Раді Вас бачити!

Він — айдол. Він — національне надбання. Його обличчя — це результат ідеальної селекції та роботи найкращих хірургів нації. Він настільки гарний, що здається неможливим. У його світі немає прищів, розширених пор, воно захищене від косих поглядів.

Коли Джісу дивиться на нього в нічному ефірі, вона не просто фанатка. Вона — потопельниця, яка ловить бульбашку повітря. Джі-Хун — це її алібі. Раз він існує в тій самій реальності, що й вона, значить, ця реальність не зовсім безнадійна. Вона кохає його не як чоловіка, а як доказ того, що матерія може бути прекрасною.

Вона витрачає гроші на квитки в перший ряд, де він її ніколи не помітить. І в цьому весь сенс. Бути непоміченою ним — це її обіцянка близькості. Вона розчиняється в його світлі, і на ті дві години, поки триває концерт, її власне обличчя перестає бути її в'язницею.

«Світ — це величезний ювелірний магазин, де Джісу — лише осколок пляшкового скла, що затесався серед діамантів. Вона не хоче бути діамантом. Вона просто хоче, щоб її перестали намагатися вимести віником».

Вона йде додому через провулок, обклеєний плакатами про пластичні операції. «Ніс як у Клеопатри за 40 хвилин». «Очі, що закохують». Ці плакати дивляться на неї з жалем.

Джісу опускає голову. Її єдина свобода — це темрява. У темряві всі обличчя стають однаковими. У темряві вона, нарешті, перестає бути злочинницею.

У Південній Кореї зовнішність — це не «особиста справа». Це твоя соціальна гігієна. Якщо ти некрасива, ти ніби вийшла на вулицю, забувши почистити зуби й змити з себе запах поту. Ти — візуальне сміття в громадському просторі.

Тут дискримінація не ховається в тіні. Вона стоїть під світлом неонових ламп, у білому халаті та з ввічливою посмішкою.

....

Це сталося у вівторок. Вівторки — найдовші дні, бо до вихідних ще далеко, сили ховатися за шарами тонального крему вже на межі.

Джісу стояла в черзі до популярної кав’ярні на Каннам. Перед нею стояла дівчина — типовий «стандарт». Обличчя — наче відфільтрована фотографія, ноги — нескінченні тонкі палички. Офіціант, хлопець із зовнішністю головного героя дорами, буквально розквітнув. Він жартував, пропонував їй спробувати новий сироп «безкоштовно, тільки для вас», змусив її сміятися так, що все приміщення наповнилося дзвоном кришталю.

Потім підійшла Джісу.

Посмішка офіціанта не просто згасла. Вона згасла, як перегоріла лампочка. Повітря в радіусі метра миттєво охололо. Це не була прихована неприязнь — це було відкрите, чесне розчарування.

— Ваше замовлення? — голос плоский, як картон. Ніяких пропозицій. Ніяких сиропів.

Коли Джісу завагалася на дві секунди, обираючи між лате й американо, він не став чекати. Він просто постукав пальцями по прилавку й голосно, на весь зал, вимовив:

— Дівчино, за вами черга. Будь ласка, не затримуйте людей, яким справді потрібно встигнути на роботу.

У залі запала тиша. Люди за столиками — ідеальні, випрасувані, відполіровані — підняли очі. У їхніх поглядах не було співчуття. Там було роздратування. Наче Джісу — це застряглий піксель на величезному HD-екрані, який псує всю картинку.

Вона отримала свою каву. Але замість її імені на стакані було порожнє місце. Або, можливо, там було написано «Ніхто».

Коли вона йшла, вона почула, як за її спиною офіціант тихо сказав наступному клієнту:

— Вибачте за затримку. У деяких людей самооцінка занадто висока для їхніх... даних.

І клієнт — гарний чоловік у дорогому костюмі — розуміюче хмикнув. Це була відкрита угода. Суспільний договір, під яким Джісу не підписувалася, але який вона зобов’язана виконувати: якщо ти не радуєш око, ти не маєш права на ввічливість.

Глянець проти плоті... Світ Південної Кореї — це скляний палац. Якщо ти прозора і виблискуєш, тебе оберігають. Якщо ти — камінь, об тебе лише спотикаються і проклинають за те, що ти заважаєш ходити. Джісу — це камінь, який мріє стати пилом, щоб його просто не помічали.

Вона йшла до метро, стискаючи стакан так сильно, що картон почав прогинатися. Навколо неї висіли банери. На одному з них — її Джі-Хун. Його ідеальні очі дивилися кудись над її головою, у нескінченне світле майбутнє, де немає таких, як вона.

Його краса була єдиним, що виправдовувало цей світ. Якщо заради того, щоб існував Джі-Хун, тисячі таких, як Джісу, мають бути розтоптані в кав’ярнях і метро — вона була майже згодна на це. Майже.

Вона дістала телефон і відкрила його фотографію. Його обличчя було тихим причалом. Він не міг її образити, бо був вище цього. Він був богом, а боги не помічають комах. У цьому було її спасіння — бути ніким для того, хто для неї — все.

Твоє обличчя — це не просто спадковість. Це твоя частка в акціонерному капіталі людства. І якщо твої акції падають, на тебе чекає примусовий делістинг.

Джісу стоїть на перехресті в районі Мьондон і відчуває, як світ навколо неї стає... чистішим. Але це не та чистота, яка радує. Це стерильність операційної, де вирізають усе, що не вписується в креслення.