Раді Вас бачити!

Світ навколо Джісу перестав бути об’єктивним. Її мозок, отруєний почуттям провини та сорому, вибудовував звукову в’язницю, де з кожного кутка долинали ім’я її ганьби. Вона була як загнана тварина, яка чує хрускіт гілки навіть у абсолютній тиші. Кожного разу, коли вона здригалася від звучного імені, вона розуміла: Джі-Хун не просто був у її квартирі, він тепер живе всередині її голови, і вона сама, своїми руками, переписує реальність під нього.

Найстрашніший момент настає під час обідньої перерви. Вона змушує себе підійти до кулера, щоб просто змочити пересохле горло. Поруч стоять двоє хлопців з IT-відділу.

— Слухай, там у логах движок полетів... — каже один. — Так, треба глянути... — відповідає інший.

Джісу завмирає зі стаканчиком у руці. Їй здалося: «Джі-Хун... до неї заглянув». Вода переливається через край стаканчика, обпалюючи пальці холодом, вона цього не відчуває. Вона дивиться на айтішників з таким жахом і підозрою, що ті замовкають і здивовано переглядаються.

— Джісу-ссі, з вами все гаразд? — запитує один із них.

Вона не відповідає. Вона ставить стакан на столик і майже бігом повертається на своє місце. Її трясе. Вона розуміє, що вони говорили про техніку, її слух — цей зрадник — вже «перетворив» правду на її нічний кошмар.

До шостої години вечора вона відчуває себе абсолютно виснаженою. Їй здається, що все місто, всі люди в метро і на вулицях шепочуться тільки про неї і про нього. Вона заходить в аптеку за заспокійливим, і коли провізор називає ціну: «П'ять тисяч», Джісу чує в кінці це прокляте «...Джі-Хун».

Вона вибігає з аптеки, не дочекавшись решти. Їй потрібно додому. Їй потрібна тиша, в якій не буде слів, здатних перетворитися на його ім'я.

Але вдома на неї чекає вікно. І темрява, в якій він — справжній, не галюцинація — все ще може чекати на її повернення.

Змирися. Відчуй цей задушливий, липкий сором, який не має нічого спільного з мораллю.

Він цілком пов'язаний з її гордістю.

Для неї це не «романтична історія» і навіть не «помилка під впливом алкоголю». Для неї це приниження. Вона стільки сил витратила на те, щоб стати новою, незалежною, невразливою жінкою, яка сама будує свою долю. А в результаті? У результаті вона розтанула під пальцями хлопця, який колись просто сяяв на екранах. Вона купилася на стару магію «зірки», на цей шлейф колишньої величі, який він притягнув із собою в її квартиру разом із брудними кросівками.

Вона боїться, що хтось побачить її наскрізь. Що колеги зрозуміють: за цим крижаним фасадом ховається звичайна фанатка, яка не встояла перед занепалим ідолом.

В офісі цей страх перетворюється на фізичні тортури. Їй здається, що будь-який натяк на його ім'я — це знущання особисто над нею.

«Вона просто піддалася». Ця думка б’є її по голові щоразу, коли вона бачить своє відображення у склі офісної перегородки. Вона відчуває себе дешевою. Немов вона — одна з тих наївних дівчат, що чергують біля агентств, готова на все заради одного погляду кумира.

«Тому що він був зіркою». Цей факт пече її найсильніше. Вона ненавидить себе за те, що його статус — нехай і згасаючий, нехай і скандальний — все ще має над нею владу. Що його бездоганна поведінка і цей побитий вигляд спрацювали на неї як дешевий трюк.

Кожного разу, коли хтось із колег сміється або перешіптується, її охоплює жар. — Ти бачила, як він учора подивився в камеру? — щебече стажистка в ліфті. — Ніби душу виймає. Джісу втискається в кут кабіни, ховаючи руки в кишені. Їй хочеться крикнути: «Нічого він не виймає! Він просто жалюгідний хлопець, який не може нормально взутися!». Але вона мовчить, бо будь-який звук, будь-яка реакція може стати приводом.

Вона боїться, що хтось помітив, як вона заходила в під'їзд не одна. Або що хтось побачив, як він виходив від неї о 6:30 ранку. У її голові вже вибудувався цілий ланцюжок доказів, за яким її можуть звинуватити в «зв'язках із ізгоєм».

«Джісу будувала свій замок із чистого льоду, Джі-Хун приніс у нього вогонь свого минулого. Вона соромилася тієї ночі, як злочину проти власної особистості. Для неї він перестав бути людиною — він став символом її капітуляції перед старим світом, де статус значив більше, ніж характер. Тепер вона жила з відчуттям бруду на шкірі, який не змити жодною водою, поки його ім'я лунає в цих стінах, нагадуючи їй про те, як легко її «нове» життя прогнулося під вагою старої кумирської посмішки».

Весь день вона проводить у режимі «виживання». Вона працює втричі старанніше, говорить удвічі холодніше, сподіваючись, що ця гіпербола професіоналізму перекриє запах того самого вина та чоловічих парфумів.

Вона ненавидить Джі-Хуна за те, що він «просто був». За те, що його присутність у її житті — це компромат, який вона сама собі створила.

Змирися. Відчуй цей гарячковий ритм її серця, який тепер диктує кожен її рух. Вона перетворила свій шлях додому на смугу перешкод, на спринт, де головним призом є зачинені двері і тиша, в якій її ніхто не бачить.

Вона більше не ходить вальяжно. Вона більше не насолоджується вечірнім повітрям. Тепер її життя — це серія різких, майже військових маневрів.

Таксі ще не встигає повністю загальмувати біля тротуару, а Джісу уже стискає ручку дверей. Як тільки замок клацає, вона буквально вистрибує назовні. Вона не чекає, поки машина від’їде, не перевіряє решту.

Вона піднімає комір, втискає голову в плечі й біжить. Не озираючись. Не дивлячись по сторонах. Її підбори вибивають дрібний ритм по асфальту — різкий, панічний звук. Вона долає ці тридцять метрів до під'їзду так, ніби за нею женуться всі папараці країни і всі її колеги з осудливими поглядами.

Їй здається, що з кожної тіні, з кожної припаркованої машини на неї дивиться він — або, що ще гірше, хтось, хто побачить їх разом.

У вестибюлі вона не чекає ліфта, якщо він на верхніх поверхах. Вона кидається до сходів, перестрибуючи через сходинки, аби тільки не стояти на відкритому просторі, де її може застати сусід або — не дай Боже — він сам.

Вона влітає до своєї квартири, зачиняє двері й одразу замикає замок на всі оберти. Важко дихаючи, вона притуляється спиною до холодного дерева. — Встигла... — шепоче вона в порожнечу передпокою.

Вона соромиться цієї гонитви. Соромиться того, що вона — доросла, успішна жінка — змушена ховатися у власному домі, як школярка, що нашкодила. І все через нього. Через те, що вона дозволила «колишній зірці» зруйнувати свою внутрішню дистанцію.

Джісу перетворила своє життя на гру в хованки, де головним ворогом була її власна пам'ять. Кожен її швидкий крок, кожен прискорений подих був спробою втекти від відчуття тієї ночі, коли вона була слабкою. Вона ховалася не від Джі-Хуна, вона ховалася від того факту, що він все ще має над нею владу. Її квартира стала для неї не просто домом, це було місцем її притулку, де вона могла змити з себе цей липкий офісний шепіт і вдавати, що тієї зустрічі біля ліфта ніколи не було.

Вона проходить углиб кімнати, не вмикаючи світло. Їй потрібен час, щоб вгамувати тремтіння в руках. Вона сідає на підлогу, не знімаючи верхнього вуличного одягу, обхопивши коліна. У темряві вона почувається в безпеці — тут немає знайомих імен, немає поглядів Со Хі, немає камер.

Але тиша оманлива. Через кілька хвилин вона ловить себе на тому, що прислухається. Чи не шарудить щось за дверима? Чи не стоїть там, у коридорі, людина в пом'ятих кросівках, яка просто чекає, коли вона вийде?

Вона ненавидить себе за цю пильність. За те, що навіть у своєму притулку вона продовжує про нього думати.

Змирися. Відчуй, як страх, що сковував її по руках і ногах, починає вивітрюватися, залишаючи після себе лише сухий присмак сорому, який з часом теж тьмяніє. Людська психіка пластична: не можна нескінченно довго тікати від тіней.

Джісу поступово «відтаює». Вона знову починає затримуватися в курилці, її хода від таксі до під'їзду повертає собі колишню впевненість і неквапливість. Вона переконала себе, що та ніч була випадковою детонацією накопиченої втоми, де Джі-Хун — просто епізод, який більше не повториться. Вона знову одягає свою маску «холодної професіоналки», і та сидить на ній як влита.

Але поки вона святкує свою маленьку перемогу над параноєю, у тіні відбувається зовсім інший процес.

...

Джі-Хун не зник. Він просто став ще тихішим, ще обережнішим, довівши свою чудову стратегію до досконалості. Він бачив її спринти, бачив її паніку та її спроби втекти — і це не відштовхнуло його, а лише дало йому новий матеріал для аналізу. Він зрозумів: вона його боїться. А страх — це такий самий сильний зв'язок, як і потяг.

Він продовжує своє стеження, тепер він — гросмейстер.

Він знає, що вона заспокоїлася.

Він бачить, як вона перестала озиратися, заходячи в ліфт.

Він обчислює її нові ритми: коли вона замовляє їжу, коли у неї затримуються кур'єри, в які дні вона виглядає особливо виснаженою.

Він не поспішає. Він тепер — справжній професіонал, який знає, що «вдалий момент» не шукають, його створюють або терпляче чекають, коли доля сама підставить підніжку.