Раді Вас бачити!

Вбирай у себе цей позамежний, майже істеричний рівень іронії. Це настільки погано, що стає навіть смішно — якби серце не калатало в горлі, наче спіймана пташка.

Папараці, виснажені очікуванням під дверима Джі-Хуна, вирішують змінити тактику. Якщо «пасія» не йде до нього, значить, вона ховається десь поруч. І вони починають обхід.

Джісу сидить вдома, у своїй фортеці, стискаючи в руках чашку охололого чаю. Вона дивиться у вікно на вогні міста і намагається переконати себе, що вона в безпеці. І тут — стукіт. Тихий, наполегливий, професійний.

Вона здригається, підходить до дверей і дивиться у вічко. У неї підкошуються ноги. Там стоять двоє: хлопець з мікрофоном-петличкою і чоловік з важкою камерою на плечі.

— Сусідко! Відчиніть, будь ласка! Ми з «Стар-Ньюс», коротке запитання! — лунає з-за дверей.

Вона відкриває. Не тому, що хоче, а тому, що якщо не відкриє, вони можуть почати чергувати саме біля її дверей, запідозривши недобре. Вона одягає свою найнуднішу, сусідську маску — обличчя втомленого офісного клерка, якому завтра рано вставати.

— Вибачте за турботу, — хлопець розпливається у черговій посмішці, а його очі так і нишпорять по її передпокої. — Ми шукаємо жінку. Вона була тут кілька днів тому. Світле пальто, рожевий відтінок, дуже потайлива. Може, ви бачили її в ліфті або на парковці? Нам здається, вона — коханка вашого сусіда з 1102-го, Джі-Хуна.

Джісу стоїть перед ними в домашній піжамі, розпатлана, без краплі макіяжу. Вона дивиться на них з ідеально вивіреним роздратуванням.

— Чоловік, — її голос звучить сухо й незадоволено. — Зараз одинадцята вечора. Яка ще жінка? Який ще Джі-Хун? Я працюю по дванадцять годин на добу, додому приходжу лише спати.

— Ну ж бо, — не здається папараці, підсовуючи їй під ніс роздруківку того самого кадру з фан-сайту. — Подивіться. Фігура знайома? Може, у когось у вашому під’їзді таке пальто?

Джісу бере аркуш. Її пальці торкаються зображення її власної спини в тому самому викинутому пальті. Вона дивиться на себе з боку і відчуває шалене бажання розреготатися.

— У нашому під’їзді у половини жінок світлі пальта, — вона з презирством повертає аркуш. — А рожеве — це взагалі хіт сезону, у кожному торговому центрі на вішалках. Якщо це все, то я б хотіла закрити двері.

Джісу грала свою головну роль перед найжорстокішою аудиторією. Вона дивилася в об'єктив камери, яка її шукала, і брехала їй в обличчя. Це було найвищим пілотажем — бути тією самою «підозрілою жінкою» і водночас скаржитися на неї репортерам. У цей момент вона і Джі-Хун стали по-справжньому схожими: обоє жили у світі декорацій, де правда була найнебезпечнішим товаром. Вона зачинила двері, притулилася до них спиною і сповзла на підлогу, відчуваючи, як адреналін змінюється мертвим холодом. Вона щойно дала інтерв’ю про саму себе.

Репортери йдуть далі коридором, стукаючи до наступного сусіда. Джісу чує їхні приглушені голоси. Вона чує, як вони запитують: «А ви бачили цю жінку?»

Вона підхоплюється, підбігає до шафи й впивається очима у своє нове верблюже пальто. Воно висить там, невинне й дороге. Вона розуміє: якщо вони завтра побачать її, як вона виходить із під’їзду в ньому, вони можуть щось запідозрити. Занадто схожий силует. Занадто схожий зріст.

Вона усвідомлює масштаб абсурду: вона живе за стіною у людини, яку шукає вся країна, і вона ж є метою цих пошуків.

Змирися. Відчуй, як вона перетворюється на один суцільний, натягнутий до дзвону нерв. Джісу стоїть у темному передпокої, притиснувшись чолом до холодного металу вхідних дверей. Вона не дихає. Вона боїться навіть ковтнути, бо зараз її життя залежить від того, наскільки уважні або, навпаки, байдужі її сусіди.

У коридорі за дверима чути глухі удари — репортери стукають у сусідню квартиру. Це квартира пані Пак, цікавої пенсіонерки, яка знає, хто що купив у супермаркеті і хто в який час повертається додому.

— Бабусю, подивіться на фото! — голос репортера за дверима звучить бадьоро, з цією вкрадливою нахабністю. — Ви ж тут усіх знаєте. Бачили цю жінку? Вона заходила до Джі-Хуна.

Джісу заплющує очі так сильно, що перед очима пливуть іскри. Вона чує кректання пані Пак і шурхіт паперу.

— Хм-м... — тягне сусідка. — Рожеве, кажеш? Та повно їх зараз, рожевих. Он, із триста восьмого дівчина в такому ходить... і з п'ятого під'їзду...

Серце Джісу пропускає удар. «Тільки не називай мій номер, тільки не мій номер», — молиться вона про себе.

— А в цьому крилі? — не відступають папараці. — Ось тут, поруч із Джі-Хуном? Може, у когось із молодих дам таке?

Настає пауза. Вона триває вічність. Джісу чує, як у квартирі пані Пак закипає чайник. Цей свист здається їй сиреною поліцейської машини.

— Поруч? — пані Пак задумливо прицмокує. — Та тут начебто всі серйозні живуть. Он, за цими дверима, — чутно, як палець сусідки вказує прямо на двері Джісу, — пристойна дівчина. Офісна працівниця. Я її зазвичай бачу тільки в темному... або в сірому. У неї ще таке пальто... жовтувате, дороге. Але щоб рожеве? Ні, не пригадую. Вона взагалі тиха, як мишка, яка їй там артистка...

Джісу стояла по той бік дверей, і її обличчя палало від дивної суміші полегшення та приниження. Вона була врятована власним «сірим» іміджем. Для сусідки вона була лише безликим фоном, «тихою мишкою» у дорогому кашемірі, нездатною на пристрасть чи скандал. Це було її головне маскування — її нудне, правильне життя. Вона слухала, як репортери розчаровано зітхають і рухаються далі до ліфта, і розуміла: її анонімність — це стіна, яку вона будувала роками, і сьогодні ця стіна витримала удар.

Репортери йдуть, їхні кроки стихають біля ліфта. Але Джісу не рухається. Вона все ще притиснута до дверей.

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Вона раптом усвідомлює: пані Пак запам'ятала її нове пальто. «Жовтувате, дороге». Значить, її тактика спрацювала. Підсвідомість сусідки стерла образ «жінки в рожевому» і замінила його образом «дівчини в пісочному». Але чи надовго?

Що, якщо завтра репортери повернуться з якіснішим знімком? Або якщо хтось із сусідів раптом згадає: «Зачекайте-но, минулого тижня вона ж була в рожевому!»

Вона обертається і дивиться на вішалку. Це нове, «безпечне» пальто тепер здається їй величезним неоновим показником.

У цей момент за стіною, у квартирі Джі-Хуна, щось падає. Тихий звук, ніби книга зісковзнула зі столу.

Джісу завмирає. Стіни в цьому будинку не такі вже й товсті. Якщо вона чула репортерів, значить, і Джі-Хун чув усе. Він чув, як вона від нього відрекалася. Він чув, як сусідка назвала її «тихою мишкою».

Він знає, що вона зараз стоїть по той бік стіни, тремтячи від страху викриття. І це знання робить їхній зв’язок ще більш потворним і водночас нерозривним. Тепер вони не просто коханці чи знайомі. Вони — співучасники у справі про «зникнення рожевого пальто».

Змирися. Відчуй, як тиша в коридорі, що ледь встановилася після відходу репортерів, раптово вибухає новим звуком. Джісу все ще стоїть, притиснувшись до дверей, її серце ледь почало сповільнюватися, як раптом — дзвінок.

Один короткий, впевнений дзвінок у її двері.

Вона підскакує на місці, ледь не скрикнувши. У голові проноситься: «Повернулися! Вони щось згадали! Пані Пак їх наздогнала і розповіла про рожевий колір!» Вона завмирає, боячись навіть поглянути у вічко. Але за дверима тиша. Ніхто не кричить «Відчиніть, преса!», ніхто не шурхотить камерою.

Вона тремтячими пальцями береться за вічко.

Там, у тьмяному світлі під'їзного коридору, стоїть він. Джі-Хун. Без маски, без окулярів, без своєї звичної зіркової броні. На ньому проста чорна футболка, і він виглядає смертельно втомленим, але його очі... у них стільки невисловленої ніжності й тривоги, що у неї перехоплює подих.

Джісу ривком відчиняє двері, хапає його за руку і буквально затягує всередину, у темряву своєї передпокою, зачиняючи замок.

— Ти з глузду з’їхав?! — сичить вона, притискаючись спиною до дверей, немов намагаючись утримати весь світ зовні. — Там же папараці! Вони щойно були тут! За п’ять метрів звідси! Якби тебе побачили... якби вони повернулися...

Джі-Хун не відповідає. Він стоїть у її тісному передпокої, заповнюючи собою весь простір. Від нього пахне тим самим дощем, що був тієї ночі, і ще чимось — ледь вловимим запахом гриму зі зйомок. Він не виправдовується. Він просто дивиться на неї, і в цьому погляді немає ані краплі того «сталкера», якого він грає на камеру.

— Я чув, як вони стукали до тебе, — каже він тихо. Його голос у цій темряві звучить так глибоко, що в неї підгинаються коліна. — Я чув, як ти... як ти захищалася.

Він робить крок ближче. Джісу хоче відсунутися, обуритися, закричати, що він руйнує її життя, вона затиснута між дверима і його теплом.

— Вибач, — шепоче він, і його рука повільно, майже невагомо, піднімається, щоб доторкнутися до її щоки. — Я не хотів, щоб це зайшло так далеко. Той знімок... роль... Я не знав, що вони прийдуть до твоїх дверей.

Він не називає її «ресурсом» свого натхнення, він не говорить про кіно. У цей момент він просто людина, яка готова згоріти в променях слави, аби тільки ця тінь не торкнулася її.

У передпокої Джісу пахло кашеміром і тривогою. Вона дивилася на Джі-Хуна і вона не бачила в ньому загрози своїй кар’єрі. Він бачив у ній єдину людину, яка знала правду. Його прихід був божевіллям, самогубством для його репутації, у цьому жесті було стільки відчайдушної, справжньої любові, що її лють розтанула, не встигнувши виплеснутися. Вони стояли в темряві, відокремлені стіною від натовпу людей, спраглих пліток, і ця темрява була їхнім найнадійнішим притулком.

Джі-Хун переводить погляд на вішалку, де висить її нове пальто. Він впізнає його. Він розуміє, на що вона пішла, щоб врятуватися.

— Ти купила нове, — майже беззвучно промовляє він. У його голосі немає глузування, лише сумне захоплення. — Ти так сильно хочеш, щоб мене не було у твоєму житті?

Джісу відкриває рот, щоб сказати «Так!», щоб вигнати його геть, але слова застрягають у горлі. Вона дивиться на його бліде обличчя і розуміє: він прийшов не заради сцени. Він прийшов перевірити, чи вона ще дихає після того допиту.

Змирися. Відчуй, як її лютий, переляканий шепіт захлинається в цьому раптовому, нищівному пориві.

— Ти з глузду з’їхав?! — лише встигає видихнути вона, її руки впираються в його груди, намагаючись відштовхнути, створити хоч якусь дистанцію між своїм «правильним» життям і його божевіллям.

Але Джі-Хун не дає їй договорити. Він не відповідає словами — у нього більше немає аргументів, крім цієї відчайдушної, фізичної потреби переконатися, що вона тут, що вона справжня, а не просто тінь у кашемірі. Він нахиляється вперед і впивається в її губи.

Цей поцілунок — не сцена з його нового блокбастера. У ньому немає витонченості, немає постановки. Це зіткнення двох людей, яких довели до межі. У ньому смак солі, прихованого страху і тієї самої ніжності, яку вони обоє намагалися поховати під шарами брехні.

Джісу завмирає. Весь її світ — графіки, звіти, страх перед Со Хі та папараці — стискається до цієї точки дотику. Вона відчуває, як його руки, ще холодні від вуличного повітря, охоплюють її обличчя, ніби він боїться, що вона розсиплеться на пікселі, як те фото з фан-сайту.

Вона повинна відштовхнути його. Вона повинна викликати поліцію. Але замість цього її пальці, які щойно стискали тканину його футболки в гніві, судорожно вчепилися в його плечі. Вона відповідає йому — жадібно, з надривом, виплескуючи в цей поцілунок всю свою параною останніх днів.

Це їхня спільна правда. Єдина річ, яку не зафіксувала камера папараці і яку не обговорили на форумах.

«У темному передпокої час зав'язався вузлом. Джі-Хун цілував її так, ніби цей поцілунок був його останнім шансом на порятунок, Джісу... Джісу вперше за тиждень перестала тікати. Вона приймала його губи як покарання і як найвище помилування одночасно. За дверима все ще міг нишпорити світ, спраглий їхньої крові, тут, у коконі її тісної квартири, існував лише цей рваний ритм двох сердець, які нарешті перестали вдавати чужих».

Джі-Хун відсувається всього на міліметр, його чоло притиснуте до її чола. Обидва важко дихають. У цій тиші чутно, як на сходовому майданчику знову грюкнули двері ліфта.

— Я не міг інакше, — шепоче він їй прямо в губи, і його голос вібрує від невиплаканої любові. — Я чув, як ти брехала їм... і мені стало боляче від того, як добре у тебе це виходить.

Він знає, що підставив її. Він знає, що його присутність тут — це динаміт під її репутацією. Але він також бачить, що вона не відштовхує його.

Вони стоять, завмерши, вслухаючись у звуки під'їзду. Папараці можуть бути зовсім поруч. Хтось із сусідів може вийти покурити. Але зараз, у цьому напівтемряві, їм здається, що вони невидимі.

Джісу дивиться на нього, і її очі, звиклі до темряви, бачать його справжнє обличчя — без гриму «сталкера», без маски ідола. Просто Джі-Хун. Її особиста ганьба і її єдиний порятунок.

Змирися. Відчуй, як повітря в передпокої стає густим і наелектризованим. Їм не потрібні слова — слова зараз занадто небезпечні, вони можуть зруйнувати ту тендітну, болючу близькість, яка виникла в темряві.

Джі-Хун відсувається. Його подих все ще обпалює її шкіру, він знаходить у собі сили розтиснути руки. Він дивиться на неї — довго, пронизливо, запам’ятовуючи кожну рисочку її обличчя в напівтемряві. Він бачить її сум’яття, її страх і ту іскорку ніжності, яку вона так відчайдушно намагалася приховати.

Він розуміє: зараз не час для зізнань. Зараз час виживати.

Він знає, що папараці могли зачаїтися, що пані Пак могла притулитися до віконця.

Він просто кладе долоню їй на плече, злегка стискає його — коротка, ледь відчутна обіцянка — і робить крок до дверей.

Джісу стоїть нерухомо. Вона чує, як він м’яко, майже професійно-безшумно замикає замок. Відчуває, як весь світ за дверима — папараці, плітки, проклята агонія і страх викриття — перетворюється на білий шум, який більше не має влади. У цьому темному передпокої, де щойно лунали шепоти «ти з глузду з’їхав», запанувала тиша, сповнена первісного, відчайдушного впізнання.

Їм не потрібно вмикати світло. Світло — це доказ. У темряві її квартири вони можуть нарешті перестати бути «сусідкою» та «актором».

Це не схоже на красиву сцену з дорами. У цьому сексі — вся накопичена лють, весь жах останніх тижнів і та сама «справжня, істинна любов», яку вони обоє намагалися придушити.

Він бере її так, ніби намагається сховати в собі, захистити від усього світу.

Вона відповідає йому з надривом, впиваючись нігтями в його плечі, виплескуючи в кожен рух свій страх бути «спійманою».

Цієї ночі Джі-Хун — не сталкер зі сценарію. Він — її єдиний якір. А вона для нього — не «ресурс» для натхнення, вона жива, дихаюча правда, заради якої він готовий спалити свою кар'єру дотла.

Тієї ночі стіни її квартири стали єдиним місцем на землі, де не було камер. Вони кохали одне одного так, ніби завтра на них чекав ешафот, перетворюючи свій страх на чисту, палку пристрасть. Джі-Хун торкався її шкіри з благоговінням людини, яка знайшла святиню в руїнах... Джісу нарешті дозволила собі не тікати. Під покровом темряви вони були вільні. Це була їхня спільна сповідь, за яку не потрібно було платити нічим, крім чесності».