Наказ і кара

У великій залі на неї чекала несподіванка.

Стіл був накритий. По-справжньому розкішно. Багато страв, теплих і ароматних, як у казці. Але ще більшою несподіванкою було не це.

На іншому кінці був Вейтар.

Він сидів за столом. Його постава — пряма, мов із криці. Погляд — холодний, як шторм над проваллям. Тиша була глибшою, ніж зазвичай.

Він не дивився на неї — аж поки охоронці не ввели когось до зали.

— Я нічого не робила! — дівочий голос зривався на істерику. — Мені погрожували! Прошу, господарю, я… я не винна!

Заплакана, бліда, з розпатланим волоссям — дівчина ледве трималась на ногах. Її вели між двома охоронцями в темних плащах.

Вейтар підняв голову, його очі на мить ковзнули до дверей, де стояла Ніна, скута подихом страху.

— Заходь, — його голос був майже байдужим. — Сніданок чекає. Як і…

Ніна не могла зрозуміти, кого він мав на увазі, але щось у його голосі змусило її підкоритися.

Вона підійшла до столу й сіла. Руки тремтіли. Їжа пахла — але не манила. Шлунок стискався.

Вона тільки торкнулась ложкою до тарілки — і тут вийшли вони Елльхари. З тіні, що здавалася частиною стіни, один за одним випливли чорні, звіроподібні істоти. Їхні очі — палаючі, глибокі, мов вир без дна. Один з них тримав щось у пащі… жіночу руку закривавлену.

— Ні!.. хотіла вигукнути Ніна, зриваючись з місця, але якась сила зупинила її. Вона не могла поворухнутись. Її серце билося гучно, як барабан — але тіло наче забуло, як рухатись. Темрява проникала під шкіру. Повітря стало тягучим, як смола.

Вона перевела погляд на Вейтара — і той тільки ледь кивнув. Ні злості, ні жалю. Нічого.

— Ось ти, Адріано, — його голос прорізав тишу, мов лезо. — Ти справді думала, що я не дізнаюся?

Дівчина стояла між Елльхарами, бліда, але не тремтяча. Її губи, хоч і злегка подряпані, розтягнулись у зухвалу напівусмішку. Вона була не покірною — вона була зухвалою.

— О, Вейтаре, — прошипіла вона. — Ти так хочеш мене бачити, що посилаєш своїх псів, своїх демонів?.. Хіба не міг просто покликати?

Один із Елльхарів відпустив з пащі руку. Вона впала на підлогу з глухим шльопанням. Ніна здригнулась.

— Що, ця твоя нова іграшка вже набридла? — погляд Адріани, мов розлюченої дикої кішки, ковзнув по Ніні. — О, бачу… бачу, ти дав їй справжній захист. Вітаю. Такий амулет… дарують лише…

Вона не встигла закінчити.

Ніна мимоволі глянула на ланцюжок на грудях. Їй хотілося прикрити його долонею — наче це не прикраса, а щось інтимне. Надто цінне. Вейтар змахнув рукою — не різко, а майже ліниво, але з його рухом повітря навколо Адріани згустилося в чорну хвилю. Вона захиталась, захрипіла — наче невидима сила стискала їй горло і груди.

— Мовчати, — промовив Вейтар рівно. — Тобі не давали слова.

Темрява обвила її тіло. Вона ще трималася на ногах, але голос зник. Слова не підкорялися — вуста ворушилися, та не звучало нічого.

У залі настала така тиша, що чути було навіть, як впала срібна виделка.

Ніна застигла, мов статуя. Вона не впізнавала цього Вейтара. І водночас — у його рішучості було щось лячне й магнетичне.

"Він не просто темний маг… він король темряви."

— Ніна, сніданок, — спокійно мовив Вейтар, — він скоро буде холодний. Їж.

Вона сиділа, мов застигла. Адріана, Елльхари, кров, служниця з охороною — усе змішалося у химерну виставу, але він говорив, ніби нічого й не сталося. Наче щойно не постав перед нею сам жах.

Служниці подали страву мовчки, не зронивши жодного погляду — ні на неї, ні на Адріану. Пар здіймався з тарілки. Ніна переводила погляд з тарілки на нього — і назад.

— Як… як можна їсти? — хотіла спитати, але вуста її не слухались.

Вейтар спокійно взяв виделку, відрізав шматок темного м’яса й перевів погляд на неї.

— Ти вночі розповідала мені про Львів. Це… яка країна у вашому світі?

— Це… місто, — прошепотіла Ніна. — В Україні. Це моя батьківщина.

— Цікаво, — кивнув Вейтар. — Бо зараз ти на землях Елраду. І на нашій планеті — їх усього чотири.

Він розслаблено вмостився в кріслі, ніби поряд не стояла скута темрявою зрадниця.

— Елрад — це землі темних магів, — вів далі він. — Таких, як я.

— Є ще Алмазид — землі білих. Ти вже трохи знаєш про них.

— Є Пітьмо-кар — землі тролів. І краще туди не потрапляти навіть магу.

— І, нарешті, Аураніс — землі королів людей. Останні... — він скривився, — надто горді за свою крихку владу.

Ніна слухала, затамувавши подих. думки, хай і ненадовго, відволіклися від крові, темряви й погроз. Вперше вона почула справжню карту цього світу. І це було страшно й захопливо водночас.

— А Елрад… — тихо запитала вона. — Це твій дім?

— Ні, — відповів Вейтар, клацаючи виделкою об тарілку. — Це наша територія.

— Наш замок зветься Нічний Бастіон, — спокійно промовив Вейтар, беручи наступний шматок м’яса. — А править тут мій батько. Ти вже його бачила.

Ніна ледь зітхнула, і в думках само собою виринуло ім’я — Таргос Полуночний. Король, що стояв на троні, мов вивітрений із темряви. Його погляд — як тіні тисячоліть.

— Мій старший брат — майбутній король земель Елраду, — Вейтар кинув швидкий погляд на Адріану, яка вже перестала боротися з темною силою. — До речі, Реймонд скоро одружиться. Це буде... гучне дійство.

Ніна повільно відклала ложку. Голос Вейтара звучав спокійно, майже м’яко. Але вона відчувала — за цим тоном щось ховалося.

— Його наречена — одна з принцес людей, з королівських земель Ауранісу, — продовжив Вейтар, наче розповідав казку. — Союз сильний, хоча… тимчасовий. Принцеси швидко вмирають тут. Або тікають. Або божеволіють.

Її думки стиснулися в тугий вузол. "Тікають. Божеволіють. Вмирають." Кожне слово пульсувало болем десь під ребрами. Його слова пронизували її, мов тонкі голки. Але він посміхнувся, ледь помітно. Майже знущально.

— Сподіваюсь, ти не з таких, Ніно.

Але Вейтар не залишив їй ані шансу сховатись у думках.

Він продовжив — холодно, чітко, невблаганно.

— Вирок буде твій, — спокійно мовив він. — Ти — та, кого вона хотіла вбити. Твоя кров могла пролитися. Не вперше.

Отже, вибір за тобою. Я лише назву варіанти.

Ніна завмерла. Її серце билося, мов у глухий барабан. Але Вейтар не збирався чекати:

— Перше. Смертельне покарання. Без болю.

Друге. Вічне вигнання з земель Елраду. Самотність, холод, забуття.

Третє… — він зробив паузу, — одруження. З тим, хто здатен вгамувати її жагу та лють. І негайна вагітність. Зобов’язання, що змусить її змінитися.

Її рука здригнулась над тарілкою. Смак їжі більше не мав значення. Але вона ковтнула — щоби показати, що вона жива. Щоб не дати йому зрозуміти, що вона налякана.

— Ні!.. — закричала Адріана. — Тільки не це! Я краще помру! Я не належу нікому, крім тебе, Вейтаре!

Ти знаєш це! Я жила лише заради тебе!

Її крик луною прокотився по залі.

— Ти слабка навіть для того, щоб торкнутися до неї, — зневажливо промовив принц.

Адріана схлипувала, затуливши обличчя руками.

Ніна завмерла. Її серце глухо стукало в грудях, а погляд метався між Вейтаром і дівчиною, яка колись здавалася хижою, небезпечною. Але зараз…

Адріана сиділа на підлозі, з тремтячими губами, спотвореним болем обличчям, і вперше Ніна не відчувала в ній жодної сили. Тільки поразку, розпач.

Вейтар не відводив погляду:

— Обирай, — тихо, без емоцій промовив принц.

Ніна ковтнула. І подумками відповіла:

— Вигнання… перетворить її на мученицю. Смерть — подарує спокій.

Її голос затремтів.

— Тож… нехай буде… одруження.

Адріана різко підняла голову. Її очі розширилися, в голосі з’явився хрип:

— Ні… Ні! Тільки не це! Ти не розумієш! Не забирай у мене останнє… мою мрію бути з ним…

— Мрію? — Вейтар вперше повернув до неї обличчя. — Я ніколи не належав тобі.

Ніна глянула на неї ще раз. І вперше вона відчула до неї справжню жалість, але в ту ж мить Адріана підвелася, її погляд був темніший за ущелину в ніч без місяця. Вуста шепотіли незрозумілі, викривлені слова. Повітря довкола неї затремтіло.

— Не смій, Адрі… — Вейтар миттєво підвівся.

Та дівчина не чула, її голос набирав сили. Темрява почала згущуватися, ніби ставала живою. І вже наступної миті Ніна відчула: вона в обіймах Вейтара. Його тіло стало живим щитом між нею й темрявою. Він шепотів щось на мові, яку вона не розуміла. І весь світ навколо змінився. Повітря стало гарячим, наче з печі. Дихати було важко. Темрява була густа, тягуча, мов дим — вона обпікала легені і дерла горло.

"— Чому він назвав її “Адрі” так... ніжно? Наче все ще щось значила для нього.

І чому… в цю мить це болить більше, ніж страх?" Невже… вона колись була для нього важливою? Чи я просто ще одна тінь у його житті?”

Темрява стугоніла, звивалася, і раптом — із неї вирвалася велетенська тінь. Наче змія, вона ринула на них із криком, що роздирав тишу.

Ніна зойкнула і судомно притислась до Вейтара, заплющивши очі.

Відчуття удару — але він не досяг їх.

— Все добре, — пролунав у неї над вухом м’який, глибокий голос. — Ніна, не бійтеся. У цьому замку найсильніший — я. І я не дозволю, щоб з тобою щось сталося.

Адріана стояла, трясучись від люті й виснаження, її очі були темні, як ніч без зірок, а пальці судомно виводили у повітрі дивні, спотворені символи.

— Не смій… — Вейтар зірвався на крик, але вже було пізно.

Темна сила вирвалась із неї, мов жива істота, наче тінь змії, спрямована на них.

В одну мить Ніна опинилася в обіймах Вейтара, притиснута до його грудей. Він прошепотів слова, що розсікли простір. Заклинання зустрілися, і жахливий спалах розчинився в повітрі.

— Ти забула, дівчинко, — тихо і з холодною посмішкою промовив Вейтар, — що на королівську родину не діє жодне з родових проклять.

І ти знаєш, яке за це покарання. Смертельне.

Адріану наче підкосило. Вона впала на підлогу, хапаючи повітря, її тіло тряслися.

— Ти — жалюгідна тінь самої себе, Адрі… І мені навіть гидко на тебе дивитися, — зневажливо кинув він.

Вейтар змахнув рукою — і темрява, ніби жива, почала знущатися з дівчини. Вона звивалась довкола неї. Темрява шепотіла їй на вухо, обпікала ауру, повзала по шкірі, залишаючи сліди болю, наче насміхаючись.

У цей момент у залу вбіг охоронець:

— Ваша Величносте! У головному залі вашого крила намагається відкрити портал… Капітан Хентал, батько дівчини.

— Як цікаво… — протягнув Вейтар.

Він опустив руку — темрява миттєво зникла.

— Дай йому дозвіл. І… проведи леді Ніну до тренувальної зали. Її вже давно чекає Бартас.

Він не одразу відпустив Ніну. Навпаки — ще сильніше притис її до себе, а потім нахилився до її вушка:

— Будь слухняною дівчинкою...

І поцілував її. Сильно. Рішуче. Так, що світ навколо розчинився в дотику.

Ніна відчула, як у неї підкосились ноги. Коли поцілунок завершився, вона важко дихала, не в силі щось сказати. І тільки тепер… її охопив холодний шок — вони всі це бачили. Навіть Адріана.

Її щоки спалахнули червоним.

— Все добре, — промовив Вейтар, ніжно провівши пальцем по її носику. Ніна мовчки кивнула, не в змозі вимовити ані слова.

Він торкнувся її амулета — того, що подарував їй.

— Добре, що ти його одягла… Але поки краще, щоб ніхто не бачив.

І, нахабно, не соромлячись нікого, взяв амулет і легко сховав його під її сукню, торкаючись її грудей. Його пальці… не просто торкались шкіри — вони мов ставили печатку. І щось у мені здригнулося — страх чи бажання?

— Сьогоднішня ніч буде ще гарячіша за цю… — прошепотів він, і в його голосі було обіцяння. — Готуйся.