Спочатку:
На сторінку книги
– Не думаю, мій дорогий чоловіку, що ви так наївно чекаєте від нашого з вами союзу, ніби після цього все буде закінчено і влада вашого брата, а відповідно і Візантії, буде поширюватися повністю на весь пів острів. – промовила Теодора. – Є ще Чентуріоне. І він ніяк не змириться з втратами і зрадами, як він вважає.
Вона була права. Костянтин ще вчора отримав не дуже радісну звістку, котра тільки підтверджувала слова дружини. Чентуріоне шукав союзників. Він навіть писав до султана. Але той, як на диво, не захотів втручатися цього разу в справи. Або просто не мав сили воювати на два фронти, оскільки мусив ще подавляти повстання лже-братів.
Втім, це нічого не означає. Союзники можуть і знайтися. Феодора добре каже – треба готуватися до нового витку війни. І цього він якраз не дуже хоче. Навіщо йому тепер це все. Є сім’я. Є дім. Він тепер співправитель зі своїми замками і землями. Ну що ще треба?!
– А може можна якось домовитися? – раптом спитав Костянтин. – Для чого дурно починати конфлікт? Може би … – і він замовк.
Оце вигадав. Аби пошукати порозуміння з сестрою Феодори – Креусою, дружиною Чентуріоне. Може би вона і вплинула на свого войовничого мужа. А чому ні? Це краще аніж нічого.
Він хоче спокою. Хоче миру. Що з того куска землі, за який сотні людей будуть вбивати одне одного? Кому він принесе якийсь зиск? Та нікому та земля не дасть нічого. Тільки от не всі, хто отримує бодай трохи влади у свої руки це можуть зрозуміти. Кожен з них хоче бути першим. І кожен з них готовий жертвувати чужими життями заради своїх диких амбіцій. Заради бодай клаптика землі, котрий він так само втратить завтра аби ще й до вечора. І що залишиться? Нічого. Абсолютно нічого. Тільки війни, ненависть, злість. А прийде хтось, хто все це забере собі. Бо двоє б’ються там з’являється третій аби користати. І так завжди.
