Раді Вас бачити!

Він робить крок уперед, майже переступаючи поріг її особистого простору. У його позі немає грації айдола, лише звіряче бажання зачепитися за того, хто сильніший.

Змирися. Відчуй, як пахне фінал — потом, дешевим димом і відчаєм, який вже нічим не замаскувати.

Джісу відкриває двері повільно, з тією самою лінивою байдужістю, з якою відкривають вікно, щоб провітрити неприємний запах. Вона притуляється до одвірка, і її погляд ковзає по ньому, як по обшарпаній стіні в коридорі. Для неї він зараз — просто елемент інтер’єру цього похмурого будинку. Частина декорації, яку вона давно переросла.

Але Джі-Хун не чекає запрошення. Його зірвало з петель.

Він вривається в її квартиру, як стихійне лихо, приносячи з собою холод під'їзду і запах своєї паніки. Перш ніж вона встигає сказати хоч слово, він хапає її за плечі — пальці впиваються в шкіру майже до синців — і цілує її.

Це не поцілунок чоловіка, який хоче жінку. Це поцілунок потопаючого, який хапає рятувальний круг і тягне його за собою на дно. У цьому жесті — все його зруйноване его, вся його лють на світ, який перестав його помічати. Він цілує її жадібно, настирливо, намагаючись придушити її, зламати цей крижаний спокій, який його вбиває. Він хоче довести собі — не їй, саме собі — що він все ще має владу. Що його губи все ще здатні викликати трепет. Що він ще щось вартий.

Він притискає її до стіни передпокою, намагаючись переконати її і свою згасаючу кар'єру, що він тут головний. Що він все ще Джі-Хун, великий і бажаний.

Джісу не відповідає на поцілунок і не відштовхує його. Вона дозволяє йому це робити. Її руки безвольно звисають уздовж тіла. Вона просто занадто втомилася. Корпоратив, віскі, роки болю... Тепер цей нав'язливий привид минулого на її порозі — вона просто не хоче витрачати сили на опір.

Він дратує її. Цей натиск здається їй дешевою виставою, поганою акторською грою в третьосортній дорамі. Вона відчуває його тремтіння, відчуває, як він задихається від власного страху, і їй огидно. Але вона стоїть нерухомо, дозволяючи йому виплескувати це жалюгідне відчай. Вона чекає, коли він закінчить цей акт самоствердження, щоб він, нарешті, зник.

Найжорстокіше, що може зробити жінка, — це дозволити чоловікові цілувати себе з жалю. Джісу стояла нерухомо, як мармурова статуя, поки Джі-Хун намагався воскресити в ній почуття, яких більше не існувало. Вона не боролася з ним, бо не можна боротися з порожнечею. Вона просто чекала, коли цей шум у її передпокої стихне.

Джі-Хун відчуває її нерухомість. Це вражає його сильніше, ніж якби вона вдарила його по обличчю. Він цілує живу жінку і натрапляє на стіну з холодного пластику та байдужості. У цій тиші його наполегливість починає виглядати не як пристрасть, а як агонія.

Він відсувається, важко дихаючи, дивлячись в її очі, які навіть не заплющилися. У них немає ні гніву, ні кохання. Тільки смертельна втома і питання: «Ти закінчив?».

Змирися. Відчуй, як повітря в передпокої стає густим і розпеченим, немов перед вибухом. Це не пристрасть з красивих дорам. Це акт взаємного знищення.

Коли він притискає її до стіни, настирливо і зло, намагаючись своїм поцілунком випалити її байдужість, Джісу не відштовхує його. Вона дозволяє йому це. Вона занадто п’яна, занадто виснажена цією багаторічною гонитвою за досконалістю, і цей натиск Джі-Хуна — жалюгідний, відчайдушний, майже тваринний — раптово стає тією самою фінальною крапкою, яку потрібно поставити.

Його пальці впиваються в її плечі, він дихає їй у губи своєю поразкою, вона просто закриває очі. Їй не хочеться боротися. Їй хочеться, щоб ця історія, нарешті, догоріла до вугілля.

Вони не доходять до спальні. Все відбувається прямо тут, серед покинутих туфель і холодного дзеркального блиску передпокою. Це секс, у якому немає ані краплі ніжності — тільки ритмічний, важкий відчай. Джі-Хун бере її так, ніби намагається повернути собі право на життя, на визнання, на владу. Він хоче придушити її, втиснути себе в її нове, дороге тіло, щоб вона хоч на секунду знову стала тією дівчинкою, яка молилася на його обличчя.

А Джісу... вона приймає його удари з якимось відстороненим спокоєм. Вона відчуває його тремтіння, його піт, його плутаний шепіт, і це тільки ще сильніше переконує її: бог мертвий. Під нею — колишній кумир мільйонів, зломлений, наляканий чоловік, який чіпляється за неї, як за останній уламок корабельної аварії.

Вона дозволяє йому все. Дозволяє використовувати своє тіло як поле бою, на якому він заздалегідь програв.

Це було схоже на причастя на руїнах храму. Джі-Хун намагався довести свою силу, не розуміючи, що кожен його поштовх лише глибше вбиває його в землю. Джісу віддала йому все, що у неї залишилося від старого кохання, щоб вийти з цієї кімнати абсолютно порожньою. Це був не акт кохання, а акт остаточного розрахунку за боргами.

Коли все закінчується, Джі-Хун важко навалюється на неї, уткнувшись чолом у її плече. Його настирливість випарувалася, залишивши лише порожнечу і сором. Він отримав тіло, до якого прагнув, втративши останнє — її повагу.

Джісу відкриває очі й дивиться в стелю. Вона відчуває, як усередині неї остаточно вщухає той гарячковий біль, який вів її через усі пластичні операції. Все. Рахунок закрито. Вона переспала зі своїм богом і виявила, що він зроблений зі звичайного поту й слабкості.

Коли все закінчується, тиша в квартирі стає майже відчутною — липкою і задушливою. Джі-Хун лежить поруч, його тіло все ще гаряче від недавнього захоплення, це тепло здається Джісу чужим, зайвим. Його нога, важка і власницька, все ще тисне на її стегно, немов він намагається утримати її, закріпити своє право на цей простір.

Джісу нічого не питає. Вона не хоче чути його голос, не хоче відчувати його каяття або, що ще гірше, спроби виправдатися.

Вона просто простягає руку і повільно, з якоюсь методичною байдужістю, відсуває його ногу від себе. Цей рух позбавлений люті — у ньому лише фізична потреба повернути собі свої межі. Вона робить це так, ніби прибирає з ліжка подушку, що заважає, або забуту річ.

Потім вона просто відвертається.

Вона лягає на бік, спиною до нього, згортаючись калачиком і дивлячись у темряву перед собою. Між їхніми тілами миттєво утворюється прірва, яку не заповнити жодними поцілунками. Джі-Хун залишається лежати позаду неї — непотрібний, випотрошений власним відчаєм. Він хотів її придушити, хотів переконати її у своїй цінності, у підсумку домігся лише того, що вона відгородилася від нього стіною з лопаток і холодного плеча.

Немає нічого більш далекого, ніж спина жінки, яка дозволила тобі все тільки для того, щоб ти нарешті від неї відчепився. Джі-Хун дивився на її потилицю і розумів: він не переміг. Він просто остаточно став для неї минулим часом. Вона відсунула його ногу так легко, ніби відсунула всю його десятирічну кар'єру в бік сміттєвого бака.

Змирися. Відчуй, як тиша в кімнаті раптово змінюється звуком, який страшніший за будь-який крик.

Джісу лежить до нього спиною, згорнувшись у тугий вузол. Вона відсунула його ногу, відгородилася греблею, яку вона будувала роками — з філерів, дорогого одягу та холодної зарозумілості — нарешті дала тріщину.

Спочатку це просто тремтіння в плечах. Тихий, ледь вловимий схлип, який вона намагається задушити в подушці. А потім її прориває. Це не ті красиві сльози, які він звик бачити на обличчях своїх фанаток або партнерок по кадру. Це судорожні, надривні ридання людини, яка щойно усвідомила, що вона зробила зі своїм життям, щоб просто постояти поруч із порожнім місцем.

Вона плаче за тією дівчинкою, яку вона вбила в кабінеті хірурга. Вона плаче від того, що навіть зараз, на самому дні, він прийшов до неї не заради неї, заради свого его.

Джі-Хун завмирає. Він все ще тут, у її ліжку, напівоголений, спустошений. Він чекав чого завгодно: крижаної зневаги, вимоги піти, може, навіть удару. Але цей плач... він б’є його з усієї сили.

У цих риданнях він чує не любов. Він чує в них жах. Жах від того, ким вони стали.

Він дивиться на її здригаючуся спину, і на нього раптово обрушується усвідомлення реальності. Він бачить не «свою жінку» і не «свою фанатку». Він бачить скалічену душу в перекроєному тілі, яку він щойно ще раз розтоптав своїм егоїзмом.

Його охоплює первісний, липкий страх. Це не страх за кар'єру чи репутацію. Це жах перед тим чудовиськом, яким він став, сам того не помітивши. Він розуміє, що він — отрута. Все, до чого він торкається, перетворюється на попіл або на ці задушливі сльози.