Тінь ночі

Вона йшла довгими коридорами Нічного Бастіону, майже не бачачи дороги. Очі пекли від сліз, але жодна не падала — ніби навіть плакати тут було заборонено. Біль у грудях стискав так сильно, що хотілося кричати. Той клубок у горлі не розчинявся, не піддавався — застиг, мов камінь.

Ніна притиснула руку до грудей і різко вдихнула. Я тут одна, думка вдарила несподівано — проста й жорстока. Крок за кроком пам’ять потягнула її назад.

У той день, звичайному світ. Коли Лера — сміючись, жартома — записала її на кастинг. Коли говорили про гроші. Про велику суму. Про шанс, який “випадає раз у житті”.

Ніна добре пам’ятала той зал, усмішки, папери й контракт на пів року, який підписала майже не замислюючись. Тоді все здавалося настільки простим, що навіть вимога поставити підпис власною кров’ю не викликала справжнього страху. Кров’ю.

Лише тепер Ніна зрозуміла, наскільки ненормально легко вона на це погодилася. Вона просто вколола палець об щось гостре — ручка, скоба, край столу… хтозна. Кілька червоних крапель впали на аркуш поруч із цифрами винагороди й пунктами про мовчання. Та нічого страшного — подумала вона тоді, просто випадковість. Ніна гірко всміхнулась.

Як легко люди називають долю випадковістю... Ніна раптом згадала дівчину з того дня — зухвалу, гучну й до смішного самовпевнену. Ту саму, яка перед усіма заявила, що перемога неодмінно буде її, а разом із нею — і гроші. Марго. Ледь ця думка з’явилася — повітря поруч змінилося.

— Привіт, мишо, — знайомий голос був солодким і липким. — Ти вже навіть не вітаєшся?

Ніна різко зупинилася, її світ хитнувся. Вона моргнула, ніби виринаючи з глибини. Марго стояла навпроти — така ж, як завжди. Доглянута. Впевнена. З тією самою усмішкою, в якій не було тепла — лише виклик.

— Марго… — голос Ніни був хрипкий, ніби вона довго мовчала.

— Ого, — вона театрально зітхнула. — Бачу, життя у палаці тебе не зіпсувало. Або вже встигло?

Марго повільно оглянула її з голови до ніг.

— Ти виглядаєш… — вона примружилася, — …наче щось між принцесою і жертвою.

Ніна нічого не відповіла. Вона тільки зараз усвідомила, як сильно тремтять її пальці.

— Що ти тут робиш? — нарешті спитала Ніна.

Марго засміялася тихо, майже ніжно.

— Те саме, що й ти, мишо. Граю у гру, з якої, — вона нахилилася трохи ближче, — …виходять не всі.

І в цю мить Ніна відчула:

ця зустріч — не випадкова, і Марго знає більше, ніж показує.

— То ти ж пропала, — кинула Ніна, ніби між іншим. — Мені казали, що ти покарана. І що тебе забрав Седрік.

Марго повільно моргнула.

— Забрав?

Вона засміялася — легко, дзвінко, з тією самою зухвалістю, що була ще на кастингу.

— Ну мишо, ти як завжди все сприймаєш буквально.

Звісно, я не одна, і так — я живу в крилі принца знаєш Реймонд чудовий, вона знизала плечима, ніби це було щось буденне.

— Коли ти перестала робити свою роботу, мені дали учениць. А Матіас… — вона скривилась. — Десь із ними загубився. Одна з дуреп утекла, щойно побачила те липке створіння, яке роками сиділо в закритій кімнаті.

Ніна здригнулася.

— Скоро весілля Реймонда й Елени, — продовжила Марго. — Все має бути чисто. Будуть сотні гостей. А дехто каже — тисячі.

Зали, кімнати, галереї — усе потрібно очистити.

Вона нахилилась ближче.

— Тож давай із нами.

Ніна на мить замислилася.

Можливо, справді краще бути серед своїх. Робити щось, не сидіти у клітці з шовку й наказів.

— Леді Ніно, — різко втрутився Хітран, — його величність буде вкрай незадоволений. І не забувайте: сьогодні ввечері у вас зустріч із білими магами.

Зустріч це слово різонуло Ніна глибоко вдихнула.

— Я пам’ятаю, — сказала спокійно. — Але зараз піду з Марго.

Вона подивилася на Хітрана прямо.

— Якщо ви проти — скажіть.

Коротка пауза.

— Як накажете, ваша світлість.

Марго кліпнула, рот у неї ледь прочинився, а Ніна взяла її під руку — легко, майже дружньо — і тихо мовила:

— Розповідай про учениць. Бо мене місяцями не випускають з крила.

— Знаю, — пирхнула Марго. — Усі думали, що ти вже мертва.

Ніна спіткнулася.

— Ти теж?

— Звісно, мишо. Тебе не видно. А твій Вейтар…

Від його імені її аж пересмикнуло.

— Ву-у, — Марго скривила губи в усмішці. — Як ти з ним спиш…

— Марго, — різко обірвала її Ніна. — Припини.

Тиша між ними натягнулася, мов тонка нитка, і в цю мить Ніна зрозуміла:

Вона знає більше, ніж сказала.

— Марго, — тихо повторила Ніна, коли вони рушили коридором, — я нічого не знаю про цей замок. Мене просто… забрали.

— Забрали? — фиркнула Марго. — Тебе не забрали. Тебе обрали.

— А в Бастіоні, якщо не бачать — значить або захищають, або ховають.

— Це одне й те саме.

Марго нічого не відповіла. Коридори Бастіону здавалися нескінченними. Високі склепіння, темні гобелени, в яких щось ворушилося, якщо дивитися надто довго. Світло факелів було нерівним — живим.

Ніна відчувала це замок дихав слухав, і оцінював.

— Тут усе живе, — тихо сказала вона.

— Звикай, — кинула Марго. — Якщо Бастіон тебе не з’їв за перший місяць — ти вже майже своя.

І раптом — крик він був пронизливим і нерівним, сповненим такого справжнього жаху, що Ніна різко зупинилася.

— Хтось у біді!

Вона вже зробила крок уперед, але Марго схопила її за зап’ястя.

— Не зважай. Це знову Аня.

— Хто?

— Одна з новеньких. Верещить по три рази на день: то павука побачить, то їй слизько, то мушки перед очима. А тепер узагалі заявила, що Бастіон хоче її вбити.

Ніна завмерла. Бастіон хоче її вбити...

На мить стало важко дихати. Надто добре вона пам’ятала, як стискалися навколо неї стіни, як підлога вислизала з-під ніг, а саме повітря ставало отрутою. Колись Бастіон так само намагався позбутися і її.

Та уроки Розани не минули даремно. Попри холод, що пробіг уздовж спини, обличчя Ніни залишилося абсолютно спокійним і не видало жодної емоції.

Марго придивилася до неї уважніше, ніби вперше побачила перед собою зовсім іншу Ніну.

— Миша… з тобою щось не так. Ти наче… змінилася.

Ніна посміхнулася легко.

— Просто вчуся виживати.

І саме в цю мить з-за повороту вилетіла дівчина. Темне волосся, очі — величезні, налиті панікою, вона бігла, не розбираючи дороги.

— Воно знову там! Воно дивиться! Воно шепоче!

Усе сталося за один подих. Ніна інстинктивно простягнула руки, намагаючись зловити дівчину, але Хітран виявився швидшим. Він миттєво став між ними, і дівчина з усього розгону врізалася йому в груди. Не давши їй оговтатися, він жорстко перехопив її за плечі й відтіснив від Ніни.

— Досить, — коротко сказав він.

Дівчина забилася в його руках, як пташка.

— Воно казало, що я наступна! Воно знає моє ім’я!

Ніна відчула, як холод пробіг спиною.

— Хто? — тихо запитала вона.

Дівчина перевела на неї погляд.

І в тому погляді було щось страшніше за істерики.

— Замок, — прошепотіла вона.

Марго закотила очі.

— Бачиш? Я ж казала.

Але Ніна вже не слухала, бо стіни навколо раптом стали надто тихими, уважними. Дівчина ще схлипувала в руках Хітрана, коли з протилежного коридору почувся рівний, стриманий голос:

— Відпустіть її. Вона знову перегріла ауру.

Ніна підняла голову, і побачила його Матіас ішов повільно, але впевнено. Темний одяг без зайвих прикрас, рукави закатані, на пальцях — тонкі срібні кільця з рунами. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, але очі — небезпечно уважні. За його спиною стояли дві дівчини.

Одна — світловолоса, худенька, з надто великими для обличчя очима. Вона міцно стискала пальці, ніби боялася, що їх розірве зсередини.

Інша — темноволоса, із прямою спиною й зібраним волоссям. У її погляді було більше злості, ніж страху.

— Катя, — спокійно сказав Матіас, дивлячись на світловолосу. — Дихай. Повільно. Я ж пояснював.

Катя кивнула, але губи її тремтіли.

— Воно знову на мене дивилось… — прошепотіла Анна.

— Воно дивиться на всіх, — відповів Матіас. — Воно не могло тебе вбити — а ти кричиш.

Ніна відчула, як ці слова різонули, темноволоса дівчина підійшла ближче.

— Інна, — представилася вона сама, дивлячись на Ніну. — Ви та сама?

Ніна ледь підняла брову.

— Яка саме?

Інна кинула короткий погляд на Марго, потім на Хітрана.

— Та, через яку ми тут.

Тиша, і Марго посміхнулася криво.

— О, так. Наша маленька легенда.

Матіас дивився на неї довше, ніж дозволяв етикет.

— Ви не просто обрані, — сказав він рівно. — Ви його іграшка. Це різні речі.

Слова впали між ними, мов лезо. Марго тихо втягнула повітря, Інна усміхнулася краєм губ, Катя перестала сердитися, а Анна — схлипувати.

Ніна відчула, як щось усередині здригнулося. Не самі слова завдали болю, а правда, що ховалася за ними. Та вона не дозволила цьому відбитися на обличчі.

— Дякую за уточнення, — відповіла вона тихо.

Ніна відповіла без злості й сарказму, напрочуд спокійно.

Матіас ледь звузив очі. Схоже, він чекав від неї зовсім іншої реакції — виклику, заперечення чи бодай натяку на вразливість. Натомість Ніна просто замовкла, не давши йому нічого з того, на що він розраховував.

— Я не іграшка, — додала вона трохи згодом. — І якщо ви цього не бачите, це не моя проблема її голос залишався м’яким і спокійним, але жодного сумніву у своїх словах Ніна не мала.

Хітран ледь помітно ступив уперед, майже непомітно скорочуючи відстань між собою та Ніною.

Матіас помітив, і посміхнувся куточком губ.

— Я бачу більше, ніж ви думаєте, леді Ніно.

І в цьому було щось небезпечне бо він справді бачить, і він боїться. Не її, а Вейтара.

— Ніно, ви приєднаєтеся до нашої групи… чи ваш володар вам забороняє?

Голос Матіаса звучав рівно, майже ввічливо, та слово «володар» він навмисно вимовив повільніше, ніби хотів переконатися, що Ніна не пропустить прихованого натяку.

Вона відчула, як у грудях миттєво спалахнуло обурення, і вже відкрила рот, готова відповісти так різко, як він того заслуговував.

Але…

“Справжня леді ніколи не дозволяє емоціям говорити замість неї.”

Голос Розани був чітким, Ніна випрямила плечі.

— Матіасе, — сказала вона спокійно, — ми всі виконуємо накази родини короля, і ти також. Легкий уклін голови. А потім вона нахилилася трохи ближче — настільки, щоб це виглядало випадково.

— А я можу дозволити собі більше, ніж ти, — додала тихо. — На відміну від тебе.

Матіас на мить завмер, і його погляд помітно потемнів. Марго ж, почувши відповідь Ніни, навіть не намагалася приховати задоволення — кутики її губ повільно поповзли вгору. Напруга стала відчутною навіть повітрям. Хітран зробив крок уперед, без слів. Матіас усміхнувся. Але в усмішці не було тепла.

— Дівчата, за мною.

Він навіть не глянув на Хітрана.

— Сьогодні ще багато кімнат для енергетичної чистки.

Світловолоса Анна схлипнула.

— І більше не тікай, — додав він уже жорсткіше. — Ніхто тут не збирається тебе вбити.

— А Бастіон — це замок. Не чудовисько.

Анна опустила очі.

Але Ніна знала Бастіон іноді дивиться, а іноді шепоче. І Матіас це теж знає, він просто не хоче, щоб вони боялися.

— Миша, — тихо прошепотіла Марго. — Ти граєш з вогнем.

Ніна перевела погляд на далекі вікна коридору.

— Я вже живу в ньому.

І в цю мить Хітран уже хотів нагадати про час. Та Матіас сухо кинув:

— Якщо вже леді Ніна тут… нехай подивиться, як ми працюємо.

Інна хмикнула. — Або покаже, як треба?

Ніна відчула укол. Зневага. Виклик.

— Одна кімната, — холодно додав Матіас. — І все.

Хітран мовчав. Але не відходив ні на крок.

Двері відчинилися, всередині повітря було важким. Липким. Темні згустки повзли по стінах, як тінь, що шукає щілину.

Анна першою відступила назад.

— Воно тут… воно знову тут… — її голос зірвався.

— Спокійно, — прошепотіла Катя, але сама побіліла.

Інна лише закотила очі. — Боже, знову почалось.

Ніна зробила крок уперед, і замок відреагував. Темрява заворушилась.

Анна схлипнула й вчепилася в рукав Каті. — Воно дивиться! Воно її зараз…

Але Ніна вже не слухала.

У грудях Ніни повільно розлилося тепло, м’яке й спокійне, наче перше світло світанку. Воно потекло до долонь і вирвалося назовні живим сяйвом — не сліпучим чи агресивним, а напрочуд чистим. Темні згустки, яких торкалося світло, почали розсипатися один за одним. Ніна навіть не відчула опору, наче її сила не знищувала темряву, а просто не дозволяла їй існувати поруч.

Марго справді завмерла. Рот трохи відкрився.

Катя дивилася з широко розкритими очима. — За пів року… я так теж зможу? — тихо прошепотіла вона.

Інна стиснула щелепи. — Я зможу краще.

Анна… раптом замовкла.

Бо темрява біля її ніг розчинилася першою. Ніна навіть не помітила, що зробила це інстинктивно — захистила найслабшу.

І саме Анна прошепотіла:

— Воно… більше не дивиться…

Тиша стала світлою.

Матіас дивився на Ніну зовсім інакше.

Тепер — з повагою. І з обережністю.

— Досить, — додав Хітран. Його величність цього не оцінить.

Але в коридорі вже пахло світлом та чистотою.

Марго дивилася на Ніну широко розплющеними очима.

— Миша… ти…

Ніна опустила руку, і світло згасло.

— Я просто згадала, як дихати, — тихо сказала вона.

І тоді Інна, зухвало посміхнувшись, додала:

— Коли його величність Вейтар набридне Ніна, я буду кращою за всіх.

Повітря раптом стало пронизливо холодним. Ніна повільно повернулася до неї, і на її обличчі не було ані злості, ані будь-якої іншої емоції.

— Якщо ти хочеш бути його фавориткою, — сказала вона м’яко, — спочатку навчись не боятися замку.

І саме в цю мить двері різко грюкнули.

Хітран. — Леді Ніно.

Тон був уже не м’який.

— Його величність не любить чекати.

Хітран ще кілька кроків ішов поруч мовчки. Коридор поступово ставав тихішим і світлішим, та напруга між ними нікуди не зникала.

— Леді Ніно… — його голос був рівний, майже безбарвний. — Тепер ви розумієте, чому його величність не випускає вас зі свого крила?

Ніна не зупинялася.

— Під наглядом… — повторила вона глухо.

— Саме так.

Вона різко зупинилася.

— Бо я небезпечна?

— Бо ви цінна.

Вона тихо засміялася. Гірко.

— Я просто його іграшка.

Хітран повільно підняв брову.

— Іграшкам не ставлять особисту охорону.

Іграшкам не дарують артефакти не позбавляють роботи, на яку їх найняли.

— На ваше місце привели трьох нових дівчат. І діставати їх з вашого світу — дорого. Складно. Небезпечно.

Ніна відчула, як у грудях щось стислося.

— Тоді навіщо я тут?

Хітран подивився на неї прямо.

— Бо ви — інша.

У голосі Хітрана не було ані ніжності, ані спроби її заспокоїти. Він говорив про це як про простий факт, який Ніна чомусь досі не могла зрозуміти. Вона відвела погляд, а всередині одразу ворухнулася думка, якої останнім часом вона боялася дедалі сильніше. Йому потрібна моя цнотливість. Коли він її отримає, що тоді залишиться від усієї цієї "особливості"? Чи не стану я просто зайвою?

— Добре, — сказала спокійно. — Не будемо змушувати його величність чекати.

І рушила вперед, але тепер її крок був інший. Вони майже дійшли до зали, де на Ніну чекала невідомість. І білі маги.

Ще зовсім недавно вона випадково рознесла тренувальну залу Вейтара.

І все — через ревнощі. Через дурну, пекучу думку, що Елена — його наречена. Саме тому прибули білі маги. Спогад про їхню останню зустріч вдарив холодом.

Томас Браун… старий білий маг, що дивився на неї так, ніби вже вирішив її долю.

Дарія… головна магеса, в голосі якої не було ні тепла, ні жалю.

Ніну кинуло в піт, вона настільки занурилася у спогади, що не помітила, як Хітран різко зупинився. І вона на повній швидкості врізалася в його спину.

— Обережно, леді, — встиг тільки видихнути він, підхоплюючи її, щоб вона не впала.

Ніна підняла голову й завмерла, побачивши просто навпроти Вейтара. Його обличчя, як завжди, залишалося холодним і абсолютно спокійним, не видаючи жодної емоції. Та темрява навколо нього говорила зовсім про інше. Вона жила, напружено ворушилася й ніби лише чекала приводу зірватися з місця.

— Хітране. Ти на сьогодні вільний.

— Так, ваша величносте.

Охоронець зник майже миттєво, ніби його й не було. Коридор стих, а Вейтар ще кілька секунд мовчки дивився на Ніну. Його погляд ковзав по ній повільно. Небезпечно.

Так, ніби він перевіряв — чи вона ціла. Чи його, а потім він різко підійшов.

— Ніна, — його голос був низьким і небезпечно спокійним. — Ти мовчиш. Нічого не говориш. Зрозуміла?

Вона кліпнула очима, ще не повернувшись до реальності.

Він нахилився ближче.

— Я серйозно.

— Без дозволу — ти не говориш. Інакше я замкну тебе в покоях. І ти не вийдеш звідти.

Його погляд потемнів.

— Це наказ.

Ще крок ближче.

— Якщо не виконаєш… цієї ночі я довершу нашу справу. І слово “ні” тобі вже не допоможе.

Слова впали між ними, мов гарячий попіл.

Ніну накрив спогад ніч його руки, подих на її шкірі. Те, як її тіло тягнулося до нього — безсоромно, беззахисно, чесно. Вона згадала, як він застогнав крізь поцілунок.

— Ще… — тоді прошепотіла вона, навіть не розуміючи, що говорить.

Вона мимоволі згадала минулу ніч: його долоні, що ковзали вздовж її спини, ніби намагалися запам’ятати кожен вигин, тепло його тіла й ту мить, коли весь світ навколо просто перестав існувати. Вони навіть не помітили, як опинилися на ліжку і як між ними майже не залишилося жодних перепон.

Від самого спогаду щоки Ніни спалахнули Вейтар уважно стежив за нею, і ледь помітна зміна в його погляді підказала: він чудово зрозумів, про що вона щойно подумала. Двері до зали повільно відчинилися. Вейтар нахилився ближче й майже біля самих її губ тихо прошепотів:

— Пам’ятай. Ти моя тінь.

Його пальці ледь торкнулися її зап’ястя.

— Тиха й непомітна.

Та замість страху його слова пробудили зовсім інший спогад. Перед очима Ніни знову спалахнуло сліпуче світло, вона почула власний крик і побачила білого мага з фанатичною рішучістю в очах.

Я ще не забула того жару...

Ніна на мить заплющила очі, згадала, що подумала: ось і все.

Сфера летіла прямо в мене, і тоді — глухий вибух.

Темрява зійшлася навколо Ніни щільним коконом, а срібні відблиски тонкою павутиною огорнули її тіло. Вона встояла й лише тепер усвідомила, що залишилася неушкодженою.

Вейтар був поруч. Темне полум’я текло вздовж його руки, звиваючись, наче жива істота, а на губах з’явилася усмішка, від якої ставало моторошно. У ній не було ані радості, ані веселощів — лише попередження для тих, хто ще не зрозумів, наскільки небезпечно торкатися того, що він захищає.

— Жоден із вас не проб’є мій захист.

Тоді вона вперше зрозуміла, що означає бути під його владою, і під його охороною.

— Ще один рух проти неї — і я не стримаюсь.

Тиша тоді була густою, як кров.

І коли він сказав:

— Я покажу вам, чому в цьому замку я — ніч.

І вона повірила. Коли спогад згас, Ніна повільно підняла погляд на Вейтара й цього разу побачила в ньому не тирана і навіть не темного мага, якого всі навколо вважали небезпечним. Перед нею стояв чоловік, який тоді не дозволив їй померти.

— Я буду твоєю тінню, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі.

— Як ти був моєю.

І в цій фразі не було покори — лише свідоме рішення. Зараз Ніна боялася зовсім не Вейтара. Справжній страх чекав на неї за цими дверима, серед білих магів, і вперше вона дозволила собі визнати: якщо хтось у цьому замку й міг її захистити, то саме він.

Вейтар на мить завмер, а темрява навколо нього несподівано стихла. Він дивився на Ніну кілька довгих секунд, ніби почув у її словах значно більше, ніж вона наважилася сказати вголос.

А потім поцілував, раптово й гаряче, з тією власницькою пристрастю, яку Ніна вже надто добре знала. Усе, що ще мить тому переповнювало її голову, зникло — страх, білі маги, замок і навіть думка про те, що за дверима на них чекають. Пальці самі вчепилися в його плащ, а світ навколо на коротку мить похитнувся. Та Вейтар першим урвав поцілунок. Він затримався зовсім близько ще на секунду, а тоді відступив і повернувся до дверей.

Ніна рушила слідом. Цього разу вона входила туди не жертвою і не чиєюсь іграшкою. Вона йшла тінню ночі, яка сама обрала, за ким іти.