Раді Вас бачити!

Костянтин вийшов від брата коли на дворі уже була глуха ніч. Небо було чисте, ніяких хмар. Місяця не було видно. Лише зорі сяяли, виблискуючи наче дорогоцінні камінці в короні. Довкола все вкривала тиша. Місто спало.

Принц ще раз глянув на небо. На мить йому здалося, ніби він побачив на небі якусь яскравість. Може знак. А може просто впав метеорит. Хто його там знає. Костянтин не був надто забобонним аби надавати звичайним природнім речам іншого, магічного підтексту. Але й не надто реалістичним аби не сприйняти побачене ним.

Що це? Знак перемоги з неба як і колись першому імператорові, котрий переніс сюди свою столицю? А може це щось зловіще, що передвіщає втрату або й навіть смерть? Це лише догадки. Він не може так далеко заходити в них. Тоді він буде нічим не кращий від простолюдина.

Від простолюдина. Костянтин зловив себе на думці, що він дивиться на людей як і його брат, як патріарх, як радники. Словом, зверхньо. Чого колись він за собою ніяк не помічав. А може просто не хотів бачити цієї межі. Невидимої, умовної межі встановленої між людьми самими ж людьми аби відгородитися від тих, кого вони не бажали бачити поруч себе.

Як розумно все придумано – «ти не нашого стану» або «ти простолюдин і не можеш бути з нами». І байдуже на саму людину. Головне, скільки у неї золота, які зв’язки, хто батьки. А решта не важливо.

Лише зараз Костянтин зрозумів слова коханої, котра якось йому сказала: «я завжди буду тобі чужою». Може і справді так? Може лише він один вірить у щось більше між ними? А вона? Що думає вона? А може, добре брат каже – це все лише слова.

Ні, він не може сприйняти таку правду. Це не можливо. Просто брат нічого не знає. Не бачив її, тому так і говорить. Нічого, коли він повернеться назад – то зможе переконати брата в протилежному. І все буде добре.