Раді Вас бачити!

Він став поруч.

Чорна кепка, натягнута аж до брів, величезний худі, маска, що закриває половину обличчя. Стандартна уніформа тих, хто хоче зникнути. Але Джісу знала цю лінію плечей. Вона знала цей розріз очей навіть крізь напівтемряву магазину. Це був Джі-Хун.

Раніше її серце розірвало б грудну клітку. Раніше вона б знепритомніла або почала задихатися від усвідомлення того, що їх розділяють усього двадцять сантиметрів лінолеуму.

А зараз? Зараз вона просто відчула, як її новий ніс злегка свербнув від запаху його дорогого парфуму.

Джі-Хун довго дивився на полицю з вітамінною водою. Його пальці, довгі й витончені, здригнулися. Він виглядав... втомленим. Не як айдол, а як людина, яка не спала три доби і в якої болять коліна.

— Вибачте, — його голос був тихим, без студійної обробки. — Ви не знаєте, яка з цих менш солодка?

Він повернув голову до неї. І вперше в житті він подивився на неї. Не крізь неї, не на натовп фанаток, а на жінку поруч.

Джісу подивилася йому прямо в очі. Її новий погляд був спокійним і холодним. У ньому не було обожнювання. У ньому була вивірена правильність, яку він впізнав на підсвідомому рівні. Він побачив у ній свою «породу». Свого одноплемінника за кастою виправлених людей.

— Синя, — відповіла вона. Голос не здригнувся. — У червоній занадто багато сахарину. Від нього потім гіркий післясмак.

— Дякую, — він ледь помітно кивнув. — Гіркий присмак — це останнє, що мені зараз потрібно.

Він взяв синю пляшку. Між ними не було охорони. Не було менеджерів. Не було бар’єрів у вигляді п’ятизначних сум за квиток. Був лише стелаж із побутовою хімією та двоє людей, чиї обличчя коштували більше, ніж цей магазин разом із товаром.

Кохання вмирає не від ненависті. Воно вмирає від схожості. Коли ти стаєш дзеркалом того, кого кохав, тобі більше не потрібно дивитися на оригінал. Джісу стояла поруч зі своїм богом і бачила в ньому лише втомленого перехожого, у якого теж закінчуються сили прикидатися щасливим.

Він не впізнав у ній ту фанатку, що плакала в першому ряду. Звичайно, ні. Адже тієї жінки більше не існувало. Перед ним стояла красива, доглянута незнайомка, чиє обличчя було бездоганно ввічливим.

— Гарного вечора, — кинув він, прямуючи до каси.

— І вам, — відгукнулася Джісу, повертаючись до вибору кондиціонера.

Вона не побігла за автографом. Вона не стала фотографувати його спину. Вона просто відчула дивне, майже родинне співчуття. Вона зрозуміла, що вони обоє — жертви одного й того самого культу. Просто він — його головний жрець, вона — щаслива парафіянка.

Коли він вийшов під дощ, Джісу залишилася стояти біля полиці. Вона купила свій кондиціонер, розрахувалася карткою, з якої завтра спишуть черговий внесок за її «обличчя», і вийшла на вулицю.

Світ був сірим, мокрим і абсолютно звичайним. І в цій буденності було стільки свободи, що їй вперше за довгий час захотілося по-справжньому посміхнутися.

Найгірше у здійсненні мрії — це усвідомлення того, наскільки вона була дрібною. Джісу стоїть біля каси, стискаючи в руці цей клятий кондиціонер, і відчуває, як всередині неї закипає щось чорне, густе і їдке. Це не любов. Це навіть не розчарування.

Це лють. Чиста, дистильована злість на те, що вона витратила роки життя на поклоніння цій картонній фігурі.

Вона дивиться на його спину у дверях магазину. Джі-Хун, ідол нації, бог ідеальності. Зараз він здається їй просто... підробкою. Дивлячись на його бездоганну потилицю, вона відчуває трепет і свербіж у кулаках. Їй хочеться підійти і вдарити його. Не тому, що він погана людина. А тому, що він — символ тієї брехні, в яку вона вклала всі свої заощадження, свої нерви і свої кістки.

Вона злиться на те, що він такий звичайний. Що він може просто стояти й набирати воду, поки вона вирізала шматки свого минулого, щоб просто мати право дихати з ним одним повітрям.

«Я вбила себе заради того, щоб ти на мене подивився?» — думає вона, і ця думка обпалює горло.

Її нове обличчя, яке коштувало стільки болю, зараз здається їй форменим одягом, який її змусили купити, щоб пустити на це жалюгідне свято життя. І Джі-Хун тут — головний розпорядник, який навіть не пам’ятає імен запрошених.

...

Злість — це теж форма близькості, вона чесніша за обожнювання. Джісу дивилася на нього і бачила не світло, а злодія, який вкрав її час, її справжність і її право бути собою. Вона хотіла б кинути в нього цю пляшку, щоб побачити, як на його ідеальному обличчі розквітне звичайний, некрасивий синець.

Вона виходить із магазину слідом за ним, звертає в інший бік. Дощ хльостає по її «інвестиції» — по її новій шкірі, по її тонкому носі. Вона йде швидко, майже біжить, і кожен крок віддається в щелепах тупим, фантомним болем.

Вона злиться на нього за те, що він існує. За те, що він так ліниво користується своєю красою, поки вона вигризала її зубами у долі. За те, що він — живе нагадування про те, як легко її було зламати.

Вдома вона кидає покупки на підлогу. Дзеркало в передпокої відбиває її лють — і, чорт забирай, у цьому гніві вона виглядає по-справжньому живою. Краса без болю була нудною. Краса зі злістю — це вже зброя.

Вона дістає останню річ, яку не встигла продати — крихітний брелок з його ініціалами, що загубився в сумці. Вона не кладе його в конверт. Вона не виставляє його на аукціон.

Вона бере кухонні ножиці й скрегоче металом по пластику, поки ім’я «Джі-Хун» не перетворюється на нечитабельну мішанину подряпин.

Їй не потрібне його прощення. Їй не потрібна його увага. Їй потрібна була ця мить ненависті, щоб остаточно розірвати пуповину, що зв’язувала її зі світом глянцевих ілюзій.

Джісу дивиться на свої руки. Вони все ще тремтять. Але це вже не тремтіння фанатки. Це тремтіння людини, яка щойно зрозуміла: вона переплатила за вхідний квиток, але тепер, коли вона всередині, вона збирається встановлювати тут свої правила.

Вечір повторюється, як заїжджена платівка, тільки голку цього разу поставили глибше. Те саме неонове світло, той самий запах озону і залежалого хліба. Сеул — це місто-симулятор, де ти приречена зустрічати одних і тих самих привидів, поки не вивчиш урок.

...

‍ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌ ‌‍Джісу виходить зі скляних дверей, стискаючи в кишені чек. Повітря зовні вологе й важке. За п’ять кроків від входу, у тіні козирка, стоїть він.

Він виглядає ще більш розбитим, ніж учора. Джі-Хун стягує маску на підборіддя — жест відчаю чи найвищого ступеня байдужості. У цьому напівтемряві його обличчя здається застиглою маскою з музею мадам Тюссо. Жодної зайвої пори. Жодної зморшки, крім тієї, що залягла біля перенісся від вічної втоми.

Руки в нього трохи тремтять. Клацання — маленький вибух у тиші провулка. Вогник підсвічує його вилиці, ті самі, заради яких тисячі жінок лягають під ніж.

Він не позує. Він просто намагається подолати тиск цього міста.

Помітивши Джісу, він ніяково кашляє і відводить погляд, ніби вибачаючись за свою людську слабкість.

— Ми вчора... — він затинається, оглядаючи її. Він шукає в її обличчі ту саму іскру обожнювання, якою його годують на сніданок, обід і вечерю. Але натикається на стіну з холодного скла. — Я, здається, забув подякувати вам за ту воду. Вона дійсно допомогла.

Джісу мовчить. Вона дивиться на нього так, ніби вивчає тріщину на тротуарі. У ній немає вчорашнього бажання вдарити, залишилося лише зневажливе впізнання.

— Мене звати Джі-Хун, — каже він, роблячи крок уперед. Він вимовляє це так, ніби дарує їй злиток золота. До смерті вивчена звичка бути бажаним. Очікування того, що зараз вона ахне, затремтить і почне шукати телефон.

— Я знаю, — кидає вона.