Раді Вас бачити!

Фігури на шахівниці

У цій тиші навіть звук дерева об камінь прозвучав так, ніби відрізав шлях назад Анна стояла посеред величезного простору. Маленька постать серед високих колон, темних мантій і поглядів, від яких у звичайної людини могли б підкоситися ноги вона виглядала так, ніби випадково заблукала у храмі богів.

Анна стояла бліда й розгублена, явно не готова до того, що на неї раптом звернули погляди найнебезпечніші маги цього світу. Від хвилювання вона так сильно вчепилася пальцями в край сукні, що кісточки на руках побіліли.

— Я… мене кликали? — тихо повторила вона.

Її голос прозвучав крихко, наче тонке скло, яке може тріснути від будь-якого подиху. Кілька темних радників ледь посміхнулися. Ці посмішки були короткими, і холодними. І від цього Ніні стало не по собі. Анна була такою маленькою серед цієї сили й такою беззахисною, наче ягня, яке випадково завели до зали, де сидять хижаки. І водночас…

Ніна відчула, як у повітрі щось змінюється спочатку ледь помітно, наче хтось торкнувся невидимої струни, білі маги відчули це першими. Світло біля них ледь здригнулося, наче подих, хтось раптово відчинив вікно у кімнаті, де роками не було свіжого повітря. Дарія повільно піднялася її рух був спокійним, але в ньому відчувалася напруга очі звузилися, уважно вдивляючись у дівчину.

— Підійди ближче, дитино.

Анна завмерла, і на мить Ніні здалося, що вона зараз просто розвернеться й утече. Та дівчина лише нервово ковтнула, змусила себе зробити перший крок, а за ним — ще один.

Вона йшла майже беззвучно, проте в напруженій тиші зали навіть тихі кроки здавалися неприродно гучними. Ніна стежила за нею й відчувала, як власне серце починає битися швидше.

Щось було не так.

У тому, що відбувалося, відчувалося щось дивно знайоме, але Ніна ще не встигла зрозуміти що саме, коли світло в залі раптом відгукнулося на присутність Анни. Воно не спалахнуло й не вдарило яскравим сяйвом. Лише тонкі світлі нитки майже непомітно потягнулися до дівчини, наче шукали знайоме тепло.

Для звичайного ока це могло залишитися непоміченим, але ті, хто вмів бачити магію, відчули зміну одразу.

Усередині Анни тремтіла слабка, ледь пробуджена іскра світла. Віджен різко підняв голову.

— Неможливо… — тихо прошепотів він.

Один із білих магів різко вдихнув.

Наче повітря раптом стало занадто важким.

— Вона…

У залі одразу прокотилася хвиля шепоту. Темні маги подалися вперед, уже не приховуючи зацікавлення: одні здивовано піднімали брови, інші розглядали Анну так уважно, ніби перед ними щойно виявили давно загублений скарб. Анна злякано озирнулася, помітно напружившись під десятками поглядів. Вона явно не розуміла, що саме сталося і чому за одну мить увага всієї зали прикувалася до неї.

— Я… щось зробила не так?

Її голос тремтів.

Ніна відчула, як болісно стиснулося серце. Вона надто добре знала ці погляди й те відчуття, коли люди раптом переставали бачити перед собою людину, помічаючи лише її силу, цінність чи можливість заволодіти чимось рідкісним.

Колись так само вони дивилися на неї, а тепер дивилися на Анну.

Від цього усвідомлення Ніні стало моторошно.

Дарія зробила ще один крок уперед, і в напруженій тиші зали цей тихий рух прозвучав майже як хід фігури на шахівниці.

— Скажи нам, дитино… — її голос був м’який, майже лагідний. — Скільки тобі років?

Анна ковтнула повітря. Ніна побачила, як тремтять її пальці.

— Двадцять… — тихо відповіла вона.

Зала раптом завмерла, а повітря стало таким густим, що Ніні здалося, ніби вона опинилася під водою. Віджен повільно перевів погляд на Дарію, і в його очах на мить спалахнуло розуміння.

— Цнотлива, — сказав він.

Слово впало в залу, мов камінь у темну воду, і Ніна майже фізично відчула, як від нього розійшлася хвиля. Спершу змінилися обличчя білих магів, а слідом відреагували й темні — поглядами, ледь помітними рухами, раптовою настороженістю.

Та найбільше Ніну налякало інше.

Уся їхня увага, ще кілька хвилин тому прикута до неї, тепер зосередилася на Анні. Вони розглядали дівчину з тим самим інтересом, який Ніна вже надто добре навчилася впізнавати. І разом із цим прийшло холодне, майже неминуче усвідомлення. Вона більше не єдина.

Дарія повільно випрямилася, і її висока постать наче стала ще величнішою.

— Цікаво, — промовила вона.

Її погляд спершу ковзнув до короля, а потім зупинився на Вейтарі. Ніна мимоволі теж подивилася на нього. Темрява довкола нього завмерла, не видаючи ані найменшого руху. Та Ніна вже надто добре знала цей спокій. Вейтар слухав, оцінював кожне сказане слово і, схоже, вже вирішував, що робитиме далі.

— У Нічному Бастіоні дійсно цнотлива жінка, — продовжила Дарія.

Вона ледь посміхнулася, і в цій тонкій усмішці промайнуло щось хиже.

— Схоже, ваш замок почав збирати скарби.

Темрява біля Вейтара ледь здригнулася.

Наче щось невидиме в повітрі відповіло на ці слова. Реймонд нахилився вперед.

— Це ускладнює переговори.

Агтон задумливо склав руки його пальці повільно переплелися.

— Навпаки, принце.

Його погляд знову зупинився на Анні — довгий, уважний і оцінюючий.

— Це відкриває нові можливості.

Ніну раптом пронизав справжній холод, наче хтось повільно провів крижаним пальцем уздовж хребта. Вона надто добре знала цей погляд. Саме так дивилися на щось рідкісне й цінне, але не заради захоплення — в очах уже з’являвся холодний розрахунок, бажання зрозуміти, як цим можна скористатися.

Анна зблідла ще сильніше й розгублено озиралася по залі, переводячи погляд з одного обличчя на інше. Вона явно не розуміла ані значення почутого слова, ані того, чому після нього всі раптом почали дивитися на неї інакше.

— Я… не розумію, що відбувається…

Її голос майже зламався, і Ніна відчула, як власний страх поступово змінюється. Спершу їй стало шкода Анну, а потім усередині почало підійматися щось значно сильніше й небезпечніше. Пальці повільно стиснулися, зминаючи тканину сукні. Ніна вже знала, що означають ці погляди й що станеться, коли Анна нарешті зрозуміє їхнє значення. Від цієї миті її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. І тепер Ніна боялася не за себе вона дивилася на маленьку бліду дівчину, яка розгублено стояла посеред зали й навіть не здогадувалася, що щойно стала частиною чужої гри. Гри, у якій ніхто не питав людей, чи хочуть вони взагалі бути фігурами. Саме в цю мить Вейтар підняв голову. Ніна відчула це ще до того, як поглянула на нього: повітря в залі наче стало важчим, а тиша — настороженішою. І тоді пролунав його голос — тихий, але гострий, мов лезо.

— Ви отримали відповідь на своє питання.

Темрява біля його пальців повільно розлилася по каменю столу — спокійно, без найменшого прояву агресії, наче чорна вода, яка знала, що їй нікуди поспішати.

— Вейтаре… ти знаєш, що ні. Ми її не отримали. По закону ви—

Її перебив король.

— По закону ви можете забрати дівчину.

Зала завмерла, а присутні, здавалося, навіть дихати почали тихіше. Таргосу Полуночному не знадобилося підвищувати голос — від спокою, з яким він говорив, кожне слово звучало лише вагоміше.

— Але тільки до обряду.

Він зробив коротку паузу, наче дозволяючи цим словам осісти в повітрі.

— Пам’ятайте: вона належить Бастіону.

Його погляд ковзнув по білих магах.

— У вас є ніч.

— Ніч?! — різко підняв голову Себастьян.

Його голос прорізав тишу.

— Це може зайняти більше часу.

Реймонд тихо засміявся, і в його короткому, холодному сміху не було ані краплі веселощів.

— Для цього процесу вистачить і години.

Себастьян різко підвівся, і від його руху стілець із глухим ударом відлетів назад. Гнів спалахнув у його очах, та перш ніж він устиг щось зробити, Агтон зупинив його.

— Себастьян.

Лише одне ім’я, вимовлене спокійно, але влади в ньому було більше, ніж у будь-якому крику.

Себастьян завмер.

Щелепа Себастьяна напружилася, та сперечатися він не став. Повільно опустився на місце, і ніжки стільця з гуркотом ударилися об кам’яну підлогу.

Агтон тим часом уже перевів погляд на короля. Його обличчя залишалося спокійним, і лише легка втома проступила в рисах.

— Таргосе… давай не ставити одне одному пасток.

Його голос був рівним, наче він говорив про щось буденне.

— Ми не прийшли забирати те, що належить вам.

Ніна відчула, як пальці ще сильніше стиснули тканину сукні, лише тепер вона до кінця зрозуміла, що відбувається. Усі за цим столом говорили спокійно, майже ввічливо, дотримуючись правил і приховуючи справжні наміри за красивими словами. Та насправді в залі щойно почалася нова партія.

І тепер на шахівниці з’явилася ще одна фігура Анна.

— Ти знаєш… нас, білих, і так залишилося дуже мало.

Голос Агтона прозвучав спокійно.

Надто спокійно, його очі на мить потемніли.

— Усе завдяки Азоріту.

У залі раптом стало холодніше, і Ніна не одразу зрозуміла, що це відчуття їй не примарилося. Холод був справжнім і повільно просочувався в повітря, наче вимовлене ім’я розбудило щось давнє, чого краще було ніколи не торкатися.

— Ти знаєш, що король Орм-Гатр і його син Зарґен досі вимагають повернути їхній кристал.

Він зробив коротку паузу, наче дозволяючи словам осісти в камені цієї зали.

— Але він зник.

Агтон тихо додав:

— Бо Каель’тар тоді розійшовся.

У залі не ворухнувся ніхто.

Серце Ніни на мить збилося з ритму. Вона вже помічала це раніше: варто було прозвучати цьому імені, як навіть саме повітря довкола ніби змінювалося. І зараз, у цій залі, сталося те саме.

— У нього не було вибору, — продовжив радник Вейтара Роберт. — Азоріт майже став безсмертним. Він більше не належав ні світлу, ні темряві, його погляд повільно й уважно ковзнув по білих магах.

— Бо зрікся вашої богині.

Дарія навіть не моргнула, а її обличчя залишилося нерухомим, наче застигла маска.

— Він розв’язав війну з Тарханами, — закінчив Роберт. — — Каель’тар спинив війну. Це був єдиний вихід.

Тиша стала такою важкою й густою, що Ніна почала розрізняти найменші звуки: чуже дихання, тихий шурхіт тканини, ледь чутний дотик пальців до кам’яної поверхні столу. Ніхто не наважувався заговорити. Навіть темрява навколо Вейтара завмерла, ніби теж прислухалася до сказаного або згадувала щось давно минуле.

І лише Анна залишалася стояти посеред цієї гнітючої тиші — бліда й така маленька серед могутніх магів, їхніх таємниць і давніх історій, про які вона нічого не знала. Її розгублений погляд переходив від одного обличчя до іншого. Вона досі не розуміла, навіщо її привели сюди й чого від неї хочуть усі ці люди.

Нарешті Анна несміливо глянула на Ніну. У її очах було стільки розгубленості й довіри, що на мить вона здалася Ніні зовсім дитиною.

— Я… щось зробила не так?

І раптом Ніна зрозуміла те, чого сама Анна ще навіть не могла усвідомити. Вона не знала справжнього значення почутих слів, не розуміла, що ховається за словом «обряд», і ще не навчилася впізнавати той особливий погляд магів, коли перед ними опинялося щось рідкісне й настільки цінне, що заради нього вони були готові забути про чужу волю.

Ніна ж цей погляд уже знала, і відчувала, що ця ніч може назавжди змінити життя Анни. Першою тишу порушила Дарія. Вона повільно перевела погляд на Вейтара, і Ніна знову побачила в її очах той самий холодний розрахунок.

— Вейтаре, надайте нам інформацію. Як саме ви шукаєте дівчат на тій планеті… як вона там називається?

Ніна відчула, як десятки поглядів на мить змістилися, і перш ніж Вейтар відповів, слова вирвалися з неї самі.

— На Землі.

Її голос прозвучав тихіше, ніж мала б, але впевнено Дарія ледь усміхнулася.

— Дякую, Ніно.

Вона знову подивилася на Вейтара її погляд був уважним.

— Так. На Землі.

Вона зробила коротку паузу.

— Можливо, нам вдасться відродити свою магію.

Її очі на мить спалахнули холодною надією.

— І тоді у вас з’явиться досвідчений маг, який працюватиме у Бастіоні.

Ніна відчула, як у грудях осідає щось важке. Лише тепер вона зрозуміла, що саме так зачепило її в словах Дарії.

Та вже говорила про Анну не як про людину зі своїми бажаннями й правом вибору, а як про майбутній інструмент, яким можна скористатися. Ще один — після неї.У залі знову запала напружена тиша, але Вейтар не змусив нікого довго чекати.

— Добре.

Він відповів спокійно, без гніву чи сумніву, у його голосі звучала лише тверда впевненість людини, яка вже прийняла рішення.

— Але Ніна буде вільна.

Слова прозвучали тихо, та Ніна майже фізично відчула, як вони хвилею прокотилися залою. Дарія навіть не моргнула.

— Ми не можемо віддати її вам, Вейтаре. Хай би як ви цього вимагали.

Її голос був як вирок, який уже підписано.

— Вона під захистом Ліа’норіель.

Дарія зробила коротку паузу.

— І богиня вимагає, щоб її іскра була вдома.

Ніна відчула, як у грудях знову піднімається гаряча, різка хвиля злості. Вона випрямилася, а пальці, що досі судомно стискали тканину сукні, нарешті розтиснулися.

— А може… — голос прозвучав на диво твердо.

— Я сама буду вирішувати, де мені жити.

На мить здалося, що час зупинився.

Ніхто не ворухнувся, і на коротку мить зала ніби перестала дихати.

А потім сталося те, чого Ніна очікувала найменше. Світло й темрява, дві сили, які століттями ворогували між собою, раптом зійшлися в одному. Відповідь пролунала одночасно з обох боків столу:

— Ні.

Єдине слово вдарило по залі так гучно, що кам’яні стіни відповіли глухим відлунням.

Анна здригнулася, а Ніна повільно перевела погляд із білих магів на темних. Серце важко билося в грудях, поки вона намагалася осмислити те, що щойно сталося. І поступово до неї прийшло страшне у своїй простоті усвідомлення. Вони могли ненавидіти одне одного, століттями воювати й проклинати сам факт існування іншої сторони. Але коли йшлося про право таких, як Ніна чи Анна, самим вирішувати власну долю, світло й темрява раптом виявлялися напрочуд одностайними.

Їхня свобода просто не входила в правила цієї гри Ніна повільно подивилася на Вейтара. Чогось чекала від нього, хоча й сама не могла пояснити чого. Та він не дивився на неї його увага залишалася прикутою до білих магів, і лише темрява біля руки ледь помітно здригнулася.

— Вона зараз під моїм захистом.

Вейтар промовив це рівно, майже холодно, наче не висловлював власної думки, а встановлював правило, яке від цієї миті вже набуло сили.

— Тож відтепер на всі питання щодо Ніни відповідатиму я його пальці ледь торкнулися каменю столу, а темрява біля них повільно розтеклася тонкою тінню.

— І якщо є якісь претензії — я їх вислухаю.

У залі знову стало тихо кілька темних радників ледь помітно посміхнулися не радісно й скоріше… задоволено. Наче побачили, як хтось щойно зробив правильний хід у грі. Вейтар нарешті перевів погляд на Ніну, лише на мить. Але цього вистачило щоб її серце раптом вдарило сильніше.

— Ти вільна.

Його голос став гострішим.

— Тебе проведе Хітран.

Ніна вже відкрила рот, готова нарешті висловити все обурення, що кипіло всередині, але Вейтар подивився на неї так суворо, що слова застрягли в горлі.

Злості в його погляді не було. Лише холодна рішучість і щось іще, незрозуміле, чого Ніна так і не змогла прочитати.

— Це наказ, — тихо додав він.

У залі знову запала тиша. Анна розгублено переводила наляканий погляд із білих магів на Ніну, явно не розуміючи, що відбувається і чому її долю раптом почали вирішувати люди, яких вона майже не знала.

Ніна дивилася на неї, відчуваючи, як у грудях болісно затягується тугий вузол.

Вейтар щойно зробив те саме, проти чого вона подумки бунтувала весь цей вечір: не дав Анні навіть слова. Вигнав її з розмови про її ж власну долю ще до того, як дівчина встигла зрозуміти, що відбувається. І це боліло особливо сильно, бо Ніна чудово знала, як це — стояти серед могутніх людей і слухати, як вони вирішують, ким тобі бути. Саме в цю мить важкі двері зали повільно відчинилися. Звук був майже нечутним, та в напруженій тиші змусив усіх звернути увагу на поріг.

Там стояв Хітран — високий, мовчазний, у темному плащі, що спадав важкими складками. Його обличчя залишалося непроникним, а на присутніх магів він навіть не глянув.

Хітран лише схилив голову.

— Леді Ніно.

Здавалося, Хітран прийшов лише для того, щоб виконати наказ, який навіть не передбачав заперечень. Та Ніна все ще стояла на місці усередині повільно розгоралося почуття, яке вже не мало нічого спільного зі страхом чи образою. Воно було значно гарячішим, гострішим і з кожною секундою дедалі важче піддавалося контролю. Бо вперше за весь час, проведений у Бастіоні, Ніна раптом усвідомила просту річ:

вона не хоче йти.

— Прошу.

Хітран ледь відступив убік, мовчки відкриваючи їй шлях до дверей, і лише тепер Ніна зрозуміла, що все почуте досі було лише початком. Справжня гра розпочнеться після того, як вона вийде з цієї зали й за столом залишаться ті, хто звик вирішувати долі цілих королівств: королі, могутні маги й люди, для яких навіть війна могла бути лише інструментом для досягнення мети.

А вона…

Поки що лише фігура на їхній дошці Ніна зробила кілька кроків до дверей.

Камінь під ногами відгукувався тихим глухим звуком.

Кожен її крок лунав у тиші, наче відлічував щось невидиме. Ніна відчувала на спині десятки важких, оцінюючих поглядів, але серед них був один, про який вона намагалася не думати. Погляд того, на кого сама не наважувалася озирнутися.

Вона вже майже дійшла до дверей, коли за спиною пролунав голос Томаса Брауні.

— Вейтаре… — протягнув він повільно.

У його голосі була лінь, і тонка, майже ледача насмішка.

— Вона під твоїм захистом?

— Чи ти хотів сказати… під тобою?

Між білими прокотилася хвиля тихих усмішок.

То був не сміх, а лише кілька тихих, майже хижих усмішок.

Ніна завмерла біля самих дверей. Її рука вже майже торкнулася їх, але обернутися вона не змогла, а тоді почула відповідь. Голос прозвучав майже байдуже, ніби поставлене питання взагалі не заслуговувало на довгі роздуми.

— А є різниця?

Після цих слів залу накрила важка тиша. Усмішки зникли, ніхто не наважився відповісти, і навіть радники, які ще мить тому спостерігали за всім із прихованою цікавістю, замовкли.

Саме цю фразу Ніна запам’ятала найкраще. Не суперечки магів, не їхні погляди й навіть не страх, який переслідував її весь цей вечір.

А є різниця?

Для них, можливо, й не було.

А для неї — була.

Стоячи біля дверей, Ніна остаточно зрозуміла: у цій грі її долю вже встигли поділити між собою, наче карту на столі, і жодному з гравців навіть не спало на думку запитати, чого хоче вона сама.

Ніна повільно видихнула.

Дивно, але страх відступив. Разом із ним почала вщухати й злість, залишаючи після себе щось значно небезпечніше — рішучість.

Вона більше не хотіла бути фігурою в чужій грі, а хотіла навчитися рухати саму дошку.