Погляд спадкоємця

Голос Ніни лився легко, як теплий вітер крізь вікно. Брати сміялися, захоплено слухаючи її розповідь про вузькі вулиці Львова, про запах кави у дощ, і про старенькі трамваї, що скриплять на поворотах. Коли вона згадала, як одного разу заблукала у двориках серед ночі, їхній сміх наповнив залу. А потім…

— Вейтар іде, — раптом прошепотів Фанер, і все обірвалося поовітря ніби змінилося, тиша впала раптово, мов холодна вода. Усі ніби відчули, як щось насувається. Щось, від чого серце скорочується, а дихання стає мілким. Кроки спадкоємця луною прокотилися залою, кожен — рівний, точний, мов тікання годинника. Але з кожним кроком — усе важче дихати. Його присутність не кричала, вона тиснула. Мов тінь, що ховає не лише світло — а й саму надію.

Вейтар увійшов без поспіху, високий, у темному камзолі, з розпущеним волоссям, що спадало на плечі. Його постава була бездоганною, а очі… Льодяні, але в них жевріло щось дикіше. Полум’я, що ховалося під кригою.

— Весело вам тут, — мовив він, і його голос, хоч і був рівним, відгукнувся в кожному серці, як різкий подих ночі. — Продовжуйте. Не зважайте, але продовжити ніхто не наважився.

Кайрос нервово поправив комір і хрипко прокашлявся.

— Ми просто слухали її. Про її світ.

— Бачу, — коротко відповів Вейтар, але його погляд зупинився лише на Ніні. І не відпускав.

Його очі обпалювали. У них було все — спостереження, ревнощі, гнів, ще не визнаний навіть ним самим, але найстрашніше — було бажання. Приборкане, закуте в кайдани власної волі, та не знищене.

Ніна не витримала — опустила погляд. Її долоні знову затремтіли.

— Світ без магії, але з трамваями, — спробував пожартувати Кайрос, але його голос прозвучав безпорадно.

— І без захисту, — відгукнувся Вейтар. — Світ, де кожен сам за себе. Особливо, якщо там з’являються… чужі.

— Вейтар, досить, — втрутився Фанер.

— Вона просто цікава, — Вейтар перебив його, і в цій фразі не було нічого теплого. Лише напруга, і попередження. Він знову дивився на Ніну, як хижак на тінь від здобичі.

Марго, почувши зміну в тоні, швидко підскочила до нього:

— Ваша високість, можливо, вам буде цікавіше дізнатися про метро або наші літаки...

— Не варто, — Вейтар навіть не повернув до неї голову. Його голос став ще холоднішим, але потім… він зробив крок ближче до Ніни. І вона завмерла.

— Я тебе шукав, — прошепотів він низько, нахилившись. Його подих ледь торкнувся її щоки. — Ми з тобою ще не закінчили розмову... про борги.

Ці слова змусили її тіло напружитися, а кров — стукати в скронях, як барабани на полі бою.

— Я… я не розумію... — прошепотіла вона, але не встигла договорити.

Вейтар уже відвернувся. Його темний силует зникав у тіні, а разом із ним — і тепло в залі. Брати мовчали. Марго прикусила губу, а Роза з того боку хижо всміхалася.

А Ніна, вона стояла мовчки, і на її зап’ясті знову спалахнуло відчуття. Тепло металу і його пульсація. Ланцюг хоч невидимий, але важкий. З кожним подихом — тісніший, і вона знала — він не відпустить навіть якщо віддалиться.

Навіть якщо мовчатиме. Бо він уже зробив вибір, і вона — його.