Я — Ніноріель 

Кам’яні коридори Нічного Бастіону були майже порожні. Їхні кроки відлунювали тихо, глухо, наче сам замок прислухався до кожного руху.

Ніна йшла попереду.

Хітран тримався на півкроку позаду.

Ельхар рухався поруч, майже безшумно — величезна темна тінь, що ковзала по каменю.

Ніна мовчала вона не сказала жодного слова відтоді, як залишила переговорну залу, але всередині неї кипіло, його слова досі звучали у голові.

"Ти вільна."

Вона гірко усміхнулася, як дивно звучить це слово, коли тебе щойно вигнали з власної долі. Вона навіть не знала, що буде з Анною.

Що вони з нею зроблять?

Ця думка не відпускала, що вони вирішать — ці люди.

Люди, які звикли говорити про долі так, ніби це просто фігури на столі.

Наче достатньо лише пересунути руку — і життя змінюється.

Наче чужі серця не мають значення.

Її кроки стали швидшими.

Коридори Нічного Бастіону тягнулися довгими темними лініями. Смолоскипи на стінах тихо тріщали, відкидаючи на камінь рухливі тіні. Вони зупинилися біля важких дверей, і Хітран відчинив їх Ніна увійшла першою, і одразу завмерла. Перед дверима стояло так багато людей, що вона ледь не спіткнулася.

У коридорі чекали служниці, охоронці й кілька молодших магів, і всі погляди були прикуті до дверей. Коли замість того, кого вони очікували побачити, з’явилася Ніна, увага миттєво зосередилася на ній. Вона швидко опанувала себе й випрямила плечі, ховаючи за холодним поглядом усе, що ще вирувало всередині.

— Щось сталося? — тихо запитала вона. Ніхто не відповів одразу.

Потім одна із служниць швидко нахилила голову.

— Ні, ваша світлість.

Ніна повільно перевела погляд з одного обличчя на інше.

— Тоді чому ви всі тут?

Служниця трохи розгубилася.

— Ми… ми думали, вас забрали, пані Ніно.

У коридорі стало тихо Ніна важко вдихнула.

— Ще не забрали.

Кілька служниць обмінялися поглядами й одна з них обережно запитала:

— Ви… засмучені?

Ніна на мить завмерла, і раптом поставила собі питання, а справді.

Чому я злюся? Чому не засмучена? Чому замість порожнечі в грудях палає вогонь?

Ніна нічого не відповіла. Саме так, як учила її Розана, і варто було згадати про неї, як у пам’яті одразу пролунав знайомий голос:

"Ти маєш поводитися так, ніби світ винен тобі, Ніно. Ти принцеса — горда й непохитна. Завжди".

На губах Ніни з’явилася ледь помітна усмішка.

Ох, якби я справді була принцесою...

Тоді, можливо, ніхто не вирішував би її долю за зачиненими дверима. Вона сама обирала б, що їй робити, куди йти і, найголовніше, кого обирати.

Пальці на мить стиснулися, та на обличчі не відбилося нічого. Для всіх, хто міг зараз дивитися на неї, нічого не сталося.

Хітран мовчки відчинив двері її покоїв і злегка схилив голову.

— Леді Ніно. Ваші покої.

Вона лише кивнула й увійшла всередину. Двері тихо зачинилися за спиною, відрізаючи шум коридору, і Ніну одразу огорнула тиша. У кімнаті горіло лише кілька свічок, м’яке світло яких ковзало по кам’яних стінах. І саме тоді вона помітила щось на ліжку.

Ніна зупинилася там лежала не сукня й навіть не мантія. Бойовий костюм, білий, але зовсім не того холодного відтінку, який носили маги Ліа’норіель. Цей колір був іншим — глибоким, сріблясто-білим, схожим на ранковий туман над водою.

Ніна повільно підійшла ближче й торкнулася тканини. На вигляд вона здавалася щільною й важкою, та під пальцями виявилася напрочуд м’якою, гнучкою і майже невагомою. Сріблясті нитки тихо переливалися у світлі свічок, а сам матеріал дивно реагував на дотик, наче був живим.

Це точно був не одяг для балів чи прогулянок. Крій дозволяв вільно рухатися, а щільність тканини обіцяла захист його створили для бою.

Ніна провела долонею вище й лише тоді помітила знак на грудях. Тонкі срібні лінії спліталися в незнайомий символ, схожий водночас на розгорнуті крила й застигле полум’я. Вона трохи нахилила голову, розглядаючи його уважніше.

— Дивно…

Цей знак здавався дивно знайомим, ніби Ніна вже бачила його колись — давно, настільки давно, що пам’ять уперто відмовлялася підказувати де саме.

Поруч із костюмом лежав плащ. Зовні майже чорний, він був підбитий тим самим сріблясто-білим матеріалом, що тихо мерехтів у світлі свічок.

Ніна повільно видихнула.

— Ну що ж…

Вона ще раз подивилася на костюм. Срібляста тканина тихо переливалася у світлі свічок, виглядала гнучкою й водночас достатньо міцною, щоб не сковувати рухів і захищати під час бою.

Цей одяг створювали не для пишних залів і дипломатичних усмішок.

Ніна мимоволі опустила погляд на власну сукню. Важкий шовк, тугий корсет, довгі шари тканини, що спадали до самої підлоги, раптом здалися ще незручнішими. У такому вбранні навіть швидко пройти коридором було непросто, не кажучи вже про те, щоб битися.

Вона тихо покликала:

— Є хтось?

Двері одразу прочинилися, одна зі служниць швидко увійшла.

— Ви кликали, леді Ніно?

Ніна кивнула.

— Мені потрібно зняти сукню.

— Звичайно, леді.

Вона обережно розв’язала стрічки на спині сукні корсет послабшав її сукня повільно сповзла з плечей і з тихим шурхотом впала на підлогу. Свічки колихнулися від легкого руху повітря. Ніна залишилася лише в нижній білизні.

Майже оголена, тепле світло свічок ковзало по її шкірі, малюючи на ній м’які золоті відблиски. Ще зовсім недавно вона страшенно соромилася, коли служниці допомагали їй перевдягатися.

Раніше їй здавалося, що кожен погляд затримується на ній надто довго, а будь-який необережний рух змушував почуватися незручно. Та тепер усе було інакше. Ніна раптом усвідомила, що більше не намагається сховатися від власного тіла.

Сором… зник.

Можливо, тому що Вейтар уже не раз бачив її оголеною. Думка промайнула раптово, її щоки одразу спалахнули теплом. Ніна швидко відвела погляд, і зробила крок до нового одягу, що лежав на ліжку. Служниця здивовано перевела погляд на костюм. Її очі на мить округлилися.

— Це… бойовий одяг?

Ніна лише коротко відповіла:

— Саме так.

— Допоможи мені вдягнути його, — тихо сказала Ніна.

Служниця швидко опанувала себе й підійшла до ліжка. Сріблясто-білий костюм тихо переливався у світлі свічок, і перш ніж підняти його, вона обережно торкнулася тканини.

За кілька хвилин костюм уже м’яко ковзнув по шкірі Ніни, щільно облягаючи тіло, але зовсім не сковуючи його. Навпаки, тканина ніби підлаштовувалася під кожен рух, повторюючи його з дивною природністю.

Коли служниця застебнула останній замок на плечі, Ніна завмерла.

Відчуття було дивним, наче костюм... знав її. Варто було поворухнути рукою чи зробити крок, як тіло слухалося легше й природніше, ніж раніше. У рухах з’явилася швидкість, якої Ніна від себе не очікувала, і на коротку мить виникло майже моторошне відчуття, ніби тіло пам’ятало те, чого її розум іще не знав.

Служниця накинула їй на плечі темний плащ і відійшла на крок.

Ніна повільно повернулася до дзеркала — і завмерла.

Власне відображення здалося незнайомим. Там більше не було тієї розгубленої дівчини з іншого світу, яка ще зовсім недавно намагалася зрозуміти правила Елраду й вижити серед них.

У дзеркалі стояла бойова магиня.

І найдивнішим було те, що Ніна не відчула себе кимось іншим. Навпаки — дивлячись у власні очі, вона раптом зрозуміла, що ця жінка завжди жила десь усередині неї. Просто досі Ніна її не бачила.

— Вам дуже личить, леді.

Ніна тихо вдихнула, і вперше за цей день вона відчула щось інше. Не злість чи страх, а силу вона повернулася до дверей.

— Дякую.

І вийшла в коридор. Коли Ніна вийшла в коридор, Хітран як завжди крокував до дверей, і саме тоді він побачив її.

Хітран зупинився його погляд повільно ковзнув по новому вбранню Ніни: сріблясто-білому костюму, символу на грудях, темному плащу, що м’яко спадав із плечей. На коротку мить у його очах промайнуло здивування — настільки швидке, що Ніна могла б вирішити, ніби їй здалося. Та було в його погляді щось іще, наче побачене здалося йому знайомим. І водночас небезпечним, наче цього символу або самого костюма взагалі не мало бути тут. Але Хітран нічого не сказав. Уже наступної миті його обличчя знову стало непроникним і спокійним, не залишаючи жодного натяку на те, що вона щойно помітила.

Ніна підійшла ближче її голос прозвучав тихо, але від ранкової невпевненості в ньому вже не залишилося й сліду.

— Тепер зупини мене.

Хітран ледь усміхнувся, його усмішка була короткою та спокійною.

— Не сьогодні, леді Ніно.

Він трохи відступив убік, відкриваючи їй шлях.

— Ваша бойова зала готова.

Ніна нахмурилася.

— Що?

Хітран нахилив голову.

— Я передам його величності, що ви будете у залі для тренувань.

Ніна завмерла, відчувши, як серце на мить збилося з ритму. І лише тепер вона зрозуміла Вейтар він досі залишався на переговорах, але якимось чином знав, що вона прийде сюди. Знав її вже настільки добре, щоб навіть не припускати, ніби після всього почутого Ніна слухняно сидітиме у своїх покоях. Від цієї думки всередині щось дивно ворухнулося. Хітран тим часом повільно відчинив важкі двері, й старі петлі тихо скрипнули.

— Прошу.

Ніна ступила всередину велика бойова зала була освітлена лише кількома смолоскипами. Їхній вогонь коливався від легкого руху повітря, кидаючи довгі тіні на кам’яні стіни.

Зала виявилася майже порожньою. Ні зброї, ні воїнів — лише холодний камінь, тиша й великий дерев’яний стіл у самому центрі. Ніна повільно підійшла ближче й лише тоді помітила книги.

Старі настільки, що їхні обкладинки майже стерлися, шкіра потемніла від часу, а краї сторінок пожовкли й стали крихкими. Деякі навіть були обережно перев’язані тонкими нитками, ніби без них могли розсипатися від одного необережного дотику.

Ніна провела пальцями по найближчій книзі, здійнявши в повітря тонку хмарку пилу.

Цим книгам точно було не кілька десятків років. Можливо, вони пролежали тут століття. Поруч лежала невелика записка Ніна взяла її й одразу впізнала рівний, твердий почерк Вейтара.

"Усе, що зміг знайти про бойову магію.

Вчи гарно, прийду — перевірю.

Вейтар".

Ніна ще кілька секунд дивилася на записку, а потім тихо видихнула. І з подивом зрозуміла, що більше не злиться.

Десь усередині натомість уже розгорався знайомий вогонь. Той самий, що завжди прокидався, коли перед нею кидали виклик.

Ну добре, Вейтаре вона поклала записку назад і відкрила першу книгу.

Уже перші рядки змусили її насупитися. Текст був написаний настільки старою мовою, що спочатку здавався майже незрозумілим. Тонкі витягнуті літери перепліталися з дивними символами, деякі з яких узагалі не нагадували нічого знайомого.

Та Ніна вже знала, що здаватися рано.

Їх із Марго недарма змушували вчити старі мови, яких вони ніколи раніше не чули. Спочатку це здавалося неможливим, але що довше дивишся на текст, то швидше мозок починає вловлювати закономірності, а незнайомі слова поступово складаються в зрозумілий зміст.

Ніна знову опустила погляд на сторінку, прочитала кілька рядків, а тоді озирнулася в пошуках стільця, його не було. На холодній кам’яній підлозі сидіти теж не хотілося.

— Ну й добре.

Не вагаючись, Ніна вилізла на стіл із ногами, влаштувалася зручніше й підтягнула книгу до себе вона була великою і важкою Ніна поклала її на коліна й почала гортати сторінки.

Спочатку це були лише дивні символи.

Незрозумілі слова.

Незнайома мова.

— "Vaer'thal sen noriel…

Kaer sol'thra valen…

Thar vel'kor naeth…"

Ніна нахмурилася.

— Чудово… — тихо пробурмотіла вона.

Але з кожною прочитаною сторінкою текст поступово ставав зрозумілішим. Незнайомі слова набували сенсу, символи складалися у фрази, і невдовзі Ніна вже не мусила повертатися до кожного рядка по кілька разів. А потім вона натрапила на розділ із малюнками.

Позиції бойового мага, захист, основні стійки.

Ніна одразу зацікавлено нахилилася над книгою й уважно прочитала пояснення під першим зображенням. Ліву ногу потрібно було трохи зігнути в коліні й виставити вперед, праву — відвести назад. Корпус тримати під кутом, плечі розслабити, а центр ваги опустити якомога нижче. Ніна перечитала написане раз, потім ще один і насупилася.

— Ні... Все правильно, — пробурмотіла вона, знову звіряючись із малюнком. — Але це неможливо.

Вона зіскочила зі столу, залишивши важку книгу розгорнутою на потрібній сторінці, й спробувала повторити побачене.

Ліва нога вперед, права назад, корпус трохи під кутом...

Ніна протрималася так приблизно дві секунди, а потім із гуркотом гепнулася на підлогу.

— Ай!

Вона швидко підвелася, стиснула зуби й спробувала ще раз. Друга спроба закінчилася хитким кроком убік, а третя — новим падінням, цього разу значно болючішим.

— Чудово... — Ніна скривилася, потираючи забите місце. — Просто чудово.

Сердито підвівшись, вона знову взяла книгу, але цього разу вже не полізла на стіл. Залишилася стояти й почала читати далі. І лише тоді зрозуміла свою помилку.

У наступних рядках ішлося вже не просто про положення ніг. Книга пояснювала, як правильно дихати, утримувати центр сили й вибудовувати магічний захист так, щоб тіло й магія працювали разом. Один із рядків змусив Ніну затриматися:

"Лише бойовий маг здатен одночасно тримати щит і завдавати удару. Іншим доводиться обирати між захистом та атакою".

Ніна повільно вдихнула й знову спробувала, книга була важкою, тримати її перед собою й водночас стежити за положенням ніг виявилося незручно, але цього разу вона не поспішала. Зробила крок, змінила положення корпуса, опустила центр ваги й спробувала дихати так, як було написано.

Ще один крок, поворот. Ніна приготувалася вкотре втратити рівновагу — і раптом зрозуміла, що цього не сталося. Вона стояла впевнено її ноги більше не ковзали по каменю, спина сама знайшла правильне положення, а вага тіла розподілилася так природно, ніби Ніна виконувала цю стійку вже сотні разів.

Навіть напруження в м’язах поступово відступило.

Ніна тихо видихнула.

— О…

Вона повільно підняла руку. Спробувала зробити те, що було написано далі.

Ніна знову перевела погляд на книгу й спробувала виконати наступну вправу. Тепер потрібно було зосередитися на силі, зібрати її в центрі грудей і поступово вибудувати навколо себе щит.

Вона заплющила очі, вирівняла дихання й спробувала відчути знайоме тепло всередині, і саме цієї миті щось змінилося. По плечах ковзнуло дивне відчуття, схоже на холодний подих просто за спиною. Ніна миттєво напружилася. Їй здалося, що там хтось стоїть — зовсім близько. Вона різко обернулася, нікого. Зала залишалася порожньою, смолоскипи тихо потріскували, кидаючи на кам’яні стіни рухливі тіні, але жодна з них не належала людині. Ніна кілька секунд насторожено вдивлялася в напівтемряву, а потім повільно повернулася до книги. Відчуття повторилося майже одразу.

Цього разу вона була впевнена: хтось знаходився позаду. Ніна різко розвернулася — і знову побачила лише порожню залу.

— Що за...

Вона вже хотіла зробити крок, коли помітила дещо дивне. Срібляста тканина на плечах ледь відчутно нагрілася, а потім тепло повільно пройшло вздовж спини.

Ніна завмерла.

Це було не її передчуття, а попереджав костюм він реагував на щось, чого вона сама не могла ані побачити, ані почути. На присутність. На рух. А можливо — на небезпеку. Від цього усвідомлення холод пробіг уздовж хребта вже без жодної магії. Ніна повільно стиснула кулаки й знову вдивилася в порожню залу. І тихо, майже шепотом промовила:

— Елльхар… це ти?

Її голос тихою луною прокотився між кам’яними стінами, але зала залишилася порожньою. Ніна глибоко вдихнула й повторила вже голосніше:

— Елльхар. Небезпека, охороняти.

Тінь у дальньому куті раптом здригнулася, наче сама темрява розірвалася зсередини, і наступної миті з неї вирвався Елльхар. Він з’явився так стрімко, що Ніні здалося, ніби разом із ним на мить тріснув сам простір. Величезний пес вискочив із темряви з глухим гарчанням, а в його очах палала така лють, що не залишалося сумнівів: він був готовий розірвати будь-кого, хто наважиться наблизитися до неї.

Та щойно Елльхар опинився поруч, його поведінка змінилася. Він швидко озирнувся, перевіряючи залу, потім ткнувся носом у долоню Ніни й ліг біля її ніг. Гарчання, однак, не стихло.

Елльхар усе ще відчував небезпеку, навіть якщо сама Ніна не могла її побачити. Та раптом його гарчання обірвалося так несподівано, що вона мимоволі відірвала погляд від книги.

Пес важко видихнув, зручніше влаштувався біля її ніг, перевернувся на бік і за кілька секунд голосно захропів, наче був звичайнісіньким псом, який нарешті знайшов тепле місце біля господині. Ніна примружилася.

— Серйозно?.. — тихо пробурмотіла вона.

Відповіді, звісно, не було. Вона знову повернулася до книги. Сторінки тихо шелестіли під пальцями, смолоскипи потріскували, і поступово почало здаватися, що дивна присутність нарешті зникла. Та костюм говорив про інше він більше не попереджав її короткими спалахами тепла. Тепер срібляста тканина ледь відчутно пульсувала, а тепло повільними хвилями розходилося від плечей уздовж спини й грудей, наче костюм жив власним життям і вперто намагався привернути її увагу.

Ніна завмерла над книгою й прислухалася до власних відчуттів.

Цього разу вона теж відчула присутність десь у залі причаїлася темрява — густа, стара, майже липка. Вона не рухалася й не нападала, а просто залишалася десь за межами зору, мовчки спостерігаючи за нею.

Ніна не підняла голови, а навпаки, перегорнула сторінку й удавала, ніби повністю захоплена читанням. Та водночас почала дуже обережно випускати власну силу — так само, як робила це, коли очищала кімнати від темних згустків.

Біла магія тонкими нитками поповзла по залі, торкаючись кам’яної підлоги, стін і найтемніших кутків. Ніна не поспішала, дозволяючи світлу проникати дедалі далі й перевіряти простір навколо неї.

У голові вже складався план. Щойно Ніна знайде джерело темряви, вона не дасть йому часу зрозуміти, що сталося, — ударить першою, швидко й без попередження.

Саме так, як учив Вейтар й майже так само, як того разу, коли вона випадково рознесла половину тренувальної зали.

Цей спогад ледь не змусив її усміхнутися, але саме в цю мить світлі нитки нарешті торкнулися чогось чужого Ніна знайшла його.

Джерело темряви причаїлося значно ближче, ніж вона очікувала. Та замість того, щоб одразу спрямувати туди магію, Ніна зупинила світлі нитки на безпечній відстані. Якщо те, що ховалося в залі, досі не зрозуміло, що його викрили, вона не збиралася видавати себе завчасно.

Ніна різко розтиснула пальці, важкий том зісковзнув із рук і полетів до кам’яної підлоги. Та перш ніж він устиг упасти, вона вже рухалася.

Цього разу Ніна не думала, куди поставити ногу чи як повернути корпус. Тіло саме прийняло вивчену стійку: ліва нога трохи зігнулася, права відступила назад, а корпус природно розвернувся під кутом вона була готова.

Ніна вдихнула й потягнулася до світла всередині себе. Не до страху чи злості — до того, що завжди робило її силу чистішою й слухнянішою.

До найтепліших спогадів дитинства.

Сонячних ранків, тихого сміху й того давно забутого відчуття, коли світ здавався безпечним. І коли книга з глухим ударом упала на кам’яну підлогу, Ніна вже стояла в бездоганній бойовій стійці. Щит зімкнувся навколо її тіла майже миттєво, а в долоні спалахнула сфера світла — яскрава, гаряча, стиснута до такої щільності, що сила всередині неї ледь не виривалася назовні. Тепер залишалося лише надати їй напрямок.

І причину вдарити Ніна згадала Елену — ту саму дівчину, яку так довго вважала його нареченою, — і цього виявилося достатньо. Давня образа ворухнулася всередині, а сфера в її руці спалахнула ще яскравіше. Ніна різко підняла голову й подивилася саме туди, де відчувала присутність темряви. Цього разу вона не вагалася світло зірвалося з долоні й розсікло повітря. Перша сфера врізалася просто в темряву, за нею майже без паузи полетіла друга, а потім і третя — ще потужніша.

Сліпучий спалах на мить залив усю залу білим.

Ніна напружилася, готова побачити в тіні кого завгодно: монстра, невідомого темного мага чи чергову пастку Бастіону. Та коли світло нарешті вихопило з темряви постать, її серце на мить збилося з ритму.