Спочатку:
На сторінку книги
Далеко за міськими мурами розкинулися гаї. Колись це були поля. Але так як уже давно нема кому працювати, на місці колись розораного поля почали рости чагарники. Люди трохи їх повирубували для потреб. А те, що лишилося помалу стало деревами. Саме туди і направив свого коня Костянтин.
Там, біля товстого стовбура одного з дерев стояла дівчина. Видно було, що вона вже якийсь час чекала свого коханого, котрий міг і не приїхати.
– Нарешті. – промовила красуня. – А я вже думала, що тебе так затягнули ті твої науки, що й забув про мене.
– Що ти таке кажеш. – відповідав принц зіскакуючи з коня, котрого прив’язав біля сусіднього дерева. – Як же це я би міг так про тебе забути.
Він підійшов ближче і обняв, міцно притискаючи до себе дівчину. Вона не противилася. Її гріли його обійми.
Якийсь час вони стояли так мовчки, просто насолоджуючись тишею, котра тут була. Обоє не могли надихатися одне одним. Обоє були спраглі кохання.
– Скажи мені одну річ. – промовила нарешті дівчина. – Навіщо я тобі?
Костянтин не міг відповісти. Він не знав, що сказати. Адже він її кохає. Що ще треба. Як це навіщо? Для чогось існує річ. А людина існує для людини. Втім, філософія тут була зайвою. І тому він просто мовчав. І лише стукіт серця, котре наче хотіло вирватися з грудей, видавав його внутрішній настрій.
Втім, до біса слова! Для чого щось комусь пояснювати? Він просто хоче бути з нею. І все. Не треба пояснень. Не треба забігати на перед. Зараз їм обом добре. От і все.
Костянтин ще сильніше притис до себе Індаро. Він вдихав запах її волосся. Його п’янило її тіло, дотики, сама думка про неї.
