Нічний сон Ніни

"У снах вона тікала від нього. У снах — сама кликала. Бо в його темряві жевріло те, чого вона боялася найбільше: себе."

Вона лежала в м’якому світлі. Не знала, де саме, але тканини під її тілом були ніжні, як шепіт. Тиша огортала її, і в цій тиші вона відчула — хтось поруч. Його тінь упала на неї. Він не говорив не торкався, але вона знала — це був Вейтар. Його очі — темні, глибокі, повні небезпеки — дивилися просто на неї. Вона лежала під цим поглядом, незахищена, мов на вівтарі. Її дихання стало гучнішим, груди здіймалися, а подих затримувався, щойно він зробив крок ближче.

— Ти не така, як інші, — прошепотів він. Його голос обійняв її з усіх боків, як нічний вітер. — Ти досі… моя.

Він опустився навколішки, його пальці торкнулися краю її сукні. Не зірвали її, а лише ковзнули — так, наче цілували кінчиками пальців. Потім його долоня зупинилася на її животі — ніжно, тепло, і впевнено.

Ніна здригнулася, але не відвернулась.

"Він не був Седріком. Він був інший, стриманий, і сильний. Його дотик не палив тіло — він зігрівав душу."

Вейтар нахилився, і його волосся торкнулося її шиї. І вона видала звук, який не впізнала, бо її губи самі шепотіли його ім’я: — Вейтар…

Він провів пальцями вздовж її руки, повільно, ніби вчився її ліній напам’ять.

— Хочеш, я розкажу тобі, як це — коли тебе люблять?

Його губи торкнулися її. Спершу — ледь як подих потім — глибше, повніше. Її руки самі потягнулись до нього, а тіло розчинилось у відчуттях.

У цьому сні вона не боялася. Бо тут вона була не "малою і невинною", а жаданою жінкою. Його рука ковзнула до її підборіддя, легенько підняла — змушуючи подивитися в очі. Його пальці були холодні, але в погляді — палахкотіла спрага.

— Я... не можу дихати, — зізналась вона, губами ледь торкаючись його слів.

— І не треба, — прошепотів він. — Ти в моїй тіні, і тут усе інакше.

Поцілунок став глибшим. Начебто він зчитував її тривоги, її заборонені думки. Його долоня охопила талію, інша — вплелася в її волосся, не дозволяючи сховатися.

"Її тіло напружилося, але не від страху — від вибуху відчуттів. Вона більше не знала, ким є: дівчиною, що тікала від темряви… чи тією, що сама її кликала."

Він відсторонився лише на подих — і цього подиху їй стало замало, його очі більше не були холодними, вони горіли.

— Скажи "ні" — і я піду, — прошепотів він, стискаючи її зап’ястя.

Ніна мовчала. Її губи тремтіли, але погляд не зрушив, і він це зрозумів. Його дотик сповз до її ключиць, до тонкої тканини, і вона не зупинила його. Сукня ковзнула з плеча, відкривши шкіру. І він дивився не просто на тіло — він бачив магію.

Його губи торкнулись її шиї так повільно, з тим ритмом, якого не вивчити — з ритмом власного серця.

"Це була не пристрасть, а щось небезпечніше."

Бо він не просто торкався її, Вейтар володів тінню її бажання. І вона… не пручалась, а тягнулася ближче.

— Я міг. Але не зробив, — прошепотів він. — Бо ти — не для того, щоб тебе брали вночі, коли ти тремтиш. Ти — для того, щоб тебе просили вдень… коли ти сама скажеш: "Так".

Вона прокинулась різко її серце билося шаленим ритмом. Тіло палало, щоки горіли, наче її справді цілували.

— Це був… лише сон… але на губах лишилось його ім’я. — Вейтар…

Вона притиснула подушку до грудей, стискаючи її, наче могла сховати в ній свій сором.

— Чому саме він?..

Вона не знала, що лякає більше —

спогад про сон… Чи бажання, що не схотіло зникати.

Раноком Ніна сиділа на краю ліжка, загорнувшись у ковдру. Її волосся було сплутане, щоки рожеві, серце — неспокійне.

“Це був лише сон. Просто збіг.”

Аж раптом — двері відчинились, на порозі стояв він. Вейтар увійшов мовчки, його очі… не були байдужими. Він зупинився за кілька кроків, дивився на неї довго, ніби бачив більше, ніж слід було.

— Ти… щось хотів? — прошепотіла вона, стискаючи край ковдри.

— Я не збирався приходити, — його голос трохи хрипів. — Але… щось змусило.

— Ти… кричала уві сні.

Ніна затамувала подих, її очі розширились.

— Я?.. — вона опустила погляд. — Не пам’ятаю.

— Це було моє ім’я, — тихо сказав він. — У твоєму голосі було тепло, він зробив крок ближче.

— І я… відчув тебе. Мов ми були разом, у сні.

Вона хотіла заперечити. Сказати: "Це не можливо". Але не могла. Бо його очі говорили правду, і ця правда пульсувала в її грудях.

— Вибач… — прошепотіла вона. — Це було… не навмисно.

Вейтар мовчав, але його тиша була гучнішою за будь-які слова. Він стояв перед нею, мов тінь, що вже не ховається. Його погляд не відпускав.

— Я не сердитий, Ніно, — мовив він. І зробив ще крок ближче. — Але я мушу знати одне.

— Ти дозволила мені торкнутися себе уві сні…

— І чи дозволиш мені прийти, коли ти не спиш?

Ніна стиснула ковдру щоки палахкотіли, ніби хтось щойно запалив вогонь прямо під її шкірою, і тоді вона зрозуміла. Він відчував усі ці ночі. Усі її сни.

— Ти… кожен раз відчував? — прошепотіла вона, не сміючи навіть підняти очей.

Вейтар не відповів одразу.

Його крок був повільний, обережний — ніби він і сам боявся відповіді.

— Ти не дала відповідь, — сказав він нарешті. — А я чекаю.

Чи дозволиш, якщо я прийду наяву?

Ніна зблідла, її губи злегка тремтіли, а пальці судомно стиснули край ковдри. У повітрі пахло тишею, але це була не тиша — а очікування.

— Ні… — видихнула вона, але сама не впізнала свій голос, він був занадто м’яким не схожим на заперечення.

Вейтар нахилив голову. На його вустах з’явилась ледь помітна посмішка, не зверхня, і не хижа, а майже сумна.

— Ти завжди відповідаєш «ні»?

Її очі здригнулися. Вона хотіла заперечити, як завжди. Сказати щось різке чи відштовхнути його, але погляд... Його очі були надто справжніми. Вони не вимагали — а чекали.

Ніна кліпнула очима, губи ледь ворухнулись… і нарешті прошепотіла:

— …ні.

Тиша впала знову.

Але цього разу — тепла, жива. Наповнена чимось, що не вимовляється словами.

Його очі змінилися у них з’явився блиск — темний, глибокий, як нічне полум’я, що ніколи не гасне. Він зробив крок потім ще один, і став так близько, що Ніна могла відчути — він гарячий, мов розпечене лезо, приховане під шовком.

— Сьогодні до замку прибудуть білі, — промовив він тихо, але кожне слово відлунювало в грудях. —

З ними буде головна магеса Дарія… і найстаріший із радників, Томас Браун.

Ніна втягнула повітря, але не перебила.

— Вони відчули, що вночі пролилася твоя кров. І це — не вперше. Він замовк, але в паузі звучало більше, ніж у словах. Його сила — та, що ховалася за зовнішнім спокоєм — заворушилась. Вона прагнула її. Не тіла. Її сутності. Її білої, чистої магії.

Його погляд ковзнув по її обличчю, повільно, і небезпечно.

— Вони захочуть переконатися, що з тобою все добре. Що пролита кров — випадковість.

Його голос звучав майже як насмішка. Бо він знав — це не було випадковістю. Це був виклик. Вибух. Зіткнення світла і тіні.

— Тож… готуйся до сніданку, — продовжив він, майже беземоційно. Але кожне слово різало, мов лезо по склу. — Його подадуть за двадцять хвилин.

Не хвилюйся — за тобою прийдуть.

Він уже повертався до дверей, але зупинився. На півкроці.

— І ще, Ніно…

Його голос став нижчим, майже шершавішим, наче щось темне підкралося ближче.

— Вони прийдуть, аби тебе захистити, але не помиляйся.

Я — єдиний, хто насправді може тебе зберегти. Навіть від себе самої.

І з цими словами він вийшов, залишивши по собі хвилю холоду… і жару, що пройшов по шкірі, як спалах у вені.

Коли двері зачинилися, тиша знову повернулася в кімнату, але вона була вже іншою. Це не була тиша затишку. Це була тиша після вітру, коли все ще гойдається, все ще вібрує. Вона лишилась сидіти на краю ліжка, тканина повільно сповзала з плечей, оголюючи шкіру, по якій ще відчувався його погляд. Не дотик — погляд. Він палив сильніше.

Вона обійняла себе руками. І вперше… не знала, чи це захист — чи спроба втримати щось, що вже почало прориватися.

"Я — єдиний, хто може тебе зберегти…" Його слова били, мов пульс. Але найбільше лякала не темрява в його голосі. А те,

що вона йому вірила. Ніна повільно встала, дійшла до вікна. За ним — ще ніч. Прозора, глибока, з ледь помітним світлом, яке ось-ось торкнеться горизонту. Десь далеко в темряві рухалась тінь. І вона знала — це вже не сон.

Це було лише початком.