Я Вал’Солар 

Вони увійшли до зали, і Ніна мимоволі сповільнила крок. Білого тут було так багато, що навіть темні стіни Нічного Бастіону здавалися лише тінями навколо чужого світла. На мить виникло дивне відчуття, ніби сама ніч відступила, дозволивши світлу проникнути туди, де йому не мало бути місця.

Ніна відчула, як збився крок, і лише сильна рука Вейтара не дозволила їй спіткнутися. Він навіть не повернув голови, продовжуючи дивитися вперед, проте Ніна відчула, як його сила непомітно змикається навколо неї захистом. Темрява більше не здавалася холодною чи ворожою — поруч із ним вона була теплою, живою і дивним чином заспокоювала.

Його темрява, і зараз Ніна була вдячна, що вона поруч, лише тоді вона помітила, як дивляться на неї білі маги. У їхніх поглядах не було відкритої ненависті, і від цього ставало ще неприємніше. Вони оцінювали її надто уважно, ніби намагалися щось вирахувати, визначити її силу, цінність чи можливу користь.

Ніна напружилася невже вони знову спробують?

Та цього разу ніхто не створював сліпучих сфер і не вигукував заклять. Навколо Ніни лише з’явилися крихітні іскри світла, які повільно закружляли в повітрі, дедалі ближче підбираючись до неї.

Вони рухалися навколо неї майже граційно, нагадуючи охоронців, що безмовно зайняли свої місця, і саме тоді Ніна почула знайомий скрегіт кігтів по каменю, а за мить щось вологе й тепле торкнулося її руки. Вона здригнулася, та майже нечутне ричання одразу змусило її розслабитися.

Елльхар був тут.

Ніна не бачила його, але знала, що демонічний звір стоїть поруч, стежить за кожним рухом білих магів і готовий втрутитися. Судячи з напружених поглядів присутніх, вони теж чудово відчували його присутність. І лише тепер Ніна зрозуміла, що відбувається насправді. Це була вже не просто зустріч, а мовчазна розстановка сил, де кожен показував, чим володіє і наскільки далеко готовий зайти.

Білі не нападуть, принаймні не сьогодні, вони чекали її контракт добігав кінця, а після весілля Реймонда все мало змінитися. Тоді зникне остання перепона, яка зараз утримувала їх від дій, і вони отримають право прийти по неї.

Від цього усвідомлення стало страшніше, ніж від будь-якої магічної сфери. Ніна міцніше стиснула руку Вейтара, але цього разу не тому, що злякалася. Вона зробила це свідомо, сама обираючи, поруч із ким стоятиме, коли чекати більше не буде сенсу.

— Я поряд, і не віддам тебе їм, — промовив він ледь чутно, не зводячи з неї погляду.

І стиснув її руку у відповідь, темрява навколо нього стала густішою, але він не зробив крок уперед. Бо справжня війна починається не з удару, а з тиші.

Вейтар не поспішав він не тягнув її. Не підштовхував. Просто тримав за руку — і вів до стільця.

Стілець для Ніни стояв окремо — не біля трону й не серед темних, а рівно там, де світло зустрічалося з темрявою. Вона опинилася між двома світами й відчула цю межу майже фізично, наче обидві сили вже тягнули її кожна у свій бік.

Ліворуч — біле тепло. М’яке. Живе. Воно тягнуло її до себе, як обійми бабусі Юстини в дитинстві. Як ковдра. Як дім.

У голові стало світло.

А праворуч — темрява. Але не ворожа. Не голодна. Вона не намагалася з’їсти її. Вона стояла навколо неї, як стіна.

Він нагадував хижака, що спокійно влігся біля ніг господаря, але був готовий будь-якої миті кинутися на світло, якщо воно насмілиться наблизитися. Серце Ніни билося швидше. Вона надто гостро відчувала себе між двома силами, кожна з яких із незрозумілих їй причин уже вважала її своєю.

Першим тишу порушив старий маг у білому. Голос — рівний, м’який ніби він розмовляє не з ворогами, а з родиною.

— Дорогі друзі, — промовив він. — Ми прийшли не з війною. Ми прийшли забрати наше дитя. Те, що належить світлу.

Слова впали легко, але в залі стало холодно, бо темрява під стелею заворушилася. Ніна відчула, як замок… видихнув. Наче йому не подобалося, що в його стінах так багато світла.

"Наше дитя".

Її долоні стали вологими. Вона не дивилася на Вейтара, але відчула, як його пальці трохи сильніше стиснули її руку, і тоді підвівся король Таргос Полуночний він був старший величний, і темрява навколо нього не рухалася — вона слухалася.

— Прошу всіх за стіл переговорів, — промовив він повільно. — Кожен матиме можливість висловитися.

У його голосі не було агресії — лише спокійна впевненість людини, яка звикла, що її накази виконують. Присутні почали займати свої місця, і лише тепер Ніна змогла оцінити справжні розміри зали. Величезний стіл нагадував розірваний півмісяць: одну його половину займали білі маги, іншу — темні, а між ними залишався порожній простір, ніби навіть тут світло й ніч не могли зійтися разом.

І саме в цьому проміжку стояв її стілець.

Не поруч із Вейтаром і не серед білих — просто посередині, на межі двох сил, які вже давно вирішували її долю так, наче мали на це право.

Від цієї думки Ніні стало не по собі. Власне місце раптом здалося не стільцем, а територією, за яку дві сторони мовчки торгувалися, а потім вона відчула на собі їхні погляди.

Перший син короля був холодний та обережний. Радники ранку — мовчазні, розрахункові. Дарія — дивиться так, ніби вже одягла їй корону. Томас Браун — ніби бачить у ній щось, чого не бачить ніхто.

Ніна перевела погляд на Вейтара він мовчав, зберігаючи незворушний вигляд, і лише темрява біля його плеча повільно пульсувала, видаючи те, чого сам він не збирався показувати. Вейтар не дозволить їм забрати її, але й відкрито демонструвати свої наміри не стане.

Ніна вже починала розуміти правила цієї гри. Тут перемагав не обов’язково найсильніший, а той, хто в потрібну мить робив останній хід. І, поглянувши на присутніх, вона раптом усвідомила дещо значно небезпечніше: кожен за цим столом поводився так, ніби перемога вже належала саме йому.

Ніна раптом побачила всю картину значно чіткіше. Білі були впевнені у своїй перемозі, бо її контракт добігав кінця, темні покладалися на угоду, скріплену кров’ю, а король уже бачив у ній інструмент, здатний утримати крихкий баланс між двома силами.

І лише Вейтар мав іншу причину бути впевненим — вона сама обрала залишитися його тінню.

А чого хоче вона сама?

Ніна повільно обвела поглядом присутніх і вперше по-справжньому усвідомила: за весь цей час ніхто навіть не подумав її запитати.

Тиша затягнулася, доки старий білий маг не порушив її:

— Ми прийшли забрати іскру Ліа’норіель. Вона належить світлу.

Після цих слів зал ніби завмер.

— Іскру? — повільно повторив Реймонд, ледь нахиливши голову.

Йому навіть не довелося підвищувати голос, щоб у цьому одному слові прозвучало попередження.

— Якщо пам’ять мені не зраджує, — а вона ніколи не зраджує, — ваші маги вже намагалися самостійно вирішити долю цієї… іскри.

Його погляд лише на мить ковзнув до Ніни, а потім знову повернувся до білого мага.

— Вони прибули до нашого замку і вирішили, що вона не гідна життя.

У білій частині столу ніхто не ворухнувся.

— Моєму брату довелося закрити її щитом, — продовжив Реймонд спокійно. — Інакше сьогодні ми б не обговорювали її приналежність. Ви б обговорювали втрату.

Тиша стала щільнішою.

— Якби Вейтар тоді не втрутився, — додав він, — ваша іскра вже давно служила б іншій богині.

При згадці про Ліа’норіель обличчя старого мага ледь помітно перекосилося. Ім’я Богині явно зачепило його сильніше, ніж він хотів показати, але вже за мить на обличчя повернулася колишня стриманість. Реймонд помітив це. І, схоже, саме такої реакції й чекав, бо незворушно продовжив:

— І тепер ви звинувачуєте нас у порушенні правил. Бо ми зберегли те, що ви самі намагалися знищити?

Дарія ледь звузила очі.

— Ми діяли, виходячи з інформації, якою володіли.

— Інформація, — повторив Реймонд, — не звільняє від відповідальності.

І саме тоді заговорив радник короля.

Він повільно підвівся. На вигляд старший за більшість присутніх, із обличчям, укритим глибокими зморшками, ніби сам час залишив на ньому свої підписи. Темні очі ледь виднілися з-під важких складок шкіри, його голос був сухий, як осінній лист.

— Агтоне… — він звернувся до білого мага, не підвищуючи тону. — Коли ми підписували угоду щодо малих іскор з іншого світу, ти не заперечував.

— Нічний Бастіон повинен залишатися чистим. У його стінах — століття темної магії, смертей і проклять. Без чистої аури ми не втримуємо рівновагу.

Білі слухали, а темні — мовчали.

— Ви не можете надати нам повноцінного білого мага, — продовжив радник. — Підготовка займає роки. І ви самі це визнавали.

Його погляд ковзнув до Ніни.

— Вона з іншого світу.

Вона добровільно підписала контракт кров’ю. І ми не порушили жодного пункту угоди.

Він зробив паузу.

— А от напад на неї… — легка тінь усмішки, — це вже інше питання.

У залі знову запала тиша, і весь цей час Вейтар залишався осторонь розмови. Він не втручався, не намагався захистити Ніну словами й навіть не дивився в бік білих магів, сидячи на своєму місці з непорушним спокоєм самої ночі. Та Ніна відчувала його присутність надто добре. Темрява навколо Вейтара більше не вирувала від роздратування, а рухалася повільно й майже ліниво, наче її господар уже знав те, чого не знали інші. Агтон тим часом повільно перевів погляд на старого радника.

— Ти знаєш, Патріне, — промовив він спокійно, — що тримати іскру богині в темному замку — це не закон. Це тимчасовість.

Його пальці лежали на столі спокійно. Впевнено.

— Вона має жити серед світла. Вчитися. Розуміти свою природу.

— А те, що вона — бойовий маг — голос став тихішим. — Це вже не випадковість.

У залі стало ще тихіше.

— Ми повинні з’ясувати, хто вона. І як у земної дівчини з’явилася сила, яка зникла разом із бойовими магами.

І він додав, майже м’яко:

— І всі ми знаємо, завдяки кому вони зникли. Так, Каель’таре.

Ім’я прозвучало — і тиша в залі раптом стала гострішою Ніна здригнулася бо прозвучало ім'я Каель’тар.

Бабуся завжди вимовляла це ім’я пошепки, розповідаючи про мага, який п’є кров, про тінь, що не залишає свідків, і про ніч, після якої більше не сходить світанок. Серце Ніни забилося швидше. Вона повільно повернула голову до темних, але жоден із них навіть не ворухнувся. Вони сиділи з такими незворушними обличчями, ніби це ім’я не мало до них жодного стосунку й належало лише старій історії, яку давно поховали разом із минулим. І тільки перший син ледь помітно всміхнувся.

— Ви й досі переконані, що саме він знищив ваших магів? — його голос був рівний. — Каель’тар боровся з Азорітом. І вам це відомо.

Кілька темних радників спокійно кивнули, не виказавши ані напруги, ані страху. Ніна уважно вдивлялася в їхні обличчя, намагаючись вловити бодай якусь реакцію. Якби Каель’тар був їхнім героєм, хтось неодмінно виказав би гордість, а якби ворогом — хоча б насторожився. Та ім’я, схоже, не зачепило нікого.

Тоді вона перевела погляд на Вейтара.

Він сидів так само спокійно, як і раніше. Навіть темрява навколо нього не змінилася, а сам Вейтар не удостоїв Агтона поглядом, наче почуте не мало для нього жодного значення.

І дивним чином саме це заспокоїло Ніну. Якщо навіть Вейтар не реагує, значить, це справді лише легенда.

Агтон тим часом повільно продовжив:

— Легенди не виникають із порожнечі. Він стер бойових магів. І тепер одна з них сидить тут.

Погляди знову зійшлися на Ніні, й вона відчула, як холод повільно пробирається під шкіру. Каель’тар уже не здавався найстрашнішим із того, що прозвучало за цим столом.

Значно більше лякало усвідомлення, що вперше за багато століть світло й темрява перестали дивитися одне на одного як на ворогів. Тепер їхні погляди були спрямовані в одну точку.

На неї.

І саме тоді спокійно й напрочуд м’яко заговорила Дарія:

— Леді Ніно, — її голос був рівний, майже теплий. — Прийміть наші вибачення за інцидент. Себастьян інколи… надто чутливий до цього замку.

Ледь помітна пауза.

— Ви ж відчували це? Маленькі світлячки. Замок не любить чистоту. Він намагається її… витіснити.

Кілька білих магів ледь кивнули.

— Коли це стається, — продовжила Дарія, — це означає лише одне. Замок реагує на щось надто світле для його стін.

На обличчі Ніни промайнув страх, коли пам’ять раптом повернула її до першого дня в Бастіоні. Вона знову відчула під ногами холодну плитку тієї розкішної й водночас моторошної зали, згадала, як раптово обірвався подих, а щось невидиме стиснуло легені.

Повітря тоді стало густим і ворожим, ніби сам замок намагався проникнути всередину неї. Ніна хапала ротом повітря, але не могла вдихнути, а груди стискало дедалі сильніше, наче Бастіон усіма силами намагався виштовхнути чужинку за свої межі.

Тоді вона списала все на страх, а тепер же вперше зрозуміла, що помилялася Бастіон перевіряв її це усвідомлення ще не встигло вкластися в голові, коли один із білих магів різко підвівся, і його голос прорізав тишу:

— Вона цнотлива!

Слова зависли в повітрі.

— Вона — іскра нашої богині. Вона обрана!

Це не був крик, а оголошення.

У залі піднявся шум — не галас, а напружене шепотіння, рухи, ковзання тканин по каменю.

Ніна перестала чути, її світ звузився до одного погляду вона дивилася тільки на Вейтара на того, хто знав правду.

Вейтар сидів нерухомо, і жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Навіть тіні довкола нього залишалися на своїх місцях, хоча Ніна вже надто добре знала, як швидко вони могли перетворитися на зброю.

Його спокій нагадував ніч перед бурею, і чомусь саме це лякало сильніше за крик білого мага.

Вейтар не заперечив почутого, але й не підтвердив. Не кинувся її захищати чи спростовувати слова, які змусили Ніну відчути себе виставленою перед усіма. Він просто дивився на неї, не відводячи погляду.

І поступово страх усередині змінився тепер Ніну лякали вже не білі маги й навіть не сам Бастіон. Значно страшнішим було усвідомлення, що просто зараз ці люди вирішують її майбутнє, обговорюють її тіло, силу й право належати комусь — а її самої ніхто навіть не запитав.

Після слів про її цнотливість у залі лише на мить запала тиша, а потім один із темних магів ледь помітно усміхнувся.

— Цнотлива? — протягнув він, не підвищуючи голосу. — Дівчина, що за милю пахне його величністю Вейтаром?

Кілька темних радників обмінялися поглядами.

— Віджене, — звернувся він до білого мага, — невже ти цього не відчуваєш? Ми з тобою володіємо даром бачити зв’язки. Невже за стільки років ти його втратив?

Віджен повільно перевів погляд на радника Вейтара. Це був той самий, якого Ніна бачила зранку, він відповів не одразу.

— Роберте, — тихо почав він, — я бачу, як горить іскра Ліа’норіель у цьому юному створінні. Я бачу, як пульсує сила бойового мага і, що вона чиста серцем.

Роберт ледь нахилив голову.

— А зв’язок? Невже ти не бачиш їхнього зв’язку?

— Бачу, — рівно відповів Віджен. — Не треба мені про це нагадувати. Я відчув це щойно вони зайшли.

Його погляд ковзнув до Вейтара.

— Як вона пахне ним… так і його величність пахне нею.

У залі стало небезпечно тихо.

— Принце, — продовжив він спокійно, — вам, можливо, скоро доведеться шукати нову іграшку в ліжку. Бо цю ми заберемо.

Ніна затамувала подих. Почуте вдарило настільки сильно, що вона ледь відкрила рот, намагаючись щось сказати, але голос так і не з’явився.

І саме тоді заговорив Вейтар.

— Часу в мене достатньо, — промовив він тихо, без жодного натяку на злість чи хвилювання. — Як і нових дівчат у замку.

Він сказав це майже байдуже, і саме ця байдужість завдала Ніні болю сильніше за все, що прозвучало до цього.

Невже це правда? Невже я для нього справді лише тимчасова?

Під столом її пальці стиснулися так сильно, що нігті впилися в долоні. Ще зовсім недавно вона сама погодилася бути його тінню, а тепер Вейтар говорив так, ніби легко зможе замінити її будь-якою іншою.

Та крізь образу раптом пробилася інша, значно страшніша думка.

Якщо вони дізнаються, що я справді ще не була з чоловіком, то спробують мене забрати.

Напруга в залі ставала майже відчутною, доки Дарія не підняла руку, одним цим жестом змусивши присутніх замовкнути.

— Леді Ніно, — її голос знову став м’яким, майже співчутливим, — звідки вам відомо про стан, який відчувають лише цнотливі білі маги в Нічному Бастіоні?

Питання прозвучало майже турботливо, але Ніна відчула приховану в ньому пастку.

Вона ковтнула, і саме цієї миті в пам’яті спливла Анна — її страх і слова, які тепер набували зовсім іншого значення.

— Мені розповідала Анна, — відповіла вона, намагаючись зберегти рівність голосу. — Вона новенька в Бастіоні. Вона постійно говорить, що замок намагається її вбити. Про світлячків… про метеликів перед очима.

Томас Браун різко повернувся до Дарії.

— Невже у замку є цнотлива дівчина?

Дарія повільно перевела погляд на нього.

— Ми перевіряємо лише принцес, що вступають у шлюб із королівською родиною, — відповів Кагтоне спокійно. — Дівчат, яких приводять сюди за контрактом… ми не перевіряли.

І тоді один із темних радників тихо додав:

— Бо ви запевняли нас, що ці… живі акумулятори довго не живуть.

— Що замок їх зжере. Або маги розірвуть, щоб забрати ту краплю сили, якою вони володіють.

Погляд темного радника вп’явся в білих.

— Невже це були не ваші слова?

У залі запала важка тиша, і вперше за весь час Ніна перестала бути її центром. Тепер усі дивилися на білих магів, які мовчки переглянулися між собою, ніби вирішуючи, кому доведеться відповідати. Першим підвівся Агтон, у його рухах не було ані поспіху, ані роздратування — лише спокій людини, яка заздалегідь знала, що скаже.

— Таргосе Полуночний, — промовив він рівно, — ми просимо надати нам доступ до тієї душі, яка, можливо, є цнотливою.

Король не зрушився його голос був спокійний.

— Добре, Агтоне. Але тоді ми маємо відпустити Ніну.

Кілька темних магів ледь помітно всміхнулися.

— Нам потрібна Ніна, — відповів Агтон.

— Як і нам, — спокійно додав король.

— Ви хотіли з’ясувати щось іще? — продовжив Таргос. — Вона перед вами. Ставте питання. Поки до зали доставлять Анну.

— Доставлять Анну? — холодно перепитала Дарія.

Її погляд став гострим.

— Якщо дівчина справді цнотлива, ми заберемо її до Іскристого замку. Вона пройде ритуал позбавлення цієї… проблеми.

— Проблеми? — не витримала Ніна.

Слово вирвалося.

— Це її вибір.

Дарія ледь усміхнулася.

— Вибір?

Вона повернулася до зали.

— Цнотливість, — продовжив інший білий маг, — це не вибір. Це тягар.

Слова впали рівно, без емоцій.

— Вона дозволена лише королівським родинам та бойовим магам. Бо тільки вони здатні витримати чисту силу. Тільки вони можуть одночасно будувати захист і завдавати удару.

Ніна похолола.

— Вільна жінка, — тихо додала Дарія, — не може залишатися цнотливою після двадцятиріччя.

У залі стало тихо.

— Це небезпечно. Для неї. І для світу.

Горло Ніни пересохло.

— У храмах світла, — продовжив Віджен, — ми знімаємо цей тягар. Звільняємо дівчат від ризику неконтрольованої іскри.

Він говорив так спокійно, ніби йшлося про звичайне лікування, але Ніна майже перестала чути решту слів. У голові залишилися лише ті, що прозвучали найстрашніше: зняти тягар, звільнити...

Красиві слова, за якими ховалося зовсім інше. Анну заберуть до храму, проведуть над нею ритуал і вирішать її долю без її згоди. Можливо, зламають те, що вважатимуть неправильним, а потім назвуть це законом, необхідністю чи збереженням балансу. І ніхто навіть не вимовить слова «насильство».

Від цього усвідомлення Ніні стало моторошно.

Увесь цей час вона боялася темряви, бо та була відверто небезпечною: гарчала, нападала, намагалася виштовхнути її з Бастіону. Та світло виявилося іншим. Воно говорило лагідно, обіцяло порятунок і водночас намагалося позбавити людину права вирішувати власну долю.

Ніна повільно перевела погляд на Вейтара. Його обличчя залишалося незворушним, але темрява довкола стала щільнішою, майже відчутною.

Він мовчав.

І дивно, але цього разу його мовчання більше не лякало Ніну. Значно страшнішими здавалися ті, хто говорив про чужу долю так спокійно й лагідно.

— Поки ми чекаємо на Анну... — продовжив Агтон тим самим рівним голосом. — Леді Ніно, розкажіть нам, звідки ви.

Ніна глибоко вдихнула.

— Я з Землі.

— Звідки? — холодно перепитала Дарія.

— З Землі, — повторила Ніна. — Це планета у нашій сонячній системі.

У нас їх вісім є Меркурій, Венера.

Потім наша Земля, а за нею Марс.

У залі запала дивна тиша кілька темних магів переглянулися. Реймонд навіть нахилив голову.

— Планети? — повільно повторив він.

Томас різко перебив:

— Ми запитали, звідки ви. А не про небесні тіла.

Ніна ледь знизала плечима.

— Ви й запитали, звідки я. Я лише відповідаю.

І вперше кілька темних магів ледь помітно всміхнулися.

Реймонд підняв руку, зупиняючи Томаса.

— Ні, дозвольте. Мені цікаво.

Він сперся на спинку стільця.

— Ви кажете, у вас кілька світів у небі? Бо в нас — лише один. Інші були знищені в давні часи, коли наш світ був нестабільний.

Ніна ковтнула. Знищені?

У неї в голові не вкладалося, що хтось може втратити не місто — а планету.

— Далі… — задумливо продовжила вона. — За Марсом іде газовий гігант. Юпітер.

— До чого нам ваші гіганти? — сухо обірвала Дарія. — З якого ви замку?

— На нашій планеті багато замків, — відповіла Ніна. — Але я з міста Львів. Воно на заході України.

Тиша стала важчою, і Дарія звузила очі.

— Досить.

Тепер її голос став холодним.

— Ви тягнете час.

Погляд білої магеси став точним, як лезо.

— Хто ваші батьки?

І ось тут повітря змінилося.

Ніна раптом зрозуміла, куди веде ця розмова. Агтона цікавив уже не світ, із якого вона прийшла, — він підбирався до її крові, до походження, про яке вона й сама майже нічого не знала. Серце глухо вдарилося об ребра. Ніна чекала цього питання відтоді, як дізналася правду про свою силу, та відповіді так і не знайшла.

— Хто ваші батьки? — повторила Дарія.

І саме тоді заговорив Вейтар, який майже весь цей час мовчав. Йому не знадобилося ані підвищувати голос, ані вкладати в нього погрозу — перші ж слова змусили залу стихнути.

— Даріє, — промовив він рівно, — у вас є вся інформація щодо її роду і походження.

— Я особисто передав вам її минулого разу.

У білій частині столу настала ледь помітна напруга.

— Ми беремо лише сиріт, — продовжив він так само спокійно. — Тих, кого не будуть шукати вдома. Тих, чия смерть не стане приводом для претензій.

Слова Вейтара прозвучали сухо й жорстко, без найменшого натяку на співчуття, і Ніна відчула, як у грудях болісно стиснулося.

Сиріт...

Чомусь саме це слово зачепило найдужче.

— Вам відомо, — продовжив Вейтар тим самим холодним тоном, — що її виховувала бабуся. Вона померла. Інших родичів немає, як і тих, хто заявив би про її зникнення.

Він навіть не поглянув на Ніну, викладаючи факти з такою відстороненістю, ніби перед ним лежала чергова справа, а не сиділа жива людина, яку ще зовсім недавно він тримав у своїх обіймах.

— Хто її рід — вона сама не знає. Я намагався це з’ясувати одразу після того, як вона знищила половину тренувальної зали.

Декілька темних магів ледь посміхнулися.

— Навіть після того, як у Нічний Бастіон приходила Ліа’норіель, — додав він тихіше.

У залі стало важче дихати.

— Я обговорив це з батьком і радниками. Інформація була передана вам.

— Якщо у вас є нова інформація — я слухаю.

Він відкинувся на спинку стільця, залишаючись таким само спокійним і непорушним. Навіть не поглянув у її бік, і ця показна байдужість чомусь боліла сильніше за його слова про нових дівчат.

Усе виглядало так, ніби Ніна була для нього не людиною, а лише черговим стратегічним активом, і раптом вона зрозуміла, що сама погодилася на цю роль.

Я — тінь.

А тіні не ставлять запитань. Їм не потрібен родовід чи власна думка, вони просто існують поруч із кимось сильнішим, доки одного дня світло не поглине їх остаточно.

Від цієї думки всередині стало порожньо.

Тоді хто я для них усіх? І чому кожен вважає, що має на мене право?

Білі бачили в ній іскру своєї Богині, темні — силу, яку не можна віддати ворогові, а король уже перетворив її на частину крихкого балансу між двома сторонами.

А Вейтар?

Ніна не змогла відповісти.

Біль поступово змішувався зі злістю, стискаючи груди так сильно, що ставало важко дихати. Можливо, йому теж була потрібна не вона сама, а лише те, що вона могла йому дати: її сила, кров і та сама цнотливість, про яку сьогодні говорили так легко, ніби вона взагалі не належала Ніні.

А білі були ще гіршими, вони прийдуть по неї, бо так вирішила Богиня, якої Ніна ніколи не бачила. Заберуть до храму, проведуть свій ритуал і назвуть усе це необхідністю, навіть не запитавши, чи хоче вона цього.

Від однієї думки про чужого чоловіка, якому дозволять торкатися її тіла лише заради того, щоб забрати те, що вони називали "тягарем", Ніну мало не знудило. Для них її згода нічого не важитиме.

Гаряча сльоза повільно покотилася по щоці на щастя, ніхто цього не помітив. Уся увага залишалася прикутою до Вейтара, який продовжував говорити так само спокійно, ніби всередині Ніни щойно не почав руйнуватися цілий світ.

— Бастіон не віддає тих, з ким укладено контракт.

Пальці Вейтара ледь торкнулися кам’яної поверхні столу, і під ними одразу розповзлася темна пляма.

Ніна дивилася на неї й майже не чула, що він говорив далі. У його словах вона знову була чимось, що потрібно втримати, захистити, не дозволити забрати. Майном, яке надто цінне, щоб віддати іншому.

Додому мене вже ніхто не відпустить, і ще одна сльоза зісковзнула з її щоки й упала на холодний камінь столу. І саме тоді крізь біль та образу пробилася інша думка.

Чому вона взагалі сидить тут і дозволяє їм вирішувати, ким їй бути?

Вона бойовий маг, а не джерело сили, яке можна передавати з рук у руки. Не храмова жертва, яку можна віддати чужому чоловікові заради якогось ритуалу. Вона та сама дитина, яка вижила в страшній аварії, і та сама дівчинка, яку бабуся вчила не опускати голову перед світом.

Якщо захочеш — перевернеш світ.

Ніна пам’ятала ці слова. І тепер нарешті зрозуміла, ким є.

Я Вал’Солар.

Не іскра Ліа’норіель, не власність темних. Не частина чужого балансу.

Я Вал’Солар.

Ніхто за столом не почув цих слів, бо всі погляди залишалися прикутими до Вейтара, і це була їхня помилка. Ніна повільно підняла голову, витерла сльозу й заговорила раніше, ніж устигла злякатися власної рішучості.

— Хто такий Каель’таре?! І чому він знищив усіх магів, як я?!

У залі запала тиша.

— І хто дасть мені гарантії, що він не знищить мене?!

Погляди всіх магів повільно повернулися до неї — короля, радників, навіть білих. Лише Вейтар не здригнувся.

Уперше за весь вечір він подивився просто на Ніну. Його обличчя залишалося незворушним, а голос, коли він заговорив, прозвучав тихо, майже спокійно:

— Я обіцяю вам, леді Ніно… він не торкнеться вас.

І вперше темрява в залі завмерла.

Його слова впали важко, залишаючи після себе напружену тишу. Себастьян уже відкрив рота, збираючись щось сказати, коли двері переговорної зали раптом розчинилися.

— Добрий день! Ви мене кликали?

На порозі з’явилася Анна — бліда, розгублена й явно не готова до того, скільки поглядів миттєво звернеться в її бік. Вона невпевнено ступила до зали й зробила такий жахливий реверанс, що Ніна, попри все, машинально подумала:

О, пані Розана була б у розпачі.

І саме на цій абсурдній думці двері переговорної зали зачинилися.