Раді Вас бачити!

Змирися. Вдихай запах обпаленої плоті й антисептика.

Ти лежиш на столі, і ти більше не людина. Ти — проект. Ти — інвестиція. Ти — шматок мармуру, від якого зараз будуть відсікати все зайве, щоб дістатися до тієї «себе», яку світ зволить полюбити.

В операційній так світло, що здається, ніби ти всередині наднової. Холодний неон випалює залишки страху. Анестезіолог посміхається тобі крізь маску — у нього теж ідеально зроблені очі, Джісу бачить це по вигину повік.

— Порахуй до десяти, — шепоче він.

На цифрі «чотири» світ стискається в чорну крапку.

Це найлегша частина. Поки тебе ріжуть, тебе немає. Тебе не існує. У цей момент ти некрасива востаннє у своєму житті. Доктор Пак працює фрезою, сточуючи твою щелепну кістку, і дрібний кістковий пил осідає на його рукавичках. Це пил твоїх старих образ. Це твоя спадковість, перетворена на будівельне сміття.

Прокидатися після «повного тюнінгу» — це як ніби твоє обличчя переїхала вантажівка, а потім водій повернувся і вирішив на ньому припаркуватися.

Джісу розплющує очі. Світ розпливається. Рот не відкривається — щелепи скуті сталевими шинами. Обличчя — це одна суцільна пульсуюча грудка болю. Воно більше не належить їй. Воно належить гравітації, бинтам і набряку, який роздуває шкіру до межі.

Вона намагається зітхнути, у носі — силіконові турунди. Вона змушена ковтати повітря ротом, горло пересохло так, ніби вона тиждень блукала пустелею Гобі.

Це ціна. Ти хотіла бути новою? Спочатку ти повинна згнити й відродитися.

Кохання — це коли ти можеш дивитися на когось, хто стікає кров’ю, дивитися на рани і бачити майбутнє. Але в палаті Джісу не було кохання. Тут була лише бухгалтерія. Кожен стогін — це віднятий цент з її майбутнього щастя.

Медсестра підходить і мовчки змінює крижаний компрес. Вона робить це так звично, ніби заправляє принтер папером. Джісу — це просто черговий серійний номер у черзі за досконалістю.

Вона тягнеться рукою до тумбочки, намацує телефон. Екран спалахує. Джі-Хун. Його обличчя на заставці все таке ж спокійне. Тепер вони — однієї крові. Точніше, одного болю. Вона дивиться на його ідеальні риси і намагається уявити, що під цими бинтами тепер ховається те саме.

Їй хочеться плакати, тоді як слізні канали забиті набряком. Біль — це єдиний спосіб відчути, що вона ще жива.

...

Через три дні її виписують. Вона йде вулицею, і люди обертаються. Але тепер це інший погляд. Це не огида. Це повага до процесу. На вулиці у Сеулі жінка в бинтах після пластики — це як солдат, що повертається з фронту. Вона здійснила подвиг. Вона пішла на жертву заради суспільного блага.

Вона заходить у свою квартиру. Тут пахне пилом і самотністю, яка нікуди не поділася. Вона просто чекає, коли спаде набряк.

Джісу підходить до дзеркала. Вона бачить чудовисько. Опухлу, синьо-жовту, забинтовану істоту. Але десь там, під шарами марлі та гематом, спить її новий «паспорт».

Вона притискає пальці до бинтів там, де раніше була її масивна щелепа. Там тепер порожнеча. І ця порожнеча здається їй найціннішим, що у неї коли-небудь було.

Набряк спадає не відразу. Він зникає так, ніби неохоче здає позиції, міліметр за міліметром повертаючи тобі право на міміку. Спочатку ти виглядаєш як жертва бджолиного рою, потім — як людина, яка занадто багато плакала. А потім настає ранок, коли ти прокидаєшся і розумієш: це воно.

Це твоє нове обличчя. Твоя нова в’язниця, тільки тепер із позолоченими гратами.

Найдивніше — це те, як швидко мозок зраджує минуле. Ти очікуєш, що будеш здригатися перед дзеркалом, побачивши чужинця. Ти думаєш, що твої пальці шукатимуть старі вилиці й не знаходитимуть їх, як фантомні болі в ампутованій кінцівці.

Але ні.

Через місяць Джісу дивиться на своє відображення і вже не може згадати ту, іншу жінку. Пам'ять про непривабливість стирається швидше, ніж гематоми під очима. Нове обличчя — вузьке, витончене, з коротким піднятим носом — здається їй тепер єдино можливим. Наче ті кістки, які доктор Пак спиляв і викинув у кошик для біологічних відходів, були просто налиплим брудом.

Вона звикає до того, що в метро чоловіки більше не відводять погляд. Вона звикає до того, що в магазинах їй пропонують допомогу раніше, ніж вона встигне про це подумати. Це не радість — це дивне відчуття відновленої справедливості, яка насправді є підробкою.

Звикнути до краси — означає визнати, що колишня ти була помилкою, яку слід було виправити.

Джісу більше не ховається під шарами консилера. Їй тепер потрібно менше косметики, щоб виглядати «пристойно». Вона економить час на макіяжі, вона витрачає його на те, щоб вивчати свою нову зовнішність. Вона — сама собі куратор у галереї одного експоната.

Іноді вона натрапляє на свої старі фотографії в хмарі. Вона дивиться на них із холодною цікавістю, як на знімки далекого родича, з яким давно обірвався зв’язок. «Невже це я?» — думає вона. І тут же закриває додаток. Ця жінка мертва. Її кістки перетворилися на пил в операційній «Вічного сяйва».

Щастя — це не коли ти отримуєш те, чого хотіла. Щастя — це коли ти забуваєш, як сильно тобі було боляче до цього. Але забуття — це теж форма зради. Джісу купила собі мир, заплатила за нього власною історією».

Вона сидить у парку, і теплий вітер торкається її нового обличчя. Тепер це обличчя — її броня.

Вона дістає телефон. Джі-Хун, як і раніше, дивиться на неї з екрану. Але тепер, коли вона дивиться на нього, вона більше не відчуває тієї прірви, яка розділяла їх раніше. Раніше він був богом, а вона — попелом. Тепер вони — істоти одного порядку. Обидва — продукти ідеального розрахунку. Обидва — результат чиєїсь роботи.

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Вона підносить палець до його обличчя на екрані й проводить по лінії його щелепи. Тепер її пальці відчувають такий самий вигин на її власній шкірі. Це лякає. Це наближає її до нього, позбавляє її тієї єдиної чистої любові, яка живилася її відчаєм.

Вона звикла. Вона вписалася. Вона стала частиною цього стерильного ландшафту.

Джісу дивиться на Джі-Хуна, і в цій тиші її нової квартири відбувається тиха катастрофа.

Раніше він був для неї всім, тому що він був іншим. Він був антиподом її потворності, недосяжним ідеалом, який виправдовував саме існування краси в цьому сірому світі. Вона кохала його зі своєї прірви, і ця дистанція була найчеснішою річчю в її житті.

Але тепер прірви немає.