Глава 35: Тіні контролю

Нарешті вони дійшли до своїх покоїв. Марго першою ступила на поріг, але одразу зупинилася. В тіні біля дверей стояла висока постать, яку важко було не впізнати — це був Седрік його очі блищали в напівтемряві, мов дві іскри вогню. Він стояв, схрестивши руки на грудях, ніби чекав на них з нетерпінням. Але коли побачив Марго, його обличчя змінилося — хижа посмішка, темний вогонь в очах, готовність до дії.

— А я вже думав, що ти заблукала, — промовив він, ледве стримуючи насмішку.

Марго тільки пирхнула, але не встигла відповісти, як він одним рухом схопив її за талію, різко притис до себе і поцілував — жорстко, наполегливо, так, ніби хотів поглинути її цілком. Поцілунок був глибоким, насиченим, мов буревій, що зриває листя з дерев.

Марго захиталася, але його руки тримали міцно, її пальці вп’ялися в його плечі, намагаючись утриматися на ногах, але врешті вона піддалася його силі, обвила його шию руками, затягуючи ще ближче. Її подих урвався, губи шукали відповідь на цей нестримний виклик.

Ніна застигла на місці, намагаючись зберегти спокій, поки Седрік притискав Марго до себе, немов збираючись поглинути її цілком. Їхній поцілунок був таким сильним, що здавалося — навіть повітря в кімнаті стискалося. Марго піддалася пристрасті, обвила його шию руками, затягуючи його ще ближче.

Ніна відчула, як серце шалено калатає. Вона не могла відірвати погляду від цього видовища. Їй хотілося відвернутися, але тіло не слухалося. Жар охоплював щоки, і їй здавалося, що всі звуки навколо змовкли, окрім цього гучного биття серця. Її власного.

Седрік впевнено ковзнув долонею вздовж талії Марго, притиснувши її ще ближче до себе. Вона зітхнула, захоплена його рішучістю, і Ніна зрозуміла — між ними давно зникли межі. Вони були злиті в один рух, в одну спільну спрагу, і Ніна раптом відчула себе зайвою в цій пристрасній бурі. Її пальці мимоволі стиснули тканину на грудях, намагаючись вгамувати той неспокій, що розгорівся всередині. Невже… їй заздрісно? Заздрісно того, що Марго може так віддаватися пристрасті, не думаючи ні про що, не боячись бути зламаною? Вона ледь вдихнула, намагаючись придушити ці думки.

Раптом Матіас обережно покашляв, ніби хотів повернути їх до реальності. Але Седрік навіть не зреагував. Нарешті, відриваючись від Марго, він нахилився до її вуха, щось прошепотів, а тоді обернувся до Матіаса, мовляв:

— Тобі щось потрібно?

— Доброго вечора, ваша високосте, — промовив Матіас з легким уклоном. — Я маю завести дівчат до кімнати. Тож дозвольте.

Седрік хитро посміхнувся, не відпускаючи Марго.

— Звичайно. Але, — його очі ковзнули по Ніні, в них промайнуло щось темне, незрозуміле. — Миша може зникнути. Мені не потрібні зайві свідки.

Ніна кивнула, намагаючись непомітно вислизнути з кімнати. Але як тільки вона зробила крок до дверей, з темряви виринули Елльхари.

Чорні тіні, що мовби з’явились із самого повітря. Їхні очі світилися, немов два крихітних вогники, а з грудей вилітало глибоке гарчання. Один з псів повільно підійшов ближче, втупився в неї, наче попереджаючи: "Не рухайся".

Серце Ніни підскочило до горла. Їй хотілося втекти, але холодний погляд Елльхара змушував її застигнути. Вона ледь дихала, намагаючись зрозуміти, що їй робити далі.

— Елльхари. Вейтар, як завжди, перебільшує з питанням безпеки, — промовив Седрік з іронією. — Невже вважає її настільки цінною?

Марго лише злегка посміхнулася, проводячи пальцями по його шиї, намагаючись відвернути увагу.

— Хіба це важливо? — прошепотіла вона, майже торкаючись його губ своїми. — Вона ж ніхто.

— Зникни, миша, — пробурмотів Седрік, відриваючись від Марго на мить, але не випускаючи її з обіймів.

Ніна спробувала ще раз пройти повз Елльхарів, але один із псів опустив голову до її рівня і вишкірився — попереджаючи, що її рух не дозволено.

— Здається, ти застрягла тут, мишо, — хмикнув Седрік, піднімаючи Марго на руки, мов легку ляльку. — А ми… проведемо ніч по-іншому.

Марго залоскотала його шию губами, сміючись, і Ніна зрозуміла, що втеча неможлива.

Матіас злегка зітхнув і зробив знак Елльхарам, аби вони трохи відступили, але пси не зрушили з місця — лише трохи послабили напругу.

— Не хвилюйся, — прошепотів він Ніні. — Елльхари не чіпатимуть тебе, якщо ти не спробуєш піти. Вони просто… сторожать.

— Чому я не можу вийти? — майже беззвучно прошепотіла Ніна.

— Вейтар наказав їм не залишати тебе саму, — пояснив Матіас, легенько торкнувшись її плеча. — Ти під його захистом. А Елльхари… завжди виконують накази.

— Я не хочу тут бути, — прошепотіла вона.

— Розумію, — Матіас кивнув. — Але інколи тіні — найкращий захист. Краще бути з ними, ніж наодинці в цих стінах.

Ніна зітхнула, але слова Матіаса трохи заспокоїли. Вона вдихнула глибше, намагаючись вгамувати серцебиття, що досі відлунювало в грудях.

— Ходімо в коридор. Я дам тобі трохи простору, — сказав Матіас, ніжно взявши її за руку.

Щойно Матіас доторкнувся до плеча Ніни, повітря в кімнаті різко змінилося. Елльхари, що досі стояли мовчки, мовчазними тінями, раптом зірвалися з місця. Їхні тіла наче розчинилися в темряві, лише очі спалахнули кривавими вогниками. Один із псів кинувся до Матіаса, розкривши пащу, а інший, встигнувши стрибнути, вже збирався вхопити його за руку.

Ніна стиснула губи, не розуміючи, що відбувається, коли раптом у повітрі запалахкотіла тінь. Із темряви, що наче згустилася в одну точку, вийшов Вейтар. Він з’явився раптово, безшумно, але його присутність одразу заполонила всю кімнату.

— Досить! — Його голос був холодним і владним, немов лезо клинка, що ріже повітря.

Елльхари завмерли, їхні червоні очі поступово згасли, а тіла обм’якли й опустилися на підлогу. Пси мовчки відійшли назад, притискаючись до стін, ніби вибачаючись за свою мить нестриманості.

Матіас різко відступив, його обличчя зблідло, а коліна затремтіли. Він спробував ковтнути повітря, але здавалося, що горло стиснулося від самого погляду Вейтара.

— Ваша… Величносте… — прошепотів Матіас, опустивши голову.

Вейтар неквапливо підійшов до нього, не випускаючи з поля зору ані Матіаса, ані Ніну. Його погляд обпалював, немов лід, що проникає під шкіру.

— Я ж попереджав, — промовив він тихо, але в кожному слові бриніла прихована загроза. — Ніхто не має права торкатися її.

Матіас впав на одне коліно, опустивши голову ще нижче.

— Вибачте… Я не мав наміру…

— Мовчи! — Вейтар різко обірвав його. — Ти думав, що можеш вирішувати, кого і куди вести? Кого торкатися?

— Ні… ні… — пробурмотів Матіас, ледве стримуючи тремтіння.

— Ти забув, що я вже вирішив, — Вейтар нахилився ближче, його голос став ще небезпечнішим. — Вона під моїм захистом. І кожен, хто наважиться торкнутися її без дозволу, більше не зможе торкнутися нічого. Зрозумів?

Матіас лише кивнув, бо слова застрягли в горлі.

— Тепер слухай уважно, — Вейтар нахилився ближче, не зводячи очей з Матіаса. — Відтепер ти забираєш її з навчання і приводиш до мого крила особисто. Ніколи більше не торкайся її, інакше це буде останнє, що ти зробиш у цьому житті.

— Так, ваша величносте, — прошепотів Матіас, не наважуючись навіть підняти голову.

Вейтар повернувся до Ніни. Його очі пом’якшали, але лише трохи. Він провів рукою по її плечу, ніби перевіряючи, чи все гаразд.

— Я вже казав тобі, — промовив він, тихо нахилившись до її вуха. — Ніхто не має права наближатися до тебе. Ти — моя. І поки ти під моїм захистом, жоден дурень не зможе навіть доторкнутися до твоєї тіні.

Його пальці м’яко ковзнули по її шиї, затримавшись на мить, а потім злегка стиснули. У цьому дотику було щось володарське, таке, що не залишало сумнівів: він володіє не лише її тілом, а й думками.

Ніна відчула, як все всередині завмирає. Серце калатало так сильно, що, здавалося, от-от вискочить з грудей.

— Запам’ятай, — промовив Вейтар, торкаючись її підборіддя і змушуючи подивитися прямо в його очі. — Я нікому не дозволю забрати те, що належить мені.

Ніна тільки кивнула, не сміючи порушити тишу.

— А тепер — за мною, — промовив Вейтар, обводячи поглядом кімнату, ніби даючи зрозуміти, що розмова завершена. Він легким рухом вказав Ніні йти попереду, а сам залишився позаду, ніби запевняючи, що ніхто більше не наважиться наблизитися до неї.

Матіас залишився стояти на місці, не зводячи очей з підлоги. Він добре знав, що ще один невірний крок — і Вейтар зітре його з цього світу, як пил із порога.

Елльхари мовчки рушили за ними, перетворившись на звичні тіні, що охороняли свою володарку — ту, яка належала Вейтару.