньому з’явилося щось нове. Вагання.

— Не бери до голови! — відказав він, відвівши очі. Тоді різко стріпнув головою, наче намагався позбутися неприємної думки, й швидкою ходою рушив до вікна.

Я зводила погляд услід йому, відчуваючи, як цікавість поступово витісняє страх.

Він щось приховує. Це очевидно. Але що саме? Мовчанням мене не злякати. Не на ту натрапив.

— Цебто демони стоять вище за бісів? — кинула я йому навздогін, намагаючись надати голосу впевненості. Спокій поволі повертався, і я обережно підвелася з ліжка, уникаючи різких рухів. Почувалася майже нормально, хоча досі прислухалася до кожного сигналу тіла.

За вузькими стрільчастими вікнами простягалася непроглядна темрява ночі, яка здавалась безмежною та важкою. Скло, вкрите пилом і тонкими розводами, відбивало тремтливе світло кількох свічок, що горіли в кімнаті. Їхній коливальний вогник оживляв тіні, які невпинно ковзали по стінах, надаючи простору зловісної атмосфери. У цьому хиткому переплетенні пітьми й полохкого світла ховалася прихована загадка.

Не обертаючись, брюнет відповів рівним, трохи відстороненим голосом:

— Демони бувають різні.

Це прозвучало загадково й моторошно водночас. Мій погляд уп’явся в його спину, де висів меч у чорних шкіряних піхвах, оздоблених витонченими візерунками. Руків’я меча також було прикрашене декоративним орнаментом, що виблискував у світлі свічок.

— У демонів є власні закони? Система підпорядкування? — запитала я, невпевнено просуваючись ближче до нього, наче боячись порушити якусь невидиму межу.

— Так. Ієрархія існує, — Вадмір рвучко обернувся, схрестивши руки на грудях. У його очах засвітився зацікавлений блиск, який говорив: йому явно подобалося, що я розпитую. Проте водночас у погляді читалася пильність, наче він ретельно обдумував, що саме може мені розповісти.

— А ти… на якому щаблі цієї ієрархії? — не зупиняючись, запитала я, ступивши ще один крок уперед. Цікавість остаточно взяла гору над обережністю.

Його обличчя враз потемніло. Брови зійшлися, у погляді промайнуло щось схоже на роздратування — чи, може, щось глибше, що він не хотів показувати.

— Я лише наполовину демон… хіба забула? — нагадав Вадмір з ледь помітною насмішкою, хоча здавалося, що в цей момент він затамував подих, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ні, я пам'ятаю, — відказала впевнено, наблизившись ще ближче, скоротивши відстань між нами до мінімуму. Його присутність стала майже фізично відчутною, і це пробудило в мені хвилю збентеження.

Дідько! Занадто близько...

Ця близькість відбирала впевненість. Я поспішно відвела погляд до вікна, вдаючи, що мене раптом зацікавила темрява за склом. Але й там не було порятунку — лише безмежна ніч, що тиснула з усіх боків.

— Але ж у тебе мають бути якісь… особливі здібності? Переваги? — кинула я побіжний погляд на нього, піднявши брову.

Напівдемон, високий і статечний, лише ледь помітно посміхнувся, але в його виразі було щось викличне, дражливе, що змушувало тільки сильніше плутатися у власних думках.

— Так, є. І що з того? — спокійно відповів він.

— Та-а-а... — я недбало знизала плечима, підходячи впритул до вікна. За склом розгорнулась справжня безодня — ні проблиску світла, ні мерехтіння ліхтарів — лише абсолютна темрява, що поглинала все довкола. Я мимоволі здригнулася, мовби та темрява могла прослизнути всередину.

Я обернулася — і знову натрапила на його погляд. Пронизливий, уважний, він мовчки вивчав мене з-під ледь примружених повік.

— Ти перевершуєш демонів і янголів? — несподівано вирвалося з мене.

В очах Вадміра промайнув лукавий блиск, а на губах з'явилася легка грайлива усмішка.

— Ніколи не замислювався, — відказав він з такою байдужою рівновагою, ніби йшлося про щось незначне.

— А дати їм прочухана можеш? Хоч трохи? — я повільно опустилася на підвіконня, відчуваючи, як холодне скло торкається спини.

Присутність Вадміра заповнювала простір, і навіть ніч за вікном більше не здавалася такою глухою й безмежною. Він на секунду замовк. Погляд став відстороненим, застиглим, мов крига. А потім, без жодної емоції в голосі, мовив:

— Я здатен їх знищити.

Це прозвучало так, наче він казав про щось буденне, але в очах промайнуло щось таке темне, похмуре, що змусило мене здригнутися.

Погляд мимоволі ковзнув до руків’я меча, що висів за його плечем. Я нервово зітхнула, стараючись придушити хвилю тривоги, яка вже підступала до горла, і запитала з удаваною легкістю:

— А хіба вони не безсмертні?

— Авжеж, безсмертні, підтвердив Вадмір, зберігаючи зовнішній спокій, хоча в інтонації відчувалася напруга. — Проте я знаю, як здолати їх. — І додав твердо: — Це моя перевага.

Його погляд, гострий, мов клинок, проникав у саму глибину моєї душі, оголюючи думки й емоції, які я прагнула сховати навіть від себе. Долоні стали вологими, серце билося так гучно, що здавалося — його стукіт відлунює в кожному кутку кімнати. Та я не зрушила з місця. Стояла, мов зачарована, в полоні його невидимої сили.

Я затримала подих, ковтнувши повітря, мов перед стрибком у прірву, й, зібравши залишки сміливості, прошепотіла:

— А ти?

— Що я? — це прозвучало досить холодно, а у погляді напівдемона майнув неспокійний відблиск. Напруга ніби заповнила повітря, створюючи майже відчутний бар'єр між нами. У цю мить я могла б присягнутися, що чую, як шалено калатає його серце.

А може, то лише мої власні емоції спотворювали реальність? І взагалі — чи мають напівдемони серце?

— Ти невмирущий? — знагла запитала я, силкуючись непомітно витерти спітнілі долоні об джинси.

Вадмір кивнув, погляд — прямий, пронизливий, невідворотний.

— Це ще одна з моїх особливостей, — проказав він з такою непохитною впевненістю, що в мене по спині побігли мурашки.

— Але ж навіть тебе... як і будь-кого з безсмертних… можна знищити? — мої слова прозвучали геть невпевнено й майже нечутно. — Мусить же бути якийсь спосіб... Правда?

Навіть не уявляю, чого я очікувала, коли поставила це питання, адже Вадмір лише ледь усміхнувся. Його погляд спалахнув тим самим загадковим блиском, який розбурхував у мене тривогу.

— Є, але не скажу тобі як, — відповів він незворушно, проте від його тону війнуло невимовною загрозою.

Ну, звісно, не скаже... Хіба я справді сподівалася на щось інше?

Ставлячи наступні питання, я старалася надати голосу недбалої байдужості, хоча всередині вирувало неспокійне хвилювання:

— Що ти ще вмієш? Ну, окрім суперсили та блискавичної швидкості... чи є у тебе ще якісь таланти?

Брюнет нахилив голову, глянув на мене з тією самою напівусмішкою, в якій змішалися самовпевненість, цікавість і ледь помітна нотка зверхності.

— А чому ти вирішила, що я поділюся цим з тобою?

— Бо я надзвичайно допитлива. І все одно все з’ясую — рано чи пізно! — я театрально зітхнула, закотивши очі, аби приховати тривогу, що, попри всі старання, видавала себе через шалений ритм серця. Говорити було краще, ніж мовчати — мовчання здавалося небезпечним.

Вадмір щиро розсміявся, і хоча його сміх був несподівано теплим, він не сказав ані слова. Це мовчання змусило мене насторожитися.

От дідько! А якщо він уміє читати думки..?

— Твій друг Ан… — обережно почала я, силкуючись не видати хвилювання, — ...подумки розмовляв зі мною... Він що — читає думки?

Мій співрозмовник мовчки кивнув, і я відчула, як холод пробіг по спині.

— А ти? — запитала я, ковтаючи клубок у горлі. — Ти теж так можеш?

Скажи «ні». Будь ласка, скажи «ні»...

Проте брюнет нахилився ближче, і його глибокий, магнетичний погляд пройняв мене до самих кісток.

— Так. Якщо захочу, — відповів він твердо, без жодного вагання.

Я завмерла. Це було саме те, чого я боялася... Він що — увесь цей час знав, про що я думаю? Очманіти можна!

— А як часто ти...? — почала я, але слова застрягли в горлі, коли помітила дивну посмішку на його обличчі — змішану з подивом і зацікавленістю. Від цього я миттєво знітилася.

— Вибач… я просто трохи нервую, — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки спалахують. — Я мала на увазі…

— Я зрозумів, — м’яко перебив він, усміхаючись так невимушено, що мені стало ще ніяковіше. — Я не часто читаю думки людей. Твої — дуже рідко.

Напруга охопила мене, коли я зустріла його погляд, наповнений драматичним відтінком. Здавалося, він хотів сказати більше, але щось його стримувало. Мої губи мимоволі здригнулися. Вадмір, здається, на коротку мить втратив звичну впевненість, але швидко зібрався.

— Лише коли не можу тебе зрозуміти, — пояснив він. — Наприклад, коли ти вдруге з’явилася в храмі. Я не міг збагнути, навіщо. Тому…

Це було... несподівано. Я відчула, як тривога охоплює мене, а серце починає шалену гонитву.

— І що ти побачив у моїх думках? — тихо поцікавилась я, відчайдушно стараючись приховати шторм емоцій, що вирував усередині.

Обличчя напівдемона миттєво змінилося — розгубленість зникла, поступившись місцем хитрій усмішці. Він примружився, і в його очах спалахнув знайомий блиск.

— Нічого нового, — відповів він, і я відчула, як розчарування охоплює мене, мов пронизливий осінній вітер.

Справді? Оце й усе?

Я зробила над собою зусилля, щоб не дати емоціям взяти гору, і зупинилась, на мить вдихнувши глибше. Але Вадмір, здавалося, отримував задоволення від ситуації. Його голос став м’якшим, трохи грайливим, коли він додав:

— Здебільшого ти милувалася мною. Особливо моїми очима.

Це прозвучало так невимушено, що мене накрило хвилею обурення, мов несподіваним припливом. Його легкість, із якою він дозволяв собі грати на моїх емоціях, була образливою. Хотілося якось поставити цього самовпевненого напівдемона на місце… Але що я могла протиставити йому? Урешті, я просто вирішила змінити тему.

— Хто цей Зепар, про якого ти згадував? — запитала я, стараючись щоб голос звучав рівно.

— Демон, — відповів він коротко, наче цього було цілком достатньо.

— Ну так, це я вже зрозуміла… Ще він там якийсь дух і герцог чогось... Ще він, здається, якийсь дух і герцог чогось там… Але навіщо йому було надсилати біса? Що йому від мене потрібно? — я повільно рушила до іншого вікна, ніби розмірковуючи вголос. Темрява за склом чомусь почала тиснути сильніше, проте я змусила себе не зважати на це відчуття.

Вадмір залишився нерухомим. Він стежив за мною, майже непомітним рухом очей, мов хижак, що вивчає поведінку здобичі.

Після нетривалої павзи він нарешті озвався:

— Як ти влучно зауважила, Зепар посідає шістнадцяту сходинку в демонічній ієрархії, — його тон звучав розмірено, але в ньому відчувалася особлива виразність. — Йому підпорядковані двадцять шість легіонів. А дар Зепар полягає в тому, щоб... скажімо так… викликати у жінок потяг до чоловіків і зближувати їх... — слова зависли в повітрі, залишаючи по собі відчуття чогось слизького, невидимого та водночас загрозливого.

Я завмерла, намагаючись осмислити почуте. Не розуміючи, до чого він хилить, я вдала, що уважно вдивляюся в непроглядну темряву за вікном — аби тільки уникнути його пронизливого погляду.

Чесно кажучи, я не бачила нічого поганого в тому, щоб зводити людей. Амур [1], наприклад, стріляє своїми стрілами, щоб запалити в серцях любов. То чому демон не може діяти подібно? Хоча відповідь, мабуть, очевидна: демон — це демон. А там, де з’являються демони, завжди криється якась підступна пастка…

Вадмір продовжував мовчати, і це мовчання ставало нестерпним.

— Але яка моя роль у цьому? — нарешті запитала я, підходячи до іншого вікна. Швидкий погляд убік підтвердив те, що я вже знала: за вікном панувала непроглядна, всеохопна пітьма. Здавалося, вона затягувала будинок у власні холодні обійми.

— Демони живляться людськими пристрастями, — його голос прорізав тишу, мов іскри, що злітають від удару металу об метал. — Їхнє завдання — заманити людину в тенета її ж гріхів. Саме так вони забирають душі. А душі — найцінніший ресурс у вічній війні між світлом і темрявою.

Мене пронизав крижаний жах. Я глибоко вдихнула, силкуючись зібратися з думками, але голос зрадливо вібрував, коли я все ж наважилася запитати:

— Ресурс?.. — слово злетіло з вуст майже нечутно. — Тобто ми для вас просто… «ресурси»?

Напівдемон мовчав, незворушний і неприступний. Але його очі — глибокі, з тим самим незбагненним блиском — пронизували мене наскрізь, оголюючи найвразливіші місця. Було важко не здригнутися під тягарем його мовчазної присутності.

Але я все ще не розуміла.

— Що саме зробив Зепар, аби привласнити мою душу? — кинула я суворо, відчуваючи, як тривога, мов отруйний дим, розтікається тілом, перетворюючись на гаряче, пульсуюче роздратування. Повітря в кімнаті стало важким, густим, немов чорнило, що осідало на шкірі.

Здалося, чи Вадмір здригнувся?

Його обличчя спохмурніло, погляд спалахнув темним вогнем, що випромінював приховану загрозу.

— Навряд чи тобі сподобається те, що почуєш, — сказав він із відтінком хвилювання в голосі, ніби щиро намагався уникнути цієї розмови.

Та замість того, щоб вгамувати мене, його слова розпалили ще більший гнів.

— Кажи! — вигукнула я, і голос пробив густий морок напруги, прозвучавши не як прохання, а більше як наказ. У мені не залишилося ані сумнівів, ані страху.

Вадмір заговорив рівно, але в його тоні вчувалася гостра нота, яка змусила мене напружитися:

— Коли людина обирає шлях гріха [2], її душа й серце поступово втрачають світло. Вони темнішають, черствіють. — Він зробив павзу. — Є певні гріхи, які особливо глибоко змінюють людину.

— Мені це давно відомо! — мій голос зірвався на крик, не витримавши напруги, що давно кипіла всередині. Лють виривалася назовні, мов розпечена лава з кратера, і я вже не могла її стримати. — Але досі не розумію, яке це має відношення до мене… і до того демона! — слова виривалися самі, мов шквальний вітер, що проривається крізь бурю.

Брюнет мовчки тримав мій погляд. Напруга, що читалась у його очах, обтяжувала мою душу, давила своєю невимовною силою.

— Демони завжди майстерно розпізнають найменші тріщини в людських душах, — наперші озвався він після довгого мовчання. — Для когось це незборима жадоба, для інших — зарозумілість чи розбещена байдужість... — його голос стихнув, як вода, що зненацька затихає в потоці.

— І що ж він побачив у мені? Яку слабкість? — різко вигукнула я, напружуючи пальці так, що вони врізалися в шкіру. Серце билося в шаленому ритмі, розриваючи мене зсередини, поки я марно намагалася зберегти контроль.

Вадмір затримався з відповіддю, його обличчя залишалося кам’яно-спокійним. Та на мить у його очах промайнув ледве помітний відблиск сумніву.

— Твоя слабкість... хіть [3], — нарешті мовив він, голос звучав низько й сухо, а самі слова впали в повітря важким тягарем.

— Що?! — я майже підскочила, вражена цим словом, яке вдарило по свідомості, як щось чужорідне, неприйнятне. Воно не вкладалося в голові.

Невже він говорить серйозно?

Брюнет усміхнувся — легко, ненав’язливо, але водночас ця усмішка несла із собою нотки знущання, які лише підлили олії до вогню.

— Що тут смішного?! — вигукнула я, коли хвиля гніву накрила з головою. — Ти вважаєш це смішним? — Його спокійний вираз і безтурботний тон доводили мене до сказу.

Я ось-ось вибухну, а він сміється! Р-р-р...

— Твоя реакція — напрочуд цікава, — нарешті озвався він, іронія ледь вловлювалася в його голосі.

— Цікава?! Та ти... Ти навіть не уявляєш... — я зціпила кулаки, відчуваючи, як нігті боляче впиваються в долоні. — Чому... хіть? Я й хіть? — я вдихнула глибше, але це не допомогло — емоції вирували. — Ти натякаєш, що я виглядаю легковажною? Що я...

Що я здаюсь розпусною?

Ці слова застрягли в горлі, але Вадмір явно читаючи мої думки, вимовив те, чого я боялася найбільше:

— Ні, але так могло статися... Незабаром, — це прозвучало нейтрально, проте саме ця стриманість знову розпалила мене.

— Досить! Я не хочу цього чути! — крикнула я, затуливши вуха долонями. Всередині все палало від безсилого гніву. Я металася по кімнаті, ніби намагаючись уникнути невидимого ворога. — Якщо вже й говорити про мої вади, то це, можливо, щось дріб’язкове: обжерство, меланхолія… — драматично розмахуючи руками, як акторка на сцені. — Ну, може ще гординя або лінощі... Але! — я різко обернулася до Вадміра, і в його очах спалахнуло щось таке, що змусило мене стримано завмерти. — Ти що — знову глузуєш з мене, як тоді?

Він мовчки похитав головою, і раптом у кімнаті стало ще холодніше, ніби його спокій викликав заморозки. Проте цей мирний момент тривав недовго — всередині мене вже здіймалася нова буря.

~~~

— Навіщо Вадмір відкрив цій смертній наші таємниці? Вона недолуга, сумніваюся, що зможе правильно це осмислити.

— Атесе, відколи ти підслуховуєш її розмови?

З холодним невдоволенням у погляді:

— Я маю на це право!

— Але ти раніше ніколи цього не робив. Чому тепер?

— Бо вона опинилася там, де їй не місце.

__________________________________________________________

[1] Амур — у римській міфології бог кохання, син Венери (богині краси й любові). Його ім’я походить від латинського amor — «любов». Відповідає грецькому Еросу. Амур уособлює пристрасть, бажання та силу кохання, здатну підкорити навіть наймогутніших богів і смертних. Зазвичай зображується як крилатий хлопчик або юнак із луком і стрілами, якими він вражає серця людей, пробуджуючи в них любов. У мистецтві та літературі Амур став символом романтичного почуття, а його образ — одним із найвпізнаваніших у західній культурі.

[2] Гріхи — це вчинки, думки або наміри, що суперечать моральним чи релігійним нормам, порушують божественний закон і вважаються духовною провиною. У багатьох релігіях гріх — це не просто помилка, а акт, що віддаляє людину від Бога, гармонії чи істинного шляху. У християнстві гріх поділяється на первородний (успадкований від Адама і Єви) та особистий (вчинений свідомо). Існує також поняття смертного і повсякденного гріха, залежно від тяжкості провини. Католицька традиція виокремлює сім смертних гріхів: гординю, заздрість, гнів, лінощі, жадібність, обжерливість і хіть — як джерела інших моральних падінь. У філософському та культурному контексті гріхи часто розглядаються як прояви внутрішньої боротьби між добром і злом, між особистою свободою та відповідальністю. У художній літературі й мистецтві вони слугують символами людських слабкостей, спокус і моральних випробувань.

[3] Хіть — це сильне, часто неконтрольоване бажання тілесної насолоди, передусім сексуального характеру. У релігійних і морально-етичних системах хіть зазвичай вважається одним із смертних гріхів, що спокушає людину, затьмарює розум і віддаляє від духовного шляху. У ширшому культурному контексті хіть може символізувати не лише тілесну жагу, а й загалом надмірну пристрасть, жагу володіння, втрату міри. Вона часто постає як внутрішній вогонь, що здатен як надихати, так і спопеляти, перетворюючи бажання на залежність. У мистецтві та літературі хіть зображується як двозначна сила — водночас джерело життя й руйнації, любові й гріха, свободи й поневолення.