Тінь, що вабить

Тиша тренувального залу поглинула Ніну одразу після того, як Бартас, злий і принижений, зник за кам’яними дверима. Лише відлуння його кроків ще деякий час відгукувалося в камені, але поступово й воно стихло.

Ніна все ще стояла в центрі зали, її груди здіймалися у нерівному ритмі. Захист розбито. Пульс шалений. А перед нею — Вейтар. Як завжди темний, владний, і мовчазний його очі сяяли не люттю, а… чимось інакшим.

— Тренувати тебе буду я, — повторив він, роблячи повільний крок уперед.

Ніна інстинктивно відступила на півкроку, але зупинилася.

Він не виглядав розгніваним. Ні, цого очі дивилися на неї, ніби вперше. У них був інтерес, загроза і щось ще… тривожне. Спокуса?

— Хочеш мене боятися? — прошепотів він, наближаючись.

— Ні, — відповіла вона тихо.

— Тоді не відступай. Покажи мені, чому я мав тебе обрати.

Його рука торкнулася її щоки. Тепло і холод — в одній миті. Її амулет знову спалахнув — ніжним, захисним світлом — та згас, коли Вейтар поклав долоню їй на талію, притягуючи ближче.

— Твоя сила не просто біла, — його голос став шепотом, що ковзав шкірою, — вона… смачна.

Ніна проковтнула повітря. Його пальці ковзнули вниз уздовж її хребта — не грубо, не власницьки. А як спокуса. Як гра.

— Сьогодні ми не просто тренуватимемо захист, — він нахилився до її вуха. — Сьогодні ти навчишся довіряти. І втримувати мою тінь у собі.

Її тіло здригнулось. Сльози, які ще не висохли після гніву, ще не зникли. Але щось у його словах змусило серце битися ще швидше. І не від страху.

— Закрий очі, — прошепотів він. — Я не зламаю тебе. Але я хочу знати, чи витримаєш ти мене.

Вона слухняно заплющила повіки. І в ту ж мить — у повітрі розквітла тінь. Вона відчула її навколо — вона проникала всередину, не як отрута, а як дим, що обволікає і… розпалює.

Її коліна зрадливо ослабли, але він уже тримав її за талію — впевнено, без сумніву, так, наче завжди мав це робити.

— Ти дихаєш мною, Ніно, — його голос затремтів, але не від слабкості. — І це твоя найнебезпечніша сила.

Вона дихала ним. Це було водночас страшно і… казково приємно.

Вона вдихнула — і відчула, як його аромат наповнює легені, розтікається всередині, розтоплюючи холод у грудях. Його тінь торкалася її, не як ворог, не як отрута, а як щось живе, ніжне, уважне.

Вона відчула, що ця сила більше не хоче її знищити. Навпаки — вона впізнала її.

Прийняла.

Його темрява більше не жалить, не відштовхує, а наче охороняє.

Наче сама ніч визнала: вона — не загроза, вона те, що треба берегти.

Вейтар дивився на неї — і кожна секунда здавалася катуванням.

Її шкіра світилася у темряві, мов срібло під місячним сяйвом. Її подих тремтів, і кожен вдих був викликом його самовладанню.

Його сила відгукувалась, як звір у клітці — рвалася до неї, хотіла торкнутись, розчинити її у собі, пальці, ледь торкаючись її плеча, ловили жар її тіла, що пульсував під шкірою. Ця ніжна, біла, майже беззахисна — і водночас така сильна. Його повна протилежність, спокуса, та прокляття.

Вейтар відчув, як у грудях щось зашуміло — не страх, а новий звук, як далеке серцебиття. Він згадав ім’я, що шепотіли старі маги в тінях: Вельдріс. Не голосом — сухим, мов камінь, а тихим зверненням, яке він промовив собі в думках, щоб не злякати світло в її очах.

Veldris… тримай мою тінь. Не дай їй з’їсти те, що повинно зберегтися.

Це було не молитвою. Це було наказом самому собі, прокляттям і проханням одночасно.

Від цього шепоту темрява в ньому пожвавилась і відступила на міліметр — як змій, що знизує голову по команді господаря. Він відчув холодне задоволення і раптову лють: створіння в ньому хотіло іншого; серце — чогось, чого він не визнавав. Вейтар стиснув кулак, заглушив це відчуття і, відступивши на крок, сухо промовив:

— Сьогодні тренуєшся зі мною.

Він не запитав — він наказав.

— Зніми верхній одяг і взуття. Так легше рухатися.

І менше відмовок, — додав різко.

Ніна стиснула зуби, повітря між ними стало густим, важким — ніби саме чекало, хто перший не витримає. Вона мовчки стягнула тонку сукню, і тканина тихо впала на підлогу. Зняла взуття. Її рухи були різкі, майже викличні. Вейтар не відвертався, його очі ковзнули по її плечах, по тонкій лінії шиї, але не з бажанням — з оцінкою. Як у воїна, що розглядає супротивника перед двобоєм.

— Нарешті, — промовив він. Його голос був низький, хриплуватий, але спокійний.

— Без шелесту, без прикриття. Тепер я бачу, що ти не боїшся.

Він зробив крок уперед, не зводячи з неї очей.

Світло від смолоскипів лягло на його обличчя, вирізавши гострі риси. На ньому ще була сорочка — чорна, розстібнута на грудях, і вона виглядала небезпечно спокійно.

— Готова? І лише після цього, не поспішаючи, стягнув рукави, залишивши відкритою частину шкіри — рівно настільки, щоб її погляд, хоч як вона не намагалась, усе одно зупинився на ньому.

— Почнемо, — сказав, і куля темної енергії вже летіла в її бік.

Ніна не встигла зреагувати — як амулет на її шиї, подарунок Вейтара, спалахнув срібним світлом. Куля зупинилася в повітрі, наче заплуталась у павутині. Вона повільно згасла, не завдавши шкоди.

— Ого… це я? — прошепотіла вона, здивована.

— Ні. Це був я, — різко кинув Вейтар. — А ти з амулетом — запізнились.

— Я не знаю, як ставити захист! — зірвалась вона.

— Згадай. Що ти відчула, коли вперше побачила мене? — його голос звучав глибше. — Ту енергію. Страх. Напругу. Сконцентруй усе це — і тримай.

Вона стиснула руки, заплющила очі. Світло навколо неї затремтіло, мов мильна бульбашка — тендітне, але справжнє.

— Він… прекрасний, — прошепотіла вона.

— Але слабкий, — кинув Вейтар і метнув нову кулю.

Вона встигла поставити щит — ледве. Він знову атакував. І ще. І ще.

Темні кулі сипалися з його рук, немов він випускав внутрішній гнів.

Голос Вейтара ще лунав у голові: тримай, не тікай, не ховайся. Захищайся, як справжня воїтелька.

— Навіщо?! — нарешті закричала вона.

— Чому я? Чому не Марго? Не інші?

Його руки завмерли. На мить настала тиша.

— Бо лише ти в цьому нічному бастіоні ще… цнотлива, — холодно відповів Вейтар.

Ці слова вдарили сильніше, ніж магічна куля.

Очі Ніни наповнилися сльозами.

— Тобі треба моя цнотливість?.. — її голос зламався. — То забери її. І відпусти мене додому! Скажи так…

Він мовчав.

Раптом куля — сильніша, ніж усі попередні — розірвала повітря.

Ніна не встигла закритися. Бар’єр лопнув, наче мильна бульбашка, і хвиля удару відкинула її назад. Вона впала на холодну підлогу — заплакана, зраджена, зламана.

Вейтар не підійшов. Лише змахнув рукою — і довкола неї з’явився захисний бар’єр, прозорий, мов лід.

— Я не буду більше вставати, — прошепотіла вона, злісно витираючи сльози. — Образливо.

Тиша така важка, глуха, що стискає груди. Апотім — кроки повільні, впевнені. Він підійшов, став перед нею, дивився довго, так, що вона не витримала цього погляду — у ньому не було злості, лише щось глибше, небезпечніше.

— Не варто, — сказав він тихо, коли вона підвелася й тремтячими пальцями потяглася до його губ. — Не треба.

— Замовкни. — Її голос тремтів, але очі палали.

Його тіло завмерло — а потім, мов блискавка, спалах.

Він схопив її за талію, різко притягнув до себе й перехопив поцілунок — глибокий, жорсткий, голодний. Його губи були гарячими, руки — сильними, як залізо.

Світ навколо зник. Залишився лише він.

— Скажи так, — прошепотів Вейтар їй просто в губи.

Ніна розплющила очі, її серце билося шалено. Вона вже відкрила рот, щоб відповісти — Але тиша розірвалась різким голосом:

— Ваша величносте! Прибула принцеса Елена! Його величність чекає вас негайно!

Вейтар застиг, його погляд став холодним, мов лезо. Він відступив — мовчки, без жодного слова.

Ніна стояла посеред зали — напівроздягнена, спустошена. Її губи ще пам’ятали смак його поцілунку.