Інь і Ян

Погляд Вейтара затримався на сріблі Вал’Солар. На коротку мить у його очах промайнуло щось темне, майже задоволене, але зникло раніше, ніж Ніна встигла зрозуміти його значення. Він повільно підняв руку, і темрява навколо одразу ожила, потягнувшись до нього так слухняно, ніби весь цей час лише чекала наказу.

— Покажи мені…

Його голос став тихішим навіть глибшим, і значно небезпечнішим.

— …що означає бути Вал’Солар.

Ніна повільно видихнула, а низький голос Вейтара ще луною розходився залою. Та замість того, щоб опустити руки, вона лише сильніше зосередилася, і світло в долоні спалахнуло ще яскравіше.

— Ти знову лякаєш мене тінями? — тихо сказала вона.

Вейтар усміхнувся ледь помітно й темрява біля його плечей здригнулася.

— Ні.

Він зробив крок уперед повільний, наче хижак.

— Я хочу побачити…

Ще один крок.

— Чи ти справді стала сильнішою.

Ніна не відповіла. Сфера в її долоні спалахнула яскравіше, і вона без вагань випустила її просто у Вейтара.

Він навіть не поворухнувся.

Темрява навколо нього зімкнулася назустріч удару й проковтнула світло без жодного спалаху. А наступної миті Вейтар уже стояв перед нею — так близько, що Ніна відчула тепло його тіла. Вона інстинктивно підняла руку для другого удару, та не встигла. Його пальці легко зімкнулися на її зап’ясті, зупиняючи рух так невимушено, ніби для цього взагалі не знадобилося сили.

Світло в долоні здригнулося, але не згасло.

Ніна підняла на нього очі й лише тепер усвідомила, наскільки близько вони стоять. Між їхніми обличчями залишалося всього кілька сантиметрів, і гарячий подих Вейтара торкнувся її шкіри. Він трохи нахилив голову, не відпускаючи її зап’ястя, і заговорив майже пошепки.

— Ближче, Ніно.

Його пальці сильніше стиснули її руку.

— Бий сильніше.

Світло в її долоні здригнулося, але Ніна різко вирвала руку й одразу атакувала знову. Сфера спалахнула просто між ними. Вейтар ухилився, і темрява навколо нього розійшлася важкою хвилею, та замість того, щоб відступити, він зробив ще один крок до неї. Відстань між ними знову стала небезпечно малою, і саме тоді Ніна відчула, як дивно реагує на його близькість її власна магія. Світло в грудях стало гарячішим, сильнішим, ніби присутність Вейтара не пригнічувала його, а навпаки — змушувала прокидатися, наче щось усередині неї впізнавало темряву. І відповідало їй.

— Зосередься, Ніно, — тихо сказав він.

Його голос був майже спокійним, але темрява за його спиною ворушилася, як жива.

— Ти відволікаєшся.

Ніна стиснула зуби.

— Може, тому, що ти стоїш занадто близько.

Вейтар усміхнувся — і наступної миті зник. Темрява стрімко ковзнула по підлозі. Ніна різко розвернулася, але було вже пізно: Вейтар опинився за її спиною, міцно обхопив за талію й притягнув до себе. Від раптової близькості Ніна на мить збилася з подиху її щит здригнувся, проте не розсипався. Навпаки — світло спалахнуло навколо них обох, ковзнувши по його темряві, і цього разу темрява його не поглинула.

— Запізно, — тихо сказав Вейтар біля її вуха.

Його голос прозвучав глибоко й низько, а небезпечна близькість змусила Ніну діяти раніше, ніж вона встигла подумати, вона різко вдарила ліктем назад, намагаючись вирватися, та Вейтар перехопив рух. У ту ж мить їхні сили зіткнулися — світло спалахнуло разом із темрявою, і від удару магії саме повітря в залі здригнулося. Скориставшись миттю, Ніна розвернулася в його руках. Тепер вони стояли обличчям одне до одного так близько, що вона могла розгледіти темряву, яка ворушилася в глибині його очей. Вейтар не поспішав відступати, він повільно підняв руку й ледь торкнувся пальцями її підборіддя. Дотик був майже невагомим, але світло всередині Ніни відгукнулося на нього миттєво, здригнувшись так, ніби її магія відчувала Вейтара не гірше за неї саму.

— Ось тепер… — тихо сказав він.

Його погляд повільно опустився до її губ і затримався там трохи довше, ніж мав би. Достатньо, щоб Ніна зрозуміла.

Вона навіть не помітила, коли перестала дихати. Вейтар був надто близько, і відстань між ними здавалася майже нестерпною. Ще мить — і їхні губи торкнуться. Усвідомлення протверезило її.

Ніна різко викинула вперед силу, і світло вибухнуло між ними, відштовхуючи Вейтара. Вона одразу відступила на крок, відновлюючи дистанціюю її очі палали.

— Це бій, Вейтар.

Його усмішка стала ширшою, темрява навколо нього знову здригнулася.

— Саме так, Ніно.

Він нахилив голову.

— І ти тільки почала.

Ніна відчула, як її серце вдарило сильніше, але вона не відвела погляду.

— Боїшся?

Вейтар усміхнувся.

— Ні.

Його голос став тихішим.

— Саме тому я не можу відірвати від тебе очей.

Він сказав це так спокійно, що у Ніни на мить перехопило подих, але вона лише сильніше стиснула кулаки.

— Давай перевіримо, — тихо сказав

він його голос став холоднішим — що ти насправді можеш.

Ніна повільно прийняла бойову стійку, точно повторюючи те, що бачила в книзі: трохи зігнула ліву ногу, праву відвела назад, розвернула плечі й залишила руки вільними для атаки. Світло в долонях одразу стало рівнішим і слухнянішим, а разом із ним прийшло дивне відчуття знайомості. Ніні більше не доводилося думати про кожен рух — тіло саме знало, як тримати рівновагу.

Наче колись вона вже стояла так.

Вейтар мовчки спостерігав за нею, і поступово його погляд ставав дедалі уважнішим, ніби він теж помітив те, чого поки не розуміла сама Ніна. А потім він без жодного попередження стягнув через голову сорочку й кинув її на кам’яну підлогу, залишившись лише у штанах. Ніна закотила очі.

— Вейтар…

Її щоки трохи спалахнули.

— Ти знову за своє?

Вейтар лише глянув на неї й без зайвих слів прийняв бойову стійку його рух був точним, відточеним роками практики — і майже таким самим, як той, що кілька секунд тому прийняла Ніна.

Вона здивовано підняла брову, але тіло відреагувало раніше за думки. Світло зімкнулося навколо неї щитом, та цього разу захист виявився зовсім не таким, як раніше. По світлій поверхні проступили тонкі сріблясті нитки.

Вейтар завмер. Щось змінилося в його погляді. Він дивився на щит Ніни так, ніби перед ним раптом постало те, чого він не бачив багато років. І спогад прийшов сам. Колись він уже стояв у такій самій бойовій стійці й бачив перед собою подібне сріблясте світло. Тільки тоді це не було тренуванням, бо то була війна, його противником був маг Азоріта, і той бій від самого початку не залишав місця для поразки — один із них мав померти.

Азоріт на той час уже став майже легендою, хоча говорили про нього пошепки. Божевільний, небезпечний і настільки могутній, що навіть досвідчені маги воліли зайвий раз не вимовляти його імені. Його сила не належала ані світлу, ані темряві й часом здавалася такою, ніби за його спиною досі стояло якесь божество, але Ліа’норіель давно відреклася від нього. Після того, як Азоріта викрав у короля Орм-Гарта амулет життя, для нього не залишилося місця серед служителів світла. Та й темні боги не поспішили прийняти мага під своє крило.

Відтоді Азоріт не належав нікому. Тоді Вейтар знав лише одне: він програвав.

Азоріт був сильнішим, і якщо найближчої миті Вейтар не зробить чогось неможливого, цей бій стане для нього останнім, тож він ризикнув. Зібрав усю силу, яка ще залишалася, і зняв власний захист, більше не витрачаючи на нього ані краплі енергії, а потім промовив слова, яких ніколи не мав вимовляти. Слова родового прокляття Каель’тара Полуночного.

У ту мить Вейтар навіть не замислився, якою може бути ціна. Він хотів лише одного — зупинити Азоріта, і прокляття відповіло. Сила вирвалася назовні й розірвала все навколо. Священна територія білих магів здригнулася першою, а за нею удар прокотився Палацом Срібних Іскор і дістався дому Вал’Солар.

Вейтар вижив Азоріт теж, а бойові маги — ні.

Сила прокляття вбила всіх, хто перебував там, не розрізняючи ворогів і союзників. Серед загиблих були королева Сільвіаноріель Сріблосвітла та король Святоріель Вал’Солар. Та навіть після цього Азоріта залишався живим, закривавлений, понівечений, але живий, і на його шиї все ще світився той клятий амулет. Лише коли на поле бою прибули інші маги, а король Орм-Гарт власноруч відрубав Азоріту голову, все нарешті закінчилося.

Принаймні тоді вони так думали, бо тієї ж миті амулет зник. Просто розчинився, наче його ніколи й не існувало Вейтар повільно моргнув, повертаючись у теперішнє, але спогад не поспішав відпускати. Перед очима все ще стояло те поле бою — зруйноване, залите кров’ю і мертве

Зруйнований Палац Срібних Іскор. І срібний щит Вал’Солар, що тріщав під ударами темної магії.

А Ніна…

Ніна не знала, наскільки глибоко Вейтар провалився у власні спогадию вона помітила лише те, що його увага на кілька секунд розсіялася, і цього їй вистачило.

Іскра в долоні спалахнула яскравіше Ніна глибоко вдихнула, зібрала майже всю силу, яку могла втримати, й одним різким рухом випустила сферу. Цього разу світло рвонуло вперед значно швидше й потужніше.

Вейтар не встиг захиститися, і удар прийшовся просто в нього. Він різко моргнув, ніби лише тепер остаточно повернувся з далекого спогаду в залу, й машинально притиснув руку до боку. Ніна спершу навіть не зрозуміла, що сталося, а потім побачила кров. Кілька темних крапель зірвалися з пальців Вейтара й упали на кам’яну підлогу. І Бастіон прокинувся темрява здригнулася по всій залі, а десь глибоко в стінах народився низький гул, що прокотився каменем і став схожим на глухе гарчання величезної істоти Ніна застигла. Вона ще не встигла зрозуміти, що відбувається, коли тіні в найдальших кутках почали густішати й стікатися до підлоги. За кілька секунд темрява вже повзла до неї з усіх боків — важка, голодна й зовсім не схожа на слухняну силу Вейтара. Замок відчув його кров, і того, хто її пролив.

Ніна темрява рвонула до неї її світлий щит прийняв перший удар — і по сріблястій поверхні миттєво побігли тріщини. Темрява врізалася в нього з усіх боків, і в ту ж мить Вейтар опинився біля неї. Так швидко, що вона навіть не побачила його руху. Її щит розірвався, світло розлетілося іскрами. І він різко штовхнув її Ніна була певна, що зараз боляче вдариться об камінь, але замість цього… вона м’яко впала на ліжко. Повітря вибилося з грудей й майже одразу поруч із нею впав Вейтар. Ніна підняла голову, його рука все ще притискала бік. Рана була невеликою, але глибокою темна кров повільно просочувала тканину штанів. Ніна різко підскочила.

— О Боже!… Її голос зірвався.

— Я тебе поранила! У тебе кров!

Вейтар різко видихнув.

— Ніно.

Він вимовив її ім’я тихіше.

— Все добре.

Вона навіть не слухала його її руки вже тремтіли.

— Це моя вина… я не хотіла… я…

— Ніно.

Цього разу голос став сильнішим.

— Це стара рана.

Він важко вдихнув.

— Просто розійшовся шрам, і все.

Але вона не зупинилася її паніка тільки зростала. І тоді Вейтар різко потягнув її до себе його рука обхопила її талію й в наступну мить він поцілував її.

Поцілунок був раптовим, глибоким і таким жаданим, ніби Вейтар стримував себе надто довго. Ніна здригнулася й інстинктивно вперлася долонями в його груди, але вже за мить опір зник, вона відповіла на поцілунок, відчуваючи, як збивається подих, а з губ мимоволі зривається тихий стогін. І разом із ним кудись зникло все інше Ніна вже не пам’ятала, чому ще мить тому кричала на нього, через що сердилася і що взагалі хотіла сказати. Світ навколо перестав існувати, залишивши тільки його близькість, тепло під її долонями й власне серце, що шалено билося в грудях. Коли Вейтар нарешті відірвався від її губ, то не відступив. Ще кілька секунд він залишався зовсім близько й мовчки дивився на неї.

Потім тихо сказав:

— Найгірше навіть не те, що вони захочуть твою кров, — тихо сказав він.

Його пальці торкнулися її щоки — обережно, майже ніжно. Від цього дотику шкіра раптом стала гарячою.

— А те… — він нахилився ближче, і його подих ковзнув по її губах, — що ти цнотлива.

Ніна різко вдихнула. За його спиною темрява здригнулася, мов жива, але вона цього майже не помітила. Вона дивилася на нього кілька секунд, а потім її руки схопилися за нього.

— Тоді забери її.

Вейтар завмер.

— Ні.

Її голос був тихим, але впертим.

— Якщо вони полюють на мене через це… тоді просто забери її.

Щоки палахкотіли, але вона не відвела погляду.

— Ти ж сам сказав, що я під твоїм захистом. І що зробиш це, коли я попрошу.

Вона притиснулася до нього ближче, майже вперлася лобом у його груди.

— Я кажу тобі… так.

— Тоді зроби це.

На мить у залі стало так тихо, що було чути, як десь у стінах ворушиться темрява замку. Вейтар не рухався, його руки повільно стиснулися на її спині, і на секунду здалося, що він справді втратить контроль. Але потім він тихо видихнув.

— Ох, Ніно…

Його голос став нижчим, майже хрипким.

— Якби це було так легко.

Він відступив на крок, і його погляд знову потемнів.

— Тепер усе має бути інакше.

Вейтар повільно видихнув, і подивився на неї знову.

— Бо ти не просто Ніна.

Його пальці торкнулися срібного герба на її грудях.

— Ти Ніноріель Вал’Солар.

І за твоє серце, і твою кров уже почали полювання, і якщо світ дізнається, хто ти насправді…

Він тихо додав:

— Навіть я не зможу тебе врятувати.