Ворота у незвідане

Темний погляд спершу просканував Марго, а потім затримався на Ніні.

"Він щось знає…"

Але що?

Похмурий пан мовчки оглядав їх.

Його очі повільно ковзнули по кожній із них, оцінюючи…

Марго стояла гордовито, навіть із викликом, злегка піднявши підборіддя.

Ніна — навпаки, ледве дихала, спостерігаючи за ним.

Його погляд зупинився на Ніні трохи довше.

Чи він щось зрозумів?

Чи помітив її реакцію на сукню?

Але нічого не сказав.

— Тепер за мною.

Вони знову рушили довгими коридорами.

Вогні колихалися у факелах, кидаючи на стіни довгі тіні, що здавалися живими.

Ніна більше не могла мовчати.

Вона набрала повітря і нарешті наважилася заговорити:

— Мене звати Ніна.

Марго ледве помітно скосила очі, але мовчала.

— Ти не помітила, що тут все… дивне?

Марго усміхнулася.

Але це була холодна, зверхня посмішка.

— Слухай, Ніно…

— Хоча ні, краще — миша.

Ніна різко повернула до неї голову.

— Я переможниця. А ти —

Вона зупинилася, поглянувши на Ніну з голови до ніг, і презирливо хмикнула.

— Нуль.

Її голос був солодкий, але отруєний зневагою.

— Глянь на себе.

— Ти маленька, нікчемна.

— А твій зріст? Ха!

Марго театрально склала руки на грудях.

— Навіть твої очі — блакитні. Волосся — світле.

Вона всміхнулася ще ширше.

— А справжнє ім'я тобі більше не потрібно. Ти — миша.

Ніна відчула, як у неї всередині щось стислося.

Кулаки стиснулися самі собою. Але вона мовчала.

І раптом…

Їхній провідник різко зупинився.

Пан повернувся, його темні очі блиснули.

— Досить балачок. Мовчати.

Його голос був різким, владним, неприйнятним для обговорення.

Він розчинив перед ними нові двері.

Вони були ще більшими, ще масивнішими.

Здавалося, за ними чекало щось... незворотне.

Щось, що змінить усе.