Раді Вас бачити!

Вона помічає це не відразу. Це відбувається повільно, як ерозія ґрунту. З з кожним роком на вулицях Сеула стає все менше «неправильних» облич. Статистична крива Гаусса тут більше не працює. Природа любить різноманітність, але Південна Корея звільнила природу.

Раніше в натовпі можна було зустріти широкі вилиці, маленькі, загублені в повіках очі, нерівні зуби — живі ознаки людської випадковості. Тепер усе це зникає. Наче хтось зайшов у налаштування реальності й викрутив повзунок «Краса» на максимум.

Це називається естетичний дарвінізм.

Некрасиві люди не вимирають біологічно — вони просто перестають виходити на світло. Ті, у кого є гроші, купують собі нове право на життя в клініках Каннама. Вони заходять туди як «помилки природи», виходять як серійні копії ідеалу. Ті ж, у кого грошей немає, повільно перетворюються на тіні. Вони працюють у нічні зміни, замовляють їжу через додатки, щоб не бачити кур'єра, і заклеюють дзеркала у передпокоях.

Світ стає схожим на інстаграм-фільтр, втілений у бетоні та склі. Якщо ти бачиш когось із «нестандартним» обличчям, це викликає у перехожих не цікавість, а щире здивування: «Чому вона досі цього не виправила? Невже вона настільки лінива, що не може взяти кредит на нові щелепи?»

Джісу розуміє: скоро вона стане останнім експонатом у музеї антропологічного хаосу.

Бути некрасивою сьогодні — це дорого. Але завтра це стане незаконним. Не в сенсі кримінального кодексу, а в сенсі соціального контракту. Тебе просто перестануть зчитувати датчики. Ти не зможеш пройти аутентифікацію обличчям, тому що алгоритми будуть навчені тільки на «золотому перетині».

Її некрасивість — це її маніфест, який вона не хоче демонструвати, але який кричить за неї. Вона — як старий аналоговий телевізор у світі 8K-панелей. Вона шумить. Вона мерехтить. Вона заважає оку відпочивати.

Раніше світ був схожий на дикий сад, де бур'яни билися з трояндами, і в цьому було життя. Тепер це пластикова оранжерея. Тут не пахне землею, тут пахне антисептиком. Джісу — останній живий бур'ян, який ще не встигли залити гербіцидами.

Вона дивиться на екран величезного білборда, де Джі-Хун рекламує зволожуючий крем. Його обличчя настільки гладке, що здається, ніби на ньому не може втриматися жодна печаль. Він — провісник цього нового світу. Світу, де страждання стерто лазером, індивідуальність принесена в жертву богу Глянцю.

Джісу притискає долоні до своїх вилиць. Вона відчуває під пальцями кістку — справжню, не обтесану фрезою хірурга. Це її маленька, жалюгідна перемога. Але коли вона бачить чергову зграйку студенток, що йдуть назустріч — з однаковими носами, однаковими підборіддями й однаковими надіями — їй хочеться кричати.

Бо коли зникне остання некрасива людина, саме поняття краси помре. Залишиться лише норма. Нудна, випрасувана, нещадна норма.

Це стадія прийняття. Коли ти довго борешся з гравітацією, твої м’язи врешті-решт здаються, і ти просто падаєш вниз.

Раніше Джісу думала, що її обличчя — це її фортеця. Її останній бастіон чесності у світі підробок. Але фортеці не будують із тендітної плоті, яку кожен перехожий може проткнути поглядом, наче розпеченою голкою. Опір — це розкіш для тих, у кого залишилися сили. А у неї залишилися лише борги перед власною психікою.

...

Думка про операцію просочується в її свідомість повільно, як отрута через мікротріщини в шкірі. Це не бажання «стати красивою». Це бажання перестати бути мішенню.

Вона починає заходити на форуми клінік. Це її нова порнографія. Вона дивиться на фотографії «До» і «Після». На знімках «До» вона бачить своїх сестер по нещастю: сумні очі, важкі щелепи, обличчя, які світ визнав бракованими. На знімках «Після» — перемога пластики над хаосом. Однакові, радісні, порожні обличчя. Щасливі біороботи.

Джісу починає підраховувати.

V-line операція на щелепі: Ціна — півроку її життя в режимі жорсткої економії та два місяці на рідкій дієті через трубочку.

Ринопластика: Ціна — три місяці роботи без вихідних.

Блефаропластика: Ціна — просто пара тижнів у темних окулярах і відмова від вечері.

Вона більше не переводить гроші на їжу чи одяг. Вона переводить їх у міліметри кістки, яку потрібно спиляти. У кубики жиру, які потрібно відкачати. Вона починає ненавидіти своє обличчя за те, що його ремонт коштує так дорого.

Вона дивиться на Джі-Хуна. Раніше він був її розрадою, тепер він — її технічне завдання. Вона ловить себе на тому, що вивчає вигин його губ із захопленням і з холодним розрахунком ювеліра. «Якщо я зроблю такий самий розріз очей, чи стане мені легше дихати в метро?»

Вона уявляє, як заходить у ту саму кав’ярню з «новим» обличчям. Як той самий офіціант розпливається в усмішці. Як світ, який учора плював їй у спину, раптово розстеляє перед нею килимову доріжку. Це принизливо. Це жалюгідно. Але це так привабливо, що в неї підкошуються ноги.

Надія — це найгостріший ніж. Поки ти знаєш, що ти потворна і це назавжди, ти можеш з цим жити, як з невиліковною хворобою. Але коли ти розумієш, що красу можна купити в розстрочку, твоє життя перетворюється на тортури очікуванням.

Джісу стоїть перед дзеркалом у ванній. Світло лампи безжально підкреслює кожну тінь, яку вона хоче знищити. Вона торкається свого обличчя кінчиками пальців, малюючи на шкірі невидимі лінії розрізів. Тут відрізати. Тут підтягнути. Тут заповнити філером.

Вона більше не бореться зі світом. Вона починає боротися з собою. І в цій війні полонених не буде. Буде тільки нова Джісу — ідеальна і абсолютно чужа самій собі.

...

Консультація в клініці «Вічне сяйво» — це не прийом у лікаря. Це аудиторська перевірка твоєї неспроможності.

Ти заходиш у будівлю зі скла та хрому, яка пахне багатством і стерильною надією. Тут немає хворих. Тут тільки «незавершені». У холі сидять дівчата з обличчями, забинтованими, як у єгипетських мумій. Навіть крізь бинти від них виходить аромат привілейованості.

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Джісу підходить до стійки реєстрації. Дівчина за пультом — шедевр інженерної думки. Її шкіра настільки натягнута на вилиці, що здається, ніби вона не може моргнути, не задіявши м’язи шиї.

— Консультація у доктора Пака — триста тисяч вон, — вимовляє шедевр, не дивлячись на Джісу. — Оплата наперед.

Триста тисяч вон за п’ятнадцять хвилин розмови. Це тридцять порцій пулькогі. Це два тижні її обідів. Це ціна, яку ти платиш просто за те, щоб професіонал офіційно підтвердив: так, ти — катастрофа.

Джісу простягає картку. Вона чує «писк» терміналу — це звук того, як її опір випаровується, перетворюючись на цифри на рахунку клініки. Ці гроші не лікують. Вони купують право на надію, яка завжди має гіркий присмак капітуляції.

Доктор Пак не дивиться на неї як на людину. Він дивиться на неї як на сировину. Як на брилу мармуру, яку природа помилково довірила ліпити п’яному підмайстру.

Він бере в руки сріблясту указку і торкається нею її підборіддя. Холод металу пронизує Джісу аж до самого хребта.

— Ми маємо справу з важкою скелетної диспропорцією, — каже він тоном автомеханіка, який обговорює заміну коробки передач. — Нижня щелепа занадто масивна. Кути створюють ефект агресії. Жінка не повинна виглядати агресивно. Жінка повинна виглядати як запрошення до діалогу.

Він вмикає планшет. На екрані з’являється її обличчя — холодне, застигле у світлі фотоспалаху. У цьому світлі вона виглядає як доказ із місця злочину.

— Дивіться сюди, — курсор бігає по екрану. — Перенісся вимагає остеотомії. Очі... Ну, тут повний спектр: епікантопластика і корекція птозу. Якщо ми залишимо все як є, через п'ять років гравітація зробить з вас шарпея.

Він натискає кнопку, і принтер випльовує аркуш. Загальна сума внизу змушує Джісу забути, як дихати. Ця цифра не просто велика. Вона екзистенційна. Стільки коштує її нове життя. Стільки коштує право заходити в кав’ярню і не відчувати себе прокаженою.

— Ви можете оформити кредит прямо у нас, — м’яко додає доктор Пак, і в його голосі вперше з’являється щось схоже на тепло. Це тепло людожера, який бачить, що здобич уже загнана в кут. — Подумайте про це не як про витрату. Подумайте про це як про повернення боргу самій собі. Адже ви заслуговуєте на те, щоб вас любили?

Того дня Джісу зрозуміла: її обличчя коштує цілий статок, тільки в тому випадку, якщо його розрізати на шматки. Цілим воно нічого не варте. Світ готовий платити за її переробку, але ніхто не готовий платити за те, щоб вона просто залишалася собою.

Вона виходить з клініки, притискаючи до грудей аркуш із кошторисом. Джі-Хун на білборді навпроти все так само посміхається. Джісу дивиться на його ідеальний ніс і думає: «Скільки кредитів за тебе заплатили твої батьки?»

Вона більше не відчуває ніжності, дивлячись на нього. Вона відчуває заздрість. Болісну, гостру, як скальпель доктора Пака. Вона хоче бути такою ж порожньою і досконалою. Бо порожнеча не болить. Болить тільки те, що не вписується в стандарт.