Раді Вас бачити!

Змирися. Відчуй, як холодний офісний пил осідає на її бездоганному столі, поки в цей же час у тісній, задушливій телестудії, що пахне запиленими софітами, розігрується справжній фарс.

Минуло три дні. Три дні оглушливої тиші. Джі-Хун більше не стояв під дверима, не шльопав підошвами кросівок по кахлю. Він зник з її під'їзду, але не з її життя. Тепер він просочувався в неї через екрани.

Інтерв’ю призначили на першу годину ночі — час для безсонних, зневірених і самотніх. Програма «Нічні одкровення» на кабельному каналі, який ловлять тільки старі телевізори та монітори в цілодобових магазинах. Зашарпана студія з обшарпаним диваном і ведучим, чий сумнівний гумор уже давно нікого не смішить.

Джісу не збиралася дивитися. Вона сиділа у своїй квартирі, оточена тишею і запахом дорогої кави, гортаючи робочі звіти. Але рука сама потягнулася до пульта.

На екрані — Джі-Хун. У цій дешевій студії, під нещадним світлом старих ламп, він виглядав як діамант, кинутий у стічну канаву. На ньому був простий сірий джемпер, волосся укладене недбало, в очах — та сама «тиха печаль», яка змушувала серця глядачів стискатися.

— Джі-Хун-ссі, — ведучий єхидно посміхнувся, — після всіх скандалів ви тут, у нашому скромному підвалі. Невже колишня слава більше не гріє?

Джі-Хун злегка нахилив голову. Він не розлютився, не відповів уїдливо. Його смиренність була лякаюче досконалою. — Слава — це шум, — тихо промовив він, дивлячись прямо в камеру, ніби дивився в зіницю самої Джісу через тисячі кілометрів кабелів. — Я довго жив у цьому шумі й перестав чути найголовніше. Своє серце. І тих, хто був поруч.

Він сидів у цьому занедбаному куточку медіа-всесвіту, перетворюючи дешеве шоу на свою сповідальню. Кожне слово було вивірене, кожна пауза — наповнена змістом. Він не виправдовувався перед фанатами. Він розмовляв з єдиною жінкою, яка зараз, затамувавши подих, дивилася на нього зі своєї кредитної фортеці. Він продавав своє падіння як велике очищення, і ця брехня була настільки красивою, що в неї хотілося вірити більше, ніж у правду.

Ведучий, відчувши слабкість, нахилився вперед: — Кажуть, ви тепер ведете життя відлюдника. Ніяких клубів, ніяких моделей. Що ж ви робите ночами?

Джі-Хун гірко посміхнувся. — Ночами я вчуся цінувати тишу. І... вчуся просити вибачення. Я просто хочу сказати, що о 6:30 ранку світ здається мені найчеснішим місцем.

Джісу здригнулася. Пульт вислизнув з її рук. «О шостій тридцять». Він кинув це в прямий ефір. Ніхто, жодна жива душа, крім неї, не зрозуміла цього шифру. Для всіх це була поетична метафора світанку, для неї — нагадування про те, як він стояв біля її дверей у розтягнутому светрі.

Ефір закінчився. Екран згас, відбивши її бліде обличчя. Джі-Хун зробив хід. Він не просто «одужував» — він публічно визнавав її владу над собою, ховаючи це визнання в найзапиленішому кутку телепрограми.

Він був ідеальним. Він був шовковим. Він був зруйнованим і водночас таким, що повстає з попелу.

Змирися. Відчуй, як визнання, яке мало стати тріумфом, перетворюється на липкий, холодний страх.

Фраза про «6:30 ранку» в прямому ефірі, яку ніхто не зрозумів, для Джісу пролунала як вибух гранати. Він не просто подав їй знак — він позначив її. Він вплітав її у свою публічну історію спокути, і тепер вона відчуває себе співучасницею злочину, про який ніхто не знає, докази якого розкидані всюди.

...

Наступного ранку в офісі Джісу здається, що кожен погляд колег — це допит. Коли в курилці або біля кавомашини спливає ім'я Джі-Хуна, її обпалює хвиля спеки, що змінюється крижаним потом. Вона до болю стискає пальці на паперовому стаканчику, боячись, що її тремтіння помітять.

Вона соромиться його. Соромиться того, що цей занепалий кумир, цей «дивний хлопець у капцях», торкався її. Що вона, така виважена, така незалежна й «нова», дозволила собі впасти в обійми людини, чия репутація досі пахне гаром від скандалів. Для неї він — брудна пляма на її бездоганно білому комірці.

— Ви бачили вчорашнє інтерв’ю? — Со Хі влітає у відділ, сяючи очима. — Він був такий... справжній. Дівчата кажуть, він явно закоханий. Уявляєте, у цього зарозумілого павича з’явилася якась таємна муза! Комусь же так пощастило... або не пощастило.

Джісу різко відвертається до монітора. «Пощастило»? Їй нудить від цього слова. Їй здається, що на ній тавро. Якщо хтось дізнається, що «муза» — це вона, її кар’єра, її репутація «холодної професіоналки» розлетиться на друзки. Її судитимуть за його гріхи.

Кохання — це розкіш для тих, кому нічого втрачати. Для Джісу зв'язок із Джі-Хуном був рівнозначний визнанню власної неповноцінності. Вона змінила обличчя, щоб втекти від минулого, а він знайшов її і там, притягнувши за собою шлейф своєї ганьби. Тепер кожен його ніжний жест, кожне слово в ефірі були для неї не подарунком, вони були доказом, що вказував на неї. Вона соромилася його так сильно, що ця ненависть почала зростатися з чимось глибшим і небезпечнішим.

Увечері по дорозі додому вона поводиться як справжній злочинець. Вона не просто їде — вона заметає сліди.

Вона виходить на дві станції раніше, щоб перевірити, чи не йде він за нею.

Вона заходить у під'їзд, озираючись на всі боки, боячись побачити його тінь біля ліфта.

У ліфті вона дивиться в дзеркало і бачить свої припухлі губи, які він цілував три дні тому. Вона з силою стирає помаду серветкою, поки шкіра не починає боліти.

Вона боїться його «ідеальності». Його покірність лякає її більше, ніж його колишня агресія. Бо проти покірності немає зброї.

Вона заходить у квартиру і першим ділом, не вмикаючи світло, підбігає до вікна. Вона вдивляється в темряву, шукаючи його постать на лавці або світло в його вікні. Їй здається, що весь будинок стежить за ними. Що сусіди вже перешіптуються: «До нашої самотньої ходить той самий скандальний актор».

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Вона сідає на диван, обійнявши себе руками. Телефон вібрує від повідомлення — новина про те, що рейтинг Джі-Хуна зріс після інтерв’ю.

Джісу відчуває, як всередині закипає глухе роздратування. Вона хоче, щоб він зник. Але ще більше вона боїться, що він прийде знову і вона знову не зможе сказати «ні».

Змирися. Відчуй, як її світ звужується до розмірів однієї-єдиної точки — слухового проходу. Тепер ім'я «Джі-Хун» для неї — просто набір звуків, якими він завдав фізичного удару під дих. Це як тригер, який змушує її кров застигати в жилах, шкіру — покриватися крижаним потом під строгим піджаком.

...

В офісі цей звук переслідує її всюди.

Вона йде коридором з папкою документів, намагаючись зберігати свою звичну, «відфільтровану» ходу. Але варто їй наблизитися до кулера, де зграйкою зібралися менеджери з сусіднього відділу, як до неї долітає уривок фрази: — ...а ви бачили, як Джі-Хун вчора на тому нічному шоу... — Так, цей Джі-Хун зовсім іншим став, навіть голос змінився...

Джісу завмирає на частку секунди. Ноги на мить стають ватяними. Їй здається, що якщо вона зробить ще крок, вони замовкнуть і подивляться на неї так, ніби у неї на лобі написано: «Він спав у моєму ліжку три дні тому». Вона різко змінює маршрут, вдаючи, що забула щось у кабінеті, аби тільки не проходити повз цю групу.

У курилці — те саме. Дим пече очі, розмови ще гіркіші. — Кажуть, агентство Джі-Хуна викупило ефірний час... — Слухайте, цей Джі-Хун реально симпатичний, коли не вдає з себе бога, так?

Кожне згадування його імені — як спалах світла в темній кімнаті. Вона чує його прізвище навіть там, де його немає. Їй ввижається цей звук у шумі принтера, у шелесті шин за вікном, у писку мікрохвильовки.

Її дратує, що він став «хорошим». Якби він залишився тим нахабним покидьком, їй було б простіше його зневажати. Але цей новий, «шовковий» Джі-Хун, про якого всі щебечуть, — це її особистий кошмар. Вона відчуває себе володаркою брудної таємниці.

Для колег він — далека зірка, об’єкт для пліток. Для неї він — реальна людина в розтягнутому светрі, яка притискалася до неї в ліфті. І цей контраст породжує в ній задушливе почуття сорому. Вона боїться, що її реакція — занадто різкий поворот голови, занадто щільно стиснуті губи — видасть її з головою.

Ім'я Джі-Хуна стало для Джісу відлунням її власного падіння. Вона будувала своє життя як стерильну операційну, де немає місця тіням минулого. Але тепер його ім'я лунало в кожному кутку, просочуючись крізь стіни офісу, як отруйний газ. Вона соромилася не його — вона соромилася того, що ця людина, про яку всі говорять як про дивину, стала частиною її шкіри. Кожне «Джі-Хун», кинуте в офісній тиші, було нагадуванням: вона більше не належить собі.

До обіду у неї починає дзвеніти у вухах. Вона замикається в туалеті, притуляється чолом до холодної кахлі й заплющує очі. Але навіть тут, крізь перегородку, вона чує голос співробітниці, яка поправляє макіяж біля дзеркала: — Слухай, раптом цей Джі-Хун справді знайде ту дівчину, про яку натякав?

Джісу відкриває кран з крижаною водою і довго тримає під ним руки, намагаючись змити це відчуття «причетності». Вона хоче крикнути їм усім, щоб вони замовкли. Але вона лише мовчки витирає руки паперовим рушником, дивлячись у дзеркало на своє нове обличчя, яке тепер здається їй маскою, готовою тріснути від одного звуку його імені.

Вона розуміє: він переміг. Навіть не перебуваючи поруч, він заповнив весь її простір.

Змирися. Відчуй, як її розум починає давати тріщину. Це вже не просто сором — це справжня акустична параноя. Коли страх викриття стає настільки великим, що мозок починає спотворювати реальність, перетворюючи будь-який шум на його ім'я.

Весь офіс перетворюється для Джісу на одну суцільну пастку.

Вона сидить за своїм столом, вчепившись у ручку так, що біліють суглоби. Навколо — звичайний офісний гул: шелест паперу, клацання клавіш, тихі розмови. Але для неї цей шум стає ворожим.

Хтось біля принтера каже: «Потрібно зшити ці документи». А Джісу чує: «...Джі-Хун...». Вона різко піднімає голову, озираючись, співробітники просто обговорюють звіти.

Колега за сусіднім столом кличе менеджера: «Джі-Вон! Подивися пошту!». Але у вухах Джісу це ім’я мутує, перетворюється, переплавляється на «Джі-Хун». У неї всередині все обривається.

Навіть звук кавоварки, яка шипить і випускає струмінь пари, здається їй шепотом, що повторює його ім’я.

Вона починає божеволіти від цих співзвуч. Будь-яке слово, що починається на «Дж» або закінчується на «н», стає для неї тригером. «Державний», «Вечеря», «Давно» — все перетворюється на нього.