Раді Вас бачити!

Коли ти довго йдеш вершинами, ти забуваєш, скільки квітів ти розчавив внизу. Але квіти не забувають. Вони засихають, перетворюються на колючки і чекають, коли ти впадеш, щоб впитися в твоє тіло. Джі-Хун відчував, як ненависть Джісу проростає крізь нього, нагадуючи про кожне слово, яке він кинув, не обертаючись.

Він намагається згадати її обличчя «до». Але він не може. У його світі у некрасивих людей не було облич. Були лише плями.

І це усвідомлення — найстрашніше. Вона ненавидить його за те, що він навіть не пам’ятає, як заподіяв їй біль. Для неї він — чудовисько, яке зруйнувало її світ. Для нього вона — анонімний кредитор, що прийшов забрати борг, про який він забув.

Він закриває обличчя руками. Фарфор його шкіри тепер здається йому липким від чужих сліз, які він колись ігнорував.

Змирися. Поки Джі-Хун у своїй бетонній коробці намагається склеїти уламки минулого, Джісу будує майбутнє. І це майбутнє пахне дорогими парфумами, успіхом і легким нальотом зарозумілості.

На роботі Джісу більше не «та сіра мишка з кутка». Вона — холодний, відточений клинок.

Вона заходить у будівлю великої логістичної компанії, де обіймає посаду провідного аналітика. Раніше колеги ледь помічали її присутність, а якщо й помічали, то лише для того, щоб звалити на неї понаднормові. Тепер, коли вона йде по офісному простору, розмови стихають.

Це не повага до її розуму. Це благоговіння перед її вартістю.

Люди в офісі — істоти примітивні. Вони бачать її новий профіль, її бездоганну шкіру, її впевнену ходу і підсвідомо прирівнюють це до влади. Тепер її ідеї не просто вислуховують — їх приймають як істину в останній інстанції. Директор на нараді затримує на ній погляд трохи довше, ніж належить, і в цьому погляді більше немає батьківської поблажливості. Тільки плотський інтерес.

Джісу користується цим з хірургічною точністю. Вона не посміхається. Вона знає, що її холодність тепер інтерпретується як «загадковість» і «високий статус».

Під час обідньої перерви вона сидить у корпоративному кафе. Вона замовляє лише зелений салат і воду. Вона бачить, як нова стажистка — дівчина з круглим обличчям і нерівною шкірою — намагається зловити її погляд, сподіваючись на підтримку.

Джісу дивиться крізь неї.

Усередині неї немає співчуття. Всередині неї палає отруйне тріумфування. Вона пам’ятає, як сама була на місці цієї дівчинки. Вона пам’ятає, як світ витирав об неї ноги. І тепер, коли вона купила собі право бути «зверху», вона не збирається ділитися цим правом. Вона стала частиною системи, яка її колись зламала, і їй це страшенно подобається.

Найстрашніша помста — це не коли ти вбиваєш свого ворога. Це коли ти стаєш його покращеною версією. Джісу більше не боролася зі світом пластики. Вона стала його королевою, усвідомивши, що люди готові підкорятися будь-якій брехні, якщо вона достатньо красиво упакована.

Вона поправляє манжети блузки. Її рухи стримані й елегантні. Вона знає, що Джі-Хун зараз десь там, внизу, гниє у своїх спогадах. А вона тут. На вершині харчового ланцюга.

Їй більше не потрібне його схвалення. Їй потрібно, щоб світ визнав: вона перемогла. Вона заплатила свою ціну і тепер забирає решту — чужою увагою, чужим страхом і чужою заздрістю.

На вершині харчового ланцюга.

Проковтни це і не смій випльовувати. Це найгіркіша істина, яку вона коли-небудь куштувала.

Стоячи біля панорамного вікна в офісі й дивлячись на своє відображення, що наклалося на вогні вечірнього міста, Джісу раптом завмирає. Думка приходить не як осяяння, а як холодний скальпель, що розкриває старий нарив.

Вона розуміє: вся її «велика любов» до Джі-Хуна була нічим іншим, як стокгольмським синдромом.

Вона кохала його лише тому, що відчувала себе переможеною. Він був втіленням усього того, чого у неї ніколи не могло бути. Її обожнювання було формою поклоніння переможцю. Коли ти стоїш на колінах у пилу, тобі здається, що той, хто височить над тобою у променях слави, — бог. Але насправді ти просто занадто слабка, щоб встати й подивитися йому в очі.

Вона кохала його, бо в тій, старій реальності, він був її єдиним легальним способом доторкнутися до краси. Це було кохання рабині до золотої статуї тирана. Вона не кохала його — вона кохала свою неможливість бути ним.

Але тепер... тепер вона перемогла. Вона купила собі ті самі вилиці, ту саму дистанцію від світу, ту саму невразливість. І щойно вона зрівняла рахунок, магія зникла.

Бог помер у ту секунду, коли вона змогла дозволити собі таке саме обличчя.

Тепер, коли вона дивиться на нього в ліфті чи в магазині, вона бачить не ідеал, а дзеркало власного відчаю. Він більше не її кумир. Він — просто нагадування про той час, коли вона була «недостатньою». Кожна секунда його присутності поруч нагадує їй про той біль, через який вона пройшла, щоб перестати бути його фанаткою і стати йому рівною.

«Ми любимо богів доти, доки не навчимося самі творити чудеса. Як тільки Джісу опанувала магію перетворення кістки на золото, її храм спорожнів. Вона зрозуміла, що її почуття були лише компенсацією за її каліцтва. Зцілившись, вона виявила, що любити їй більше нікого».

Вона відходить від вікна. Злість на нього тепер змішується з огидою до самої себе — до тієї Джісу, яка колись витрачала останні гроші на його картки.

Вона ненавидить його за те, що він дозволив їй так сильно помилятися. За те, що він був таким нікчемно малим всередині, поки вона роздувала його до розмірів всесвіту у своїй голові.

Тепер вона дивиться на годинник. Їй час додому. У той самий будинок, де в темному коридорі на неї чекає «бог» із тремтячими руками, який намагається згадати, коли саме він перестав бути важливим. Вона пройде повз нього, і це буде її остаточною перемогою. Бо найстрашніша кара для айдола — це побачити, що його колишня паства не просто пішла, а стала вищою за нього.

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Змирися. Відчуй, як реальність дає йому ляпаса, навіть не піднімаючи руки.

...

Джі-Хун стоїть перед нею, загороджуючи прохід до ліфта. Він виглядає як занепалий ангел, у якого відібрали крила і сценарій. Його голос звучить жалісно, з тією самою надтріснутою інтонацією, яка колись змушувала стадіони ридати:

— Що я... що я тобі зробив? Чому ти так зі мною?

Джісу завмирає на секунду, дивлячись на нього крізь пелену випитого дорогого алкоголю. Вона дивиться на його розгублене обличчя, на цю бездоганну шкіру, яка більше не викликає в неї нічого, крім колючого смішку. І вона починає реготати. Голосно, по-справжньому, майже до гикавки. Цей регот розноситься по обшарпаному під'їзду, розбиваючись об бетонні стіни.

Вона різко нахиляється вперед. Не для зізнання, не для драми. Вона хапає його за обличчя долонями і — чмок! — смачно, з характерним звуком, впивається в його губи коротким, вульгарним поцілунком. На його ідеальних губах залишається жирний, неакуратний слід від її помади.

Це не поцілунок із дорами. Це поцілунок, яким нагороджують клоуна після вдалого виступу.

Вона відсувається, все ще посміхаючись, і по-своєму, майже грубо, плескає його по плечу — так, як плескають старого колегу або набридливого молодшого брата.

— Розслабся, Джі-Хун-і, — видихає вона йому в обличчя перегаром і дорогими парфумами.

А потім вона просто виставляє руку вперед і, не докладаючи особливих зусиль, відсуває його вбік. Він, дезорієнтований і ошелешений, відступає, врізаючись спиною в холодну стіну.

Джісу проходить повз нього до ліфта, не обертаючись. Вона натискає на кнопку виклику, і звук її кроків на підборах лунає як переможний марш.

— Звільни прохід, — кидає вона через плече, навіть не дивлячись на нього. — Зіркам тут більше не світить, мені завтра рано на роботу. Кредити самі себе не закриють, знаєш.

Ліфт зі скрипом відкривається. Вона заходить всередину, обертається і натискає кнопку свого поверху. Двері починають повільно змикатися.

Цього вечора Джісу остаточно вбила в собі рабиню. Вона не просто відсунула Джі-Хуна з дороги — вона відсунула всі свої старі травми та помилкові ідеали. Вона залишила його стояти там, з розмазаною помадою і , з розгубленим поглядом, розуміючи: немає нічого солодшого, ніж ставитися до свого колишнього бога як до прикрої перешкоди в брудному коридорі.

Двері зачиняються. Останнє, що вона бачить — це його обличчя, на якому повільно проступає усвідомлення. Він більше не айдол. Він просто хлопець з ліфта, який заважав жінці повернутися додому після гарної вечірки.

Ліфт повзе вгору. Джісу дивиться на своє відображення в тьмяному металі дверей і підморгує собі. Їй страшенно подобається це нове життя, де вона сама вирішує, кого цілувати, кого просто відсунути вбік.

Змирися. Відчай — найсильніший стимул. Коли від тебе відвертається весь світ, ти можеш це пережити. Але коли від тебе відвертається та, хто була твоїм відображенням, твоїм останнім оплотом — ти божеволієш.

Джісу ледь встигає скинути туфлі у передпокої й натиснути на кнопку кавоварки, щоб хоч якось вгамувати гул у голові. Вона відчуває себе переможницею, тим часом алкоголь уже починає мститися важкістю у скронях.

У тишу квартири вривається різкий, вимогливий дзвінок.

Вона завмирає. У цьому будинку до неї ніхто не заходить без попередження. Кур'єри залишають їжу біля порога. Сусіди її бояться. Вона повільно підходить до дверей, дивиться у вічко і криво посміхається.

На порозі стоїть Джі-Хун. Його накрило. Той «поцілунок» і те, як вона його відштовхнула, спрацювало як детонатор. Його обличчя, забруднене розмазаною помадою, тепер не здається ідеальним — воно здається божевільним. В очах плескається дика, неприборкана настирливість людини, яка зрозуміла: якщо він не достукається до цієї жінки, він остаточно розчиниться в сірому бетоні цього району.

Джісу відчиняє двері, навіть не запитавши «хто там». Вона притуляється плечем до одвірка, схрестивши руки на грудях.

— Ти бачив час, «скарб нації»? — її голос звучить ліниво і небезпечно.

— Ти не можеш просто так піти, — видихає він. Від нього віє холодом вулиці і тією самою лихоманкою, яка буває у гравців, що поставили на кін останню фішку. — Ти поцілувала мене. Ти сміялася з мене. Ти знаєш про мене все, Джісу. Я бачу це в твоїх очах. Ти єдина тут, хто дивиться на мене і бачить... людину. Нікчемну людину.