Спочатку:
На сторінку книги
– Як я сюди потрапила?
Очі повільно кліпнули, розмазуючи світло вуличних ліхтарів за вікном.
Світ плив.
Ніна майже не відчувала власного тіла — воно було важким, як чужа оболонка. Лише в грудях залишалося гнітюче відчуття, ніби в неї відібрали щось важливе.
Двигун працював рівно, глибоко, заспокійливо. Рівномірне гудіння розрізало темряву, у якій загубилося місто.
Жінка сиділа поруч, не зводячи з неї очей.
— Пий.
Перед Ніною з’явився паперовий стаканчик. Вона повільно вдихнула — запах чаю. Теплий, трав’яний…
Та її пальці не рухалися.
— Це просто чай, — голос жінки звучав м’яко, майже заспокійливо. Але в її тоні було щось неправильне.
Ніби їй було все одно, вип’є Ніна чи ні.
Дівчина відвернулася до вікна. Львів лишався все далі й далі, розчиняючись у темряві. Дерева миготіли тінями, дороги ставали все безлюднішими.
Щось стиснуло її груди, але це був не страх.
Це було… прощання.
Її тіло ще тут, у цьому світі.
Але вона вже відчувала, що назад не повернеться.
Темрява за вікном поглинала світ, залишаючи лише розмиті обриси дерев та поодинокі ліхтарі, що поступово зникали позаду.
Львів залишався далеко позаду.
Ніна не рухалася. Її тіло здавалося чужим, а свідомість — віддаленою, ніби вона спостерігала за всім збоку.
Двигун монотонно гудів, а в її голові луною віддавався єдиний звук:
"Я... я закрила двері квартири?"
Серце пропустило удар, бо вона не пам’ятала. Мозок гарячково перегортав уривки спогадів: ключ у замку, дзенькіт ланцюжка…
"Але я ж повернула його… Так?.."
По хребту прокотився крижаний дрож. Телефон. Очі розширилися пальці судомно зашаруділи в кишенях, порожньо, телефону немає. Хвиля паніки піднялася з глибини шлунка, охоплюючи все тіло, вона залишила його вдома.
Вона тут зовсім одна, без зв’язку та вибору. Ніна вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтися, але груди здавило, наче щось важке опустилося зверху.
Погляд мимоволі впав на паперовий стаканчик із чаєм, який вона досі тримала.
"Перший ковток…"
Так, він зняв туман, що застеляв її свідомість, але натомість пробудив страх.
Жахливий, липкий, неконтрольований.
Її долоня затремтіла, вона повільно повернула голову до жінки в червоному.
— Куди ви мене везете?
Голос зірвався на шепіт, неначе належав не їй.
Жінка навіть не подивилася на неї.
Лише посміхнулася краєм губ.
— Не хвилюйся. Скоро дізнаєшся.
Тон її голосу був спокійним. Ніна відчула, як повітря в машині стало важким, ніби насиченим чимось невидимим.
Машина різко звернула з траси.
Дорога стала нерівною, гравій хрустів під колесами.
По обидва боки виросли темні обриси дерев.
Дорога змінилася. Тепер був ліс, густий, темний, що ковтав навіть світло фар.
Між деревами миготіли руїни. Щось у цьому місці здавалося знайомим…
Але звідки?
Ніна напружено згадувала.
Вона знала всі замки Львівщини — як архітектор, вона їх вивчала.
Підгорецький. Олеський. Свірзький, але цього тут бути не мало.
З-за дерев виросли чорні вежі, загострені шпилі, високі стіни.
Світло горіло лише в кількох вікнах, відкидаючи на землю примарне мереживо тіней.
Цей замок... Його не існує.
Ніна повільно вдихнула, намагаючись переконати себе, що це лише частина реаліті-шоу.
Що вони просто привезли її на черговий етап проєкту.
Але в глибині душі вона вже знала правду.
Це була не гра, або щось інше.
Машина зупинилася, в грудях перехопило подих. Ніна сиділа нерухомо, відчуваючи, як холодні пальці страху стискають її горло.
Жінка в червоному першою відчинила двері. Легкий вітер увірвався в салон, ковзнув по її обличчю, пробираючи до кісток. Повітря тут було густим у ньому змішалися запахи диму, старих книг і ледь вловимої солодкавості…
Щось між пахощами і кров’ю.
Ніна зіщулилася.
— Виходь.
Голос жінки був м’яким, але незаперечним. Двоє чоловіків чекали мовчки. Ніна не хотіла виходити. Серце шаленим ритмом гупало в грудях, шкіра покрилася мурашками.
"Я не повинна тут бути!"
Жінка у червоному схилила голову набік, її очі ледь виблиснули у темряві.
— Не змушуй мене повторюватися, люба.
Її голос змінився став глибшим, вимогливішим.
Ніна відчула, як щось у повітрі змінилося. Її пальці стислися в кулаки, але вона вийшла.
