Дотик темної сили

Коридори здавались довшими, ніж зазвичай. У кожному куточку ще відлунював нещодавній скандал з Адріаною. Повітря ніби несло на собі залишки її зневаги, страху… і перемоги.

Але у грудях Ніни ще дрижала інша хвиля — не страх, не тривога, а щось значно глибше. Її губи ще пульсували від поцілунку Вейтара. Гарячого. Власницького. Його слова ще відлунювали в її свідомості: "Будь слухняною дівчинкою…"

Вона вдихнула глибше, стискаючи кулаки. Вона не могла дозволити собі розтанути зараз. Не тепер, коли попереду чекало нове випробування — Бартас.

Темна, мов тінь опівночі, постать, що завжди дивилася на неї зверхньо. Але останнім часом… щось змінилося. Його погляд став інакшим. Занадто пильним. І в ньому не було зневаги — лише інтерес.

І ще дещо, чого вона не наважувалась називати вголос.

Двері тренувальної зали повільно розчинились, і вона ступила всередину.

— Запізнилась, — пролунав голос із тіні. Твердий, злегка хрипкий, мов оксамит по склу. — Після таких видовищ можна було б і з’явитись раніше, або прийти з оплесками.

Ніна помітила його: він стояв у центрі залу, притулившись плечем до колони, зі схрещеними на грудях руками. На його обличчі грала ледь помітна посмішка — зухвала, небезпечна, але… приваблива. Занадто приваблива.

— Тренування, здається, ще не почалось, — відповіла вона рівно, хоча щоки ще палахкотіли.

— То розпочнемо. Покажи, що твоя "біла" сила не лише для шоу перед принцами.

Він рушив до неї повільно, ніби хижак, що оцінює здобич. Його кроки майже не було чути, але кожен — відчувався. І кожен викликав дивне тремтіння в її шкірі.

— Ти можеш кидати кулі, — мовив він, зупинившись за кілька кроків. — Це мило. Але щит досі не можеш поставити. Це небезпечно. У цьому світі без щита тебе зжеруть.

— Я стараюсь, — прошепотіла вона.

— Старайся більше, — його голос став нижчим. — Або… вчись боятись мене.

І раптом, не попереджаючи, він змахнув рукою — темна енергія згустилась в повітрі, мов блискавка, і з неймовірною швидкістю полетіла в неї.

Ніна стиснула повіки — інстинктивно. Але удару не було. Коли вона відкрила очі, побачила: енергія зависла в повітрі, а потім, наче вловивши її страх, розсипалась у тисячі темних іскор.

Бартас стояв зовсім близько.

— Ти не поставила щит. Але ти не втекла. Це… цікаво.

Його рука повільно піднялась і торкнулась її щоки. Ледь-ледь. Але це було досить, аби кров у її венах закипіла.

— Чиста… світла… — прошепотів він. — Аж надто для такого місця.

Ти не уявляєш, наскільки це спокушає темних його очі виблискували, мов нічна буря. Але в них не було люті, лише жага., і цікавість глибока, майже небезпечна. Він нахилився ближче, і його подих торкнувся її щоки — гарячий, із запахом спецій і чогось темного, звабливого.

— Від тебе смердить принцом, — прошипів він. — Вейтар… Вейтар… Скажи, що ти в ньому знайшла?

Його пальці торкнулися пасма її волосся, повільно обвели його навколо вказівного.

— Він жорстокий. Холодний. І ніколи не одружиться. Тим паче — на якійсь білій потраплянці.

Ти просто іграшка в його ліжку, — з усмішкою додав він. — Але нічого… я почекаю. Почекаю, поки він набавиться.

Його погляд потемнів, в ньому спалахнула тінь хижої жаги.

— А потім заберу тебе до себе. Повністю. Цілком.

Ти навіть не уявляєш, дівчинко, наскільки я гарячий у ліжку.

Його голос став шовковим, тягучим, небезпечно м’яким.

— І повір… Я ніколи не буду стримуватися.

Ніна ледь дихала. Її серце билося скажено, але не від страху — від розгубленості. Від вогню, який він наче спеціально роздмухував у ній. Від відчуття, що цей чоловік здатен розібрати її на атоми — і зробити це з насолодою, але вона не відступила. Навіть коли його рука знову торкнулась її талії.

— Не чіпай мене, — прошепотіла вона, але голос тремтів.

— Ще не час, — усміхнувся він. — Але скоро. Ти згораєш, біла дівчинко. А я — той, хто змусить тебе вибухнути.

Та саме в цей момент вибухнула вона.

Її очі спалахнули гнівом.

— А тобі не здається, що це вже занадто?! — її голос розрізав повітря.

У ньому було стільки емоцій, що навіть темні стіни відгукнулися тихим гулом.

— Один цілує мене, коли хоче. Приходить ночами, розпалює в мені вогонь, а потім… потім просто йде, холодний, байдужий. Як лід. Лягає спати — ніби нічого не було! — її дихання збилося. — А інший нахабно чіпає мене, знаючи, що я належу не йому. Всі щось від мене хочуть, але ніхто не питає, що я хочу!

Вона стиснула кулаки, амулети на її шиї й зап’ястях спалахнули теплим, сліпучим світлом. Воно розтікалося шкірою, і від неї пішла хвиля сили — світла, пульсуюча, наче сама її душа виривалася назовні.

— Я не іграшка. Я не трофей у грі темних магів.

Гаряча сльоза скотилася по щоці. Ніна торкнулася її пальцями — і згадала. …бабусині руки її голос, ніжні обійми. Слова, якими вона щоночі заспокоювала її, коли Ніні було страшно.

— Ти — світло, яке ніч не знищить, — казала бабуся.

І зараз, уперше за довгий час, Ніна повірила в це сама.

Вогняна куля вирвалася з її долоні, і хоч вона не націлилася на Бартаса — йому вистачило цього, щоб зробити крок назад. Його очі розширилися, а усмішка зникла.

— Ну ось, — промовила вона тихо, але твердо. — Тепер я готова до тренування.

Бартас знову і знову запускав темні розряди у бік Ніни. Кожен новий був сильнішим за попередній, і в його очах почало з'являтися щось небезпечне — не просто азарт, а злість. Його рука тремтіла, губи були стиснуті.

— Ти не можеш бути такою сильною! — зірвався він, — Ти не з нашого світу! Але я дізнаюся, звідки в тобі стільки чистої енергії. Я витягну це з тебе, дівчинко!

Темна аура спалахнула навколо нього — він творив щось велике, пульсуюче, сповнене загрози. Ніна стояла всередині білого кокона, що все ще захищав її, але вона вже відчувала: це не просто тренування. Це був гнів. Жадоба.

І саме в цю мить, повітря здригнулося від холоду, що з’явився нізвідки. У залі з’явився холод. Хвиля такої сили пройшла приміщенням, що полум’я факелів тріпотіло, майже гаснучи. Із хвилі холоду й тіні, крізь темний спалах порталу, вийшов Вейтар.

Він стояв рівно, мов статуя, з поглядом, холодним як ніч у горах.

Він навіть не глянув на Бартаса. Просто змахнув рукою — і страшне закляття, яке вже було в повітрі, зникло, розсипалося попелом ще до того, як встигло торкнутися бар'єру Ніни.

— Бартас. — Вейтар вимовив це ім’я тихо, але його голос пролунав сильніше за крик.

— Наказ був навчити її ставити бар'єр, — відрізав Вейтар. — А не випробовувати його на міцність, ризикуючи її життям. — Ти не зрозумів мого наказу?

— Ваша Величносте… я просто хотів перевірити її щит… — заговорив Бартас, намагаючись триматися впевнено, але голос його зраджував.

Він підняв руку. Бартас миттєво замовк. У його очах — здивування, обурення, страх.

— На сьогодні досить, — сказав Вейтар повільно. — Ти вільний.

Бартас ще мить стояв, стиснувши щелепи, мов ковтаючи злість, а тоді різко вклонився, потім вклонився й різко розвернувся, зникаючи за дверима. Його тінь ще довго здавалася густішою за решту.

А в залі залишились лише двоє — Вейтар і Ніна.

Щит тьмяно мерехтів довкола, мов відчував його присутність і теж не знав, що буде далі. У залі запанувала тиша, Вейтар стояв, не зводячи з Ніни погляду.

— Гарний бар'єр, — промовив він, повільно підіймаючи руку. У долоні вже пульсувала куля темної сили — рівна, глибока, магнетична, але з присмаком загрози.

— Зараз перевіримо, як довго він протримається.

Він запустив кулю прямісінько в неї. Ніна навіть не встигла видихнути.

Куля вдарила в кокон світла з пронизливим тріском, і купол луснув, наче мильна бульбашка. Потік світла розсипався у повітрі, залишивши її відкритою, вразливою.

— Але… як? — прошепотіла Ніна, відступивши на крок. Її погляд залишався сповненим здивування. Її тіло тремтіло — не від страху, а від гніву, болю й… незрозумілого хвилювання.

— Ти навчишся, — тихо промовив Вейтар, і в його голосі вчувався хижий відтінок, небезпечний і владний. — Тепер тренувати тебе буду я.

Він повільно наблизився. Його кроки були неквапливі, але в кожному відчувалася стримана, невидима сила — невидима, спокійна, але всеохопна.

Зупинившись перед нею, він подивився прямо в очі. Ніна затамувала подих.

— Ти тримаєшся краще, ніж я думав, — його голос був глибоким, майже шепіт. — Але я не мав права залишати тебе з ним наодинці.

Його пальці торкнулися її щоки — обережно, але впевнено. У цю мить останні іскри світла розтанули в повітрі — ніби її сила сама прийняла його присутність. Ніби сама її сила довірилася йому.

Він стояв так близько, що вона відчувала тепло його подиху. «Його погляд палав, мов темне полум’я — небезпечне, незбагненне, але нестерпно притягальне.

Її серце билося в шаленому ритмі. Вона знала, що має відступити. Але не могла. Бо саме в цю мить — між спалахами сили й тишею напруги — вона не боялася його. Вперше — хотіла зрозуміти.