Спочатку:
На сторінку книги
В той день, коли ховали Агнету падав дощ. Так, наче сама природа додавала красок до, і без того, болючого настрою. Все проходило як і завжди. Тіло привезли на кладовище, падре прочитав відповідну молитву і гробарі засипали гріб землею. Все скінчено. І так буде з кожним, хто народився. Люди мало по малу почали розходитися. Залишилися лише рідні.
Індаро глянула на свого тестя. Він увесь змарнів, осунувся. За цих кілька останніх днів він так сильно змінився, постарів. Може і він хворий? А може просто так від переживання? Хто його знає. Тепер це був старий дід. Зовсім не той, що ще рік тому приймав її в себе вдома. Геть не той.
Вона перевела погляд на Рауля. Той стояв понуривши голову. Він теж змінився. Чи то змужнів. Чи то змарнів. Навіть важко було відразу сказати. Наче і виглядав гарно. Сильний, молодий, налитий хлопець. Але на обличчі читалася якась душевна втома. Так, наче його з середини викрутили.
Індаро з жахом подумала, що її батьки такого ж віку що й Агнета. І що рано чи пізно і вони так само опиняться в ямі, як вона сьогодні. І тоді вона залишиться на цьому світі без підтримки. Бо доки є тато з мамою, доти є відчуття захищеності. А потім? Потім лише спогади про дитинство і картання себе за не уважне ставлення до покійника поки він ще був живим.
Нарешті вони зрушили з місця і почали повертатися додому. Час жити далі. Мертвого уже не повернеш. А живим треба думати про живе. Дощ поволі вщухав. Але від того йти не ставало легше. Болото приставало до взуття і одягу. Холод проймав усе тіло.
Що таке варте життя? Мить – і більше нема людини. Момент в цілій історії землі. А що потім? Потім, після смерті? Рай? Пекло? А може нічого? Може яма і є останнім штрихом історії цієї людини? Чи ні? Кажуть, у неї є душа. І ця душа буде жити вічно. Вічно радіти в небі. Або так же само мучитися в пеклі. А може брешуть аби краще утримувати в своїх кігтях маси? А якщо нічого з того, що говорив священнослужитель, нема? Всі ці питання сплутано літали в голові Індаро, поки вони йшли.
Вона пригадувала, як колись Костянтин їй пояснював якісь філософські ідея про буття, будови всесвіту, ефірні рівні, котрих його навчив старий монах Зосим. Що бог зовсім не такий, яким його описують церковні слуги. Але вона вже давно забула геть усе чисто. І лише зараз пригадала собі щось з того, що колись було їй так цікаво.
Але для чого? Аби забити собі голову якоюсь єрессю? Ні, вона не має права висловлювати в голос свої думки. Навіть при близьких. Це теж наука принца. Клятий схизматик ніяк не вилазив з голови. Це все через похорон. Скоро воно пройде. Вона просто піддалася емоціям.
