Раді Вас бачити!

Вона вривається в кімнати, зриваючи з себе пальто прямо на підлогу. Їй потрібна дія. Їй потрібне фізичне руйнування всього, що пов’язувало її з цією людиною. Вона хоче бачити гору його речей, хоче кидати їх у мішки, хоче відчувати, як його присутність змивається з кутків її дому разом із піною мийних засобів.

Вона розчиняє шафу в спальні, готова виривати вішалки з його сорочками — але там висять тільки її сукні. Вона забігає у ванну, щоб викинути його зубну щітку, бритву, парфуми, які душили її своєю нудотною елітарністю — але на полиці стоїть лише її крем і самотня склянка. Вона кидається на кухню, сподіваючись знайти хоча б забуту ним чашку або пачку його улюбленої кави — але стільниця стерильно чиста.

Її лють, яка щойно була її рушійною силою, раптом натрапляє на порожнечу і починає стрімко згасати, перетворюючись на важкий, сірий попіл.

Джісу завмерла посеред вітальні, важко дихаючи, з пальцями, зігнутими, немов кігті. Вона була готова до війни, де ворог не залишив навіть тіні. Джі-Хун, цей геній підготовки, цей майстер улесливого контролю, не залишив у її квартирі жодного доказу. Він був тут тижнями, він переслідував її, він спав на цьому ліжку — але він зробив це так професійно, що її дім виглядав нежилим. У цій абсолютній чистоті вона побачила найвищу форму його цинізму: він спочатку планував свій відхід. Він користувався її тілом, її часом і її почуттями як тимчасовим ресурсом, завжди тримаючи валізу зібраною в голові. Він не просто пішов — він стер себе з її реальності ще до того, як зачинилися двері.

Це усвідомлення б’є під дих сильніше, ніж спалахи папараці. Вона хотіла акту очищення, вона його отримала в одній посилці з підтвердженням власної незначності. Для нього це не був «дім». Для нього це була тренувальна база. Простір, де він міг відточувати свою «щирість» перед тим, як продати її режисерові Кану.

Він навіть не залишив їй можливості на гнівний жест. Їй нема чого викидати у вікно на радість натовпу. Нема чого палити.

Джісу повільно опускається на диван. У квартирі стоїть мертва тиша, переривана лише приглушеним гулом натовпу за вікном. Вона розуміє: він забрав усе. Не тільки свої речі, а й її віру в те, що вона була для нього кимось більшим, ніж стежкою для повернення на вершину.

Вона сидить у стерильній, порожній квартирі, і єдине, що в ній залишилося від Джі-Хуна — це огидний післясмак його нав'язливих залицянь, який тепер не відмити жодними засобами.

Змирися. Відчуй цей отруйний штиль. Коли шум за дверима стихає, це не означає, що вони пішли. Це означає, що вони змінили тактику: від вигуків вони перейшли до препарування.

Джісу сидить у темряві своєї «вичищеної» квартири, де немає жодної його речі, і чує, як крізь тонке дерево дверей просочується їхній шепіт. Цей шепіт страшніший за крики, бо в ньому — вирок її особистості.

— Бачили її обличчя? — лунає приглушений голос фанатки. — Боже, яка грубіянка. У мене досі плече болить, так вона мене штовхнула. — І це — пасія нашого Джі-Хуна? — вторить інший голос, сповнений щирого здивування. — Що він у ній взагалі знайшов? Вона ж звичайна... зла, зарозуміла сіра миша.

Джісу заплющує очі. Вона чує, як вони перебирають її кістки, як вони перетворюють її лють на «поганий характер».

— Погляньте на неї, — доноситься смішок. — Вона ховається більше, ніж він сам! Робить із себе хтозна-що. Наче вона — головна зірка в цьому скандалі. Що вона про себе уявила? Звичайна дівчина, якій пощастило привернути його увагу і яка поводиться так, ніби ми їй життя винні.

Джісу сиділа, обхопивши плечі руками, і слухала, як її розтирають у порошок. Для цих людей вона була не жінкою, чиє життя зруйнували, а перешкодою на шляху до їхнього кумира. Її право на гнів, її законна лють і її огида були затавровані як «зарозумілість». Вона зрозуміла, що в цій грі їй не перемогти: якщо вона мовчить — вона винна, якщо вона злиться — вона грубіянка. Поки Джі-Хун створював собі імідж поступливого генія на знімальному майданчику, вона тут, у своїй фортеці, ставала головним лиходієм їхньої спільної історії. Світ відмовляв їй навіть у праві на людську реакцію.

Це вершина абсурду. Ті самі люди, які щойно штурмували її двері, тепер зневажають її за те, що вона наважилася захищатися. Для них Джі-Хун — світло, вона — темна пляма, яка його бруднить.

— Вона просто ресурс для нього, — доноситься чиєсь холодне зауваження. — Покористується і кине. З таким характером вона довго не протримається.

Джісу відчуває, як всередині все вигорає. Їм не зрозуміти, що вона «ховається» не від слави, вона ховається від того бруду, яким просочилося її повітря. Їм не зрозуміти, що її «грубість» — це єдине, що у неї залишилося, щоб не розсипатися на шматки.

Вона встає і повільно йде у ванну. Вона вмикає воду на повну потужність, щоб заглушити цей шепіт за дверима. Їй байдуже, що вони про неї думають. Нехай називають грубіянкою. Нехай гадають, «що він у ній знайшов».

Головна трагедія в тому, що вона й сама тепер не знає, що він у ній знайшов, крім зручного дзеркала для репетицій своєї нової ролі.

Змирися. Відчуй цю важку, свинцеву апатію. Коли люті ні за що зачепитися, коли всередині випалена пустеля, тіло переходить у режим анабіозу. Це не просто відпочинок — це спроба стерти себе з реальності, заснути настільки глибоко, щоб прокинутися у світі, де всього цього ніколи не було.

Вона робить усе на автопілоті. Руки звично намилюють шкіру, змиваючи невидимий бруд цього дня — спалахи камер, шепіт за дверима, фальшиві посмішки Джі-Хуна. Вода обпікає, але вона не відчуває тепла. Вона витирається жорстким рушником, не дивлячись у дзеркало — їй огидно бачити обличчя тієї жінки, яка дозволила себе обдурити.

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Вона підходить до ліжка. У цій квартирі, де він не залишив жодного сліду, ліжко здається крижаним плотом у відкритому океані.

Джісу залазить під ковдру, натягуючи її аж до самого підборіддя. Вона згортається клубочком, намагаючись зайняти якомога менше місця. Світ за дверима може шаленіти, Джі-Хун може отримувати премії, фанати можуть називати її «грубіянкою» — для неї все це перестало існувати.

Джісу закрила очі, і темрява під повіками принесла довгоочікуване полегшення. Вона не просто лягла спати — вона пішла в глуху оборону проти самого життя. Їй не потрібні були пояснення, не потрібні були вибачення. Вона хотіла тільки одного: щоб час пролетів повз, не зачіпаючи її. Весь її світ тепер стиснувся до розмірів цього ліжка під важкою ковдрою. Вона засинала з відчуттям, що її серце вкривається крижаною кіркою, і цей лід був єдиним, що могло захистити її від болю розчарування. Вона спала, викреслюючи суботу та неділю з календаря своєї долі.

Вона спить. Вона не чує, як стихає шум у коридорі, коли репортерам набридає чекати. Вона не чує вібрацію телефону, на який приходять десятки повідомлень від нього — спочатку виправдувальних, потім тривожних, потім майже наказних. Вона не чує, як за вікном змінюються день і ніч.

Для неї час завмер. Залишилися тільки цей кокон із тканини й темрява. Це її єдиний спосіб вичистити його зі своєї голови — через довгий, схожий на непритомність сон.

...

Дзвінок будильника розрізає тишу квартири, як скальпель. Джісу відкриває очі. Вона проспала майже дві доби. У кімнаті душно і пахне затхлим повітрям. Вона відчуває себе розбитою, порожньою — і ця порожнеча здається їй порятунком. Вона вижила. Вона перечекала бурю.

Вона встає, заправляє ліжко з такою ж точністю й іде готувати каву. На екрані телефону — пропущені дзвінки від Джі-Хуна, Со Хі та керівництва. Вона не відкриває їх.

Змирися. Відчуй цей крижаний, вивірений до хвилини ритм. Це не просто ранок — це повернення до ладу людини, яка вирішила витравити з себе кожну краплю слабкості.

Вона проспала майже дві доби, і її тіло здається чужим, задерев’янілим, немов вона була в комі. Але в голові — дзвінка, порожня ясність.

Вона не лежить у ліжку, дивлячись у стелю. Вона одразу встає.

У неї рівно сорок хвилин. Сорок хвилин на те, щоб перетворити себе з «жінки, охопленої огидою» на «співробітницю офісу». Вона робить усе, що повинна:

06:00 — Крижаний душ. Вона змиває з себе залишки липкого сну і запах квартири, який все ще здається їй просоченим його нав’язливою присутністю.

06:15 — Кава. Гірка, чорна, без цукру. Вона п’є її, дивлячись у вікно, не бачачи міста. Вона не вмикає світло, щоб не привертати уваги, якщо хтось із репортерів все ще чергує внизу.

06:25 — Ритуал обладунків. Вона одягає чисту білизну, строгу блузку і спідницю. Це тепер для неї — уніформа тієї, хто вижила.

06:30. Вихід.

Рівно в призначений час вона повертає замок. Тихий клацання в порожній квартирі звучить як постріл. Вона виходить у коридор, спускається сходами і штовхає важкі двері під'їзду. Вона готова до спалахів, готова до криків, готова розштовхувати натовп... але вулиця зустрічає її лише сирим туманом і рідкісними вогнями ліхтарів.

...

Джі-Хун стоїть у тіні своєї кімнати, притиснувшись чолом до скла. Він не спав. Ці дві доби він провів у особистому пеклі. З того моменту, як вона зачинила двері перед його носом, і до цієї секунди він жив у просторі між параноєю та жахом.

О 05:50, коли в її вікні не запалилося світло, він перестав дихати. О 06:10 він уже метався по кімнаті, стискаючи в руці ключі, готовий кинутися і виламати її двері, бо його розум уже намалював найстрашніше. Йому здавалося, що вона не витримала. Що її тиша — це тиша смерті.

І ось, о 06:30, він бачить її.

Вона виходить з під'їзду — пряма, зібрана, холодна. Вона йде своїм звичним кроком до зупинки, не обертаючись, не шукаючи його погляду.

Джі-Хун заплющує очі, і з його грудей виривається хрипкий, судорожний подих полегшення. Це щастя безнадії. Гірке, страшне щастя людини, яка щойно дізналася, що та, кого він кохає, жива.

Його розум обирав між «її більше немає» і «вона просто не хоче мене бачити». І зараз він жадібно хапається за цей другий варіант, як за рятувальний круг.