Спочатку:
На сторінку книги
Якось в неділю у вечері Індаро була в кімнаті. Вона геть втомилася і тому прилягла відпочити. На дворі було тепло. Ні, тут літо зовсім інакше, не таке як було там. Тут нема моря. Нема кораблів. Нема постійного напливу різних людей, що снують туди-сюди. Тут тихо. Правда, десь там, на півночі Франції, кажуть, що ще триває війна. Але то далеко. Тут все живе своїм розміреним життям.
До кімнати увійшов Рауль. Він як завжди понуро сів на крісло біля вікна і почав перебирати якісь папери, котрі приніс з собою. Напевне тато дав перевіряти касові книги. Хай звикає. Він уважно вивчав сторінку за сторінкою. Й іноді тяжко зітхав. Індаро рідко коли випадала нагода поговорити з ним. А ще рідше був до того настрій. Але сьогодні вона таки вирішила зрушити стіну.
– Рауль, я знаю, що я тобі не бажана. І від цього нікуди не дітися. Але ж ми можемо хоча б якось порозумітися.
Той довго мовчав. Він щось читав у своїх записах. А може просто хотів уникнути не бажаної розмови. Втім, за якийсь час він відклав все і мовчки поглянув на жінку. Цей погляд говорив багато. Набагато більше аніж можна було розповісти словами.
– Що ти хочеш почути? – спитав він глухо.
Справді, що вона хоче почути? Що він гидує нею? Чи може, що він там, біля престолу слухняно сповнював батьківську волю? Що?
– Ти вважаєш мене розпусницею. Гидуєш. Ненавидиш. І маєш на це повне право. Але я в тому не винна, що твій батько так вирішив. Тут вже я ні причому.
– Я знаю. – відповів Рауль. – Ти ні причому. І він ні причому.
В кімнаті знову настала мовчанка. Сонце схилилося над заходом. І його останні промені освітлювали землю.
– Я все одно би не став щасливішим – є ти чи нема. – по якомусь часі озвався Рауль із важким сумом додав. – Її вже ніщо не поверне.
– У тебе є кохана? Чому тоді ти мовчав? Твій батько добрий. Він би дозволив тобі одружитися з нею.
Рауль лише гірко усміхнувся.
– Він добрий не з тобою а з твоїми грошима і можливостями твого батька. В цьому житті він шукає лише вигоду. Ти хотіла чути правду – я тобі її скажу. Йому байдуже на все: на твій вигляд, на твій стан, на мій стан, на мою біль. Навіть на смерть Ідана і Жака. Вони обоє холодні наче жаби. А що ти хотіла – одинадцятеро дітей. І лише четверо живі. Поки що. Сестри вже виросли. А Жан ще може і не дотягнути. Таке воно, життя.
Він говорив щиро, без злості, без образ, без претензій. В нім говорила порожнеча.
– Її звали Луїза. – продовжив Рауль. – Вона була два роки молодшою. Ми дружили з дитинства. Я сприймав її як рідну людину. Ми разом гралися. Разом дорослішали. У нас не було таємниць.
– Її видали заміж? – спитала Індаро, коли чоловік замовк.
– Ні. Вона втопилася. Минулого року. Якраз перед тим, як мали приїхати ви. Тато був проти наших взаємин. Її батьки не з торговців. Вони міщани. Заможні. Але не з нашого кола. Тож він противився аби я зустрічався з Луїзою. Ми це робили потай. Я вірив, що настане день і він все ж таки дасть нам своє благословення на шлюб. Але настав день і її не стало. Просто не стало. Тіло знайшли за кілька сотень метрів звідси. Вода віднесла далеко звідси. Тоді якраз була повінь. Вода забрала її. А разом із неї і мою любов. Я так і не можу прийняти це.
В кімнаті уже майже смеркло. Тільки на дворі ще вечоріло. Легенький літній вітерець подув через відчинене вікно. Більше Індаро не наважувалася нічого питати.
