Раді Вас бачити!

Дощові краплі — це сльози янголів, які вони ллють із небес, щоб змити з нас наші гріхи.

/ Ден Браун. Янголи і демони/

— — — — — — — — — — — — —

8 травня 2016. Неділя.

Усе почалося звичайного травневого вечора. Перше, що запам'яталося — шалена злива... Жахлива гроза, яка кидала у тремтіння, з блискавками, наче вирізьбленими на небі, та несамовитим громом... Кожен новий спалах, що палав на темному небі, викликав у мені вир емоцій, однією з яких був гнів. Здавалося, що хтось там, нагорі, сердиться на мене, тому й насилає цю стихію, що змушує моє бідне серце шалено битися в грудях.

Мокрі струмки води стікали з мене, просочуючи одяг до нитки, поки я мчала крізь зливу, яка здавалась нескінченною. Своє авто я залишила невідомо де, вирішивши насолодитися прогулянкою в чудовому вечірньому місті, але дощ і Біллі зруйнували всі мої плани.

Вулиці були порожні. Лише рідкісні перехожі, такі ж нещасні, як і я, бігли під шаленою зливою, напевно, теж забувши свої парасольки вдома. Чергова блискавка яскраво розрізала темне небо, і я мимоволі здригнулась, відчуваючи, як гнів зростає всередині мене. Я голосно вилаялася у небо, проклинаючи все й всіх на світі....

Однак вже за мить, глибоко зітхнувши я, змогла опанувати себе та зібрати думки докупи. Я силкувалася перестати думати погано про будь-кого й не пускати більше гнівних думок у голову. Але...

Не те щоб мені подобалося бути циніком і агресором — зовсім ні. Проте іноді мене переповнює незрозуміле почуття... роздратування, навіть лють. Кожного разу, коли з'являлася нова ситуація або зустріч, я відчувала, як всередині мене пробуджувалося це грізне почуття. Воно прокидалося, як сплячий дракон, готовий будь-якої миті виплеснутися назовні. Незнайомі люди з їхніми непримітними обличчями й безбарвними голосами, що заповнювали мою повсякденність, ставали мішенню для цього почуття. Навіть знайомі люди, з якими я так чи інакше стикалася, починали дратувати мене своїми, на перший погляд, незначними діями. І я навіть записалася на сеанси психотерапії, сподіваючись знайти порятунок від цієї внутрішньої бурі. Втім, як бачите, це дуже «допомагає»... Ех, щоб їх, цих «лікарів душ»! Їхні методи виявилися марними перед моїм внутрішнім хаосом, який ніяк не хотів впорядковуватися.

Дощ ущавив, створюючи враження, мовби небеса вирішили виливати нескінченні потоки води без кінця й краю... Мені було байдуже, що сукня вже не придатна до носіння, а туфлі, що я запозичила у своєї найкращої подруги й на які вона витратила чималу суму, тепер можна було лише викинути на смітник... А зачіска... навіть говорити про це не хочу.

Цей негідник, Біллі Краш-молодший, який запросив мене на побачення, так і не з'явився! А я, дурненька, чекала його цілу годину, сподіваючись, що він все ж таки з'явиться. Ну, чи не дурепа? Не можу сказати, щоб цей хлопець мені шалено подобався чи я була в нього таємно закохана довгий час... Ні, нічого такого! Просто це було перше побачення за... скільки? За останні кілька років? Ну, приблизно якось так. І, до речі, якби не моя наполегливо-набридлива подруга Тейлор, я навряд чи погодилася б. Але ж вона сказала: «Ти дуже давно не була на побаченні, а зараз тобі це вкрай необхідно для підняття самооцінки. Можливо, у вас з ним нічого не вийде, проте бодай переспите... для "здоров'я"!»

Звісно, її «бодай» мене напружило й змусило задуматися... У цьому житті я зустрічалася лише з одним хлопцем і спала тільки з ним... Пів року тому ми... «розбіглися», як мій колишній сказав усім нашим друзям. Хоча насправді Дрейк Олівер кинув мене заради однієї влізливої дівчини з дивовижними блакитними очима й неймовірно довгими ногами, яка відвідувала з нами ті самі лекції. І одного «чудового» дня Дрейк просто пішов від мене... Дідько, та це вже не має значення!

У цей безглуздий коледж я пішла саме через нього. Чесно кажучи, я завжди мріяла про життя, пов’язане з мистецтвом. Вільний політ фантазії, картини, що наповнюють серце радістю й сенсом... Я все життя хотіла вчитися у школі мистецтв, хотіла малювати, але... Мабуть, моїй мрії не судилося здійснитися. Бо раптом на останньому році навчання у школі Дрейк Олівер, з яким ми з середньої школи навчалися в одному потоці, нарешті звернув на мене увагу. Чомусь знічів'я я його зацікавила... саме тоді, коли всі дівчата навколо «помирали» лише від одного його погляду. Так, Дрейк завжди був у центрі уваги, оточений ореолом чарівності, і кожна мріяла хоча б на мить відчути його захоплення. І ось несподівано ця честь випадала саме мені — Дрейк Олівер запропонував піти з ним на побачення! Отакої!

Звісно, спершу я думала, що це якийсь дурний жарт, проте згодом... виявилося, що я справді йому подобаюся. Сяйво його усмішки, магнетичний погляд — усе це змусило мене втратити голову. І всі мої наміри вступити до школи мистецтв розтанули, як уранішній туман. А в результаті, я присвятила йому весь останній рік школи, перший рік коледжу й свою незайманість. Не впевнена, що точно в такій послідовності, втім, суть, думаю, зрозуміла.

І ось за два роки цей... пок... ця жахлива людина... кинув мене! Ну, хіба не сволота? Спершу, звісно, я впала в глибоку депресію... Не хотілося ні їсти, ні пити, ні жити... Але затим, одного звичайного сонячного дня, в мені ніби щось змінилося. Відтоді Дрейк викликав у мене лише дике роздратування та ненависть. Замість сліз з'явилася первісна агресія. Замість образи — лють. Іноді темні думки, що виникали в голові, лякали й мене саму... Авжеж, я намагалася гнати їх якнайдалі, але це було геть не просто.

Та коли на обрії з'явився Біллі Краш-молодший, і Тейлор вимовила ту вже згадану вище фразу, я вирішила спробувати піти з ним на побачення. Проте цей йолоп так і не з'явився! У підсумку я тюпала під зливою крізь пустельні вулиці, не знаючи куди. Кожна крапля, що стікала по моїй мокрій до нитки сукні, змішувалася з емоціями. Холодний вітер нещадно пронизував мене, змушуючи тіло тремтіти від холоду, але всередині мене палала незгасна лють.

Додому, точніше до гуртожитку, повертатися геть не хотілося... Передусім, через настирливу Тейлор, яка замучала б мене своїми питаннями та порадами. По-друге, через цей постійний гнів... А більше йти мені було нікуди... Хоча...

Знагла переді мною постала думка, яку я відкладала занадто довго. Це було щось важливе, щось, що нарешті варто було зробити. І тепер я була рішуче налаштована не відкладати його знову.

***

Я опам'яталася вже на порозі старовинного костелу. Мокра до кісток, я відчувала, як серце скажено калатає від шаленого бігу та емоційного вихору. Штовхнула величезні дерев'яні двері, які піддалися зі скрипом, і зазирнула всередину. Людей не було. Та й хто, скажіть, у такий час і під таким дощем, прийде до церкви? Правильно, лише така пришелепкувата, як я!

З важким зітханням я ступила всередину, відчуваючи, як тиша храму огортає мене зі всіх боків. Чомусь захотілося вигукнути: «Тут хтось є?» Але я лише нервово хихикнула та повільною ходою рушила вперед, роздивляючись навсібіч.

Кроки відлунювалися в порожньому залі, і я відчувала, як самотність підступає до мене, немов холодні хвилі безжального дощу на вулиці. Та лише відблиски декількох свічок вносили тепло у цей холодний, моторошний простір... Раптом цей задум здався мені зовсім недоречним... Бо хто йде до церкви на сповідь о пів на дев'яту вечора? Адже тут нікого немає... Жодної душі.

Утім, щось всередині мене наполягало продовжувати цей дивний шлях. Бо моя душа, розірвана на шматки від гніву та розчарувань, потребувала спокою, і я шукала його тут, серед цих стін, які бачили стільки сповідей і каяття.

Наблизившись до розп'яття, я мимохіть опустилася навколішки на один із ліжників і схилила голову. Думки кружляли, мов ураган, і я відчула, як тягар усього, що я пережила, тисне на мене. І хоча я знала, що моя поява тут зараз була геть недоречною, відчуття того, що це місце може трохи полегшити мій стан, не зникало.

Я не знала жодної молитви напам'ять, тому, почала говорити те, що спадало на думку:

— Прошу тебе, Господи, дай мені сили та вкажи шлях, як боротися з цим... — замовкла на мить, стараючись знайти слова, щоб описати свої переживання. Згодом, трохи пометикувавши, продовжила: — Здається, це один з головних гріхів... Тому прошу тебе, вкажи шлях, як подолати цей гнів у собі.

Я перехрестилася й спробувала підвестися, але відразу знову впала на коліна. Спрямувала погляд на розп'яття, і миттю слова самі полилися з моїх вуст:

— Дякую, Господи, що вислухав мене. Не хотіла турбувати тебе через ці дрібниці, проте... сам розумієш...

Я на секунду замовкла, відчуваючи, що треба додати ще щось, а тоді мимохіть проторохкотіла:

— Вибач, що говорю тобі всю цю нісенітницю... Мабуть, у тебе немає часу на порожню балаканину, але мені дуже потрібно було...

Аж раптом, у глибині храму, я побачила щось дивне... Не знаю, як це описати... Воно було схоже на спалах світла, але не зовсім. Радше це був спалах чорного диму, що виник нізвідки. Я озиралася навсібіч у пошуках пояснення, але начебто більше нічого не сталося.

Вирішивши, що це мені примарилося, я підвелася з колін і ще раз перехрестилася. Трохи невпевнено ходою я попрямувала назад до дверей, коли раптом праворуч від мене щось блиснуло... Ні, не так... Спершу я почула звук, схожий на коротке плескання, чи радше на тріск... Електричний тріск! Потім з'явився дивний запах, наче хтось запалив сірник. І знову цей спалах. Блискавично. Миттєво.

Я застигла на місці. Притихла й прислухалася...

Нічого більше.

Повільно оглянула простір навсібіч.

Нічого.

Зробила кілька кроків до виходу, весь час вертячи головою, шукаючи пояснення цьому явищу.

Дивно... Нічого.

Тоді вирішивши, що це просто знову розігралася моя бурхлива фантазія, я ступила ще один крок у бік виходу.

І цієї ж миті повз мене промайнув густий темний дим, що перетікав і потріскував. Я рвучко відскочила назад, силкуючись відхилитися від цього дивного явища. Проте дим ставав чіткішим і сильніше затріщав... Я застигла, як укопана, повертаючи лише голову в бік руху диму.

За кілька секунд я почала розрізняти образи в цьому чорному диму... Силуети. А потім навіть окремі елементи... Риси обличчя... Рухи рук і ніг...

Поступово я побачила їх виразніше. Їх було двоє. Дві постаті, що билися в цьому дивному диму на мечах. Звісно, вони були дуже розмиті, проте я їх бачила! Їх огортав чорний серпанок, схожий на кіптяву від паленої гуми... А незрозумілий тріск видавали два мечі, коли торкалися один одного під час битви. Два дуже дивні мечі.

І раптом я усвідомила, чому бачу їх нечітко й розмито — ці істоти рухалися з неймовірною швидкістю... Щойно вони були праворуч, десь на відстані метра від мене, як уже за мить опинялися за десять метрів ліворуч. Потім за п'ять метрів попереду, а згодом знову позаду, зовсім поруч...

Серце гупало так швидко, що здавалося, от-от вискочить з грудей. Долоні спітніли, шкіра вкрилася сиротами. Я усвідомила, що ким би ВОНИ не були, — настав час тікати... Дуже повільно й обережно я почала просуватися до виходу... І саме тоді, коли я зробила наступний крок, один із тих, хто бився, простромив мечем іншого. Миттєво. Без вагань. Прямо переді мною. Я навіть це не зовсім побачила... Швидше відчула нутром... Тріск різко припинився... І той, кого пронизали, просто... зник. Розчинився в повітрі.

Я вилаялася й кинулася назад проходом, прямуючи до розп’яття. Але втекти далеко не вдалося — «переможець» (назвемо його поки так для зручності) раптово з’явився просто переді мною, всього за кілька метрів. Виразний, живий, справжній. Я зойкнула й різко зупинилася, здригнувшись.

— Якого... ти тут робиш? — роздратовано кинув він, стрімко наближаючись. Рвучко схопив мене за лікоть і без зайвих слів потягнув до виходу. Я не встигла й схаменутися, як цей нахаба вже розчинив двері й буквально виштовхнув мене надвір. Просто під зливу!

Я застигла. Страх, подив, гнів — раптом усе змішалося в мені.

Що це щойно було? Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати серце, що несамовито гупало в грудях. Хто це був? Чому так поводився? Як посмів?.. Та хто, в біса, він такий?!

Лють спалахнула миттєво, витіснивши рештки страху й здорового глузду.

Я прожогом розчинила двері й кинулася всередину, не вагаючись ані секунди. Дихаючи уривчасто, обвела поглядом приміщення — порожньо. Ніякого тріску, запаху чи чорного диму... Всередині нікого. Безлюдно.

Може, мені це все здалося?

Я зробила кілька обережних кроків, зупинилася, озирнулася.

— Дивно... — мовила вголос. — Дуже дивно...

Аж раптом — порив холодного вітру вдерся всередину й погасив кілька свічок. Я здригнулася, відчуваючи, як неприємний холодок пройшовся по спині. Ще раз оглянувши простір, я знизала плечима й попрямувала до виходу.

~~~

— Який же ти бовдур, Вадміре! Навіщо ти з'явився перед дівчиною?

— Вона мене завтра навіть не згадає!

— Ти справді так думаєш?

— Абсолютно впевнений.