Його вежа

Факели, прикріплені до стін, коливалися, ніби не витримуючи присутності Вейтара. Їхнє світло тремтіло на холодному камінні, створюючи химерні тіні, що то розросталися, то зникали. Тіні здавалися живими, майже намагаючись утекти від володаря.

Ніна мовчала, намагаючись вгамувати серцебиття, що билося надто гучно, ніби намагаючись розірватися з грудей. Її долоні пітніли, але вона не дозволяла собі навіть на мить зупинитись, не кажучи вже про те, щоб глянути на нього.

Коли Вейтар зупинився перед важкими дверима з чорного дерева, він мовчки відчинив їх одним різким рухом. Усередині було просторо й прохолодно. Камін горів тихо, кидаючи слабке світло на важкі книжкові полиці й масивний стіл з темного дуба. Повітря пахло попелом, старими пергаментами і… ще чимось. Ним. Його присутністю. Його владою. Він обережно поставив Ніну на ноги.

— Це моя вежа, — мовив він тихо, але кожне слово звучало, як наказ. — Тут немає нікого, крім нас.

Ніна ступила всередину, й у дверях її знову наздогнало відлуння його голосу:

— Ти обіцяла добровільно.

Він зупинився впритул позаду неї. Вона відчула його тепло, його погляд, що ковзав по її шиї, мов торкання.

— Я маю взяти кілька крапель. Лише для аналізу, — прошепотів він, і Ніна здригнулася. Не від страху. Від очікування.

— Добре, — її голос зрадив їй: слабкий, ледь чутний, але щирий.

Вейтар обійшов її. Його рухи були повільними, точними, майже граційними. Він зупинився біля столу, взяв темну срібну чашу і щось на зразок тонкого леза, загорнутого в чорну тканину.

— Сядь, — сказав він, і вказав на м’яке крісло біля вогню.

Ніна сіла, намагаючись не видати, як сильно тремтять її коліна.

Вейтар нахилився. Його пальці ледь торкнулись її зап’ястя — і вже цей дотик був надто інтимним. Занадто багатообіцяльним.

— Відтепер ти ночуватимеш тільки у моєму крилі, — його голос пролунав твердо. — З тобою завжди будуть Елльхари. Вони стануть твоєю тінню.

— Але чому? — ледь чутно прошепотіла Ніна.

У його очах палав холодний вогонь, але голос звучав м’якіше:

— Ти маєш зрозуміти, Ніно. Усі в замку бажають твоєї крові.

Її руки мимоволі стиснулись у кулаки. Серце калатало у грудях, мовби намагаючись вирватись.

— І ти також? — її голос тремтів, але вона змусила себе зустріти його погляд.

Вейтар підійшов ближче, його дихання торкнулось її шкіри.

— Я перший у цьому списку, — його губи розтягнулись у ледь помітну, темну усмішку. — Тому ти тепер моя.

Ніна відчула, як її обличчя спалахнуло. Віддалено вона розуміла, що мала б протестувати, але замість цього просто застигла, намагаючись знайти слова.

— Ти… ти мене захищаєш? — прошепотіла вона.

Він легенько нахилив голову, торкнувшись її волосся кінчиками пальців.

— Так, — відповів він коротко. — Бо лише я можу це зробити.

— Запам’ятай, — промовив Вейтар, торкаючись її підборіддя і змушуючи подивитися прямо в його очі. — Ти маєш мені довіряти.

— Я знаю, що ти боїшся мене, — промовив він, не торкаючись її, але відчуваючи тремтіння. — Але ти мусиш зрозуміти: твоє життя тепер пов’язане з темрявою. І якщо ти не навчишся її відчувати… Ритуал може зламати тебе. І вже назавжди.

— Ритуал? — прошепотіла Ніна, не розуміючи.

— Не питай зараз, — Вейтар притиснувся ближче, вдихаючи її запах. — Ще не час. Але твоя кров… вона особлива. Коли настане час — ти дізнаєшся всю правду.

Ніна відчула, як серце закалатало ще сильніше. Що він має на увазі? Який ритуал? Що це означає? Чому її кров така важлива? У її світі ритуали завжди асоціювалися з чимось темним і жорстоким — жертовними обрядами, викликами з потойбіччя, давніми прокляттями. Але тут, у цьому темному замку, все здавалось набагато більш зловісним.

"Ритуал може зламати тебе…" — ці слова Вейтара відлунювали в її свідомості, не даючи спокою. Що він мав на увазі? Чому не сказав прямо? Її кров… Що з нею не так? Можливо, це якось пов’язано з тим дивним амулетом? Чи з її незайманістю, яку Вейтар згадував з такою впевненістю?

Вона відчула, як холод пробирається по спині, змушуючи її затремтіти. Якщо цей ритуал такий небезпечний, чому він хоче провести його з нею? Вейтар ніколи не здавався їй жорстоким — холодним, владним, навіть зухвалим, але не жорстоким. То що саме криється за цими словами?

І найстрашніше — чому частина її самого серця відмовляється повірити, що він здатен нашкодити їй?

— Головне — довіряй мені, — додав він, його голос був низьким, сповненим владою. — І не дозволяй нікому торкатися тебе. Ні фізично, ні магічно.

Ніна не знала, що відповісти, вона лише мовчки кивнула, намагаючись заспокоїтися. Але відчуття тривоги залишалося. Вейтар різко випростався, знову повертаючи свій холодний погляд до столу.

— І пам’ятай: я завжди поруч. Навіть коли ти мене не бачиш.

Ця загадкова обіцянка не принесла спокою, але водночас… змусила її відчути себе трохи захищеною. Ніна знала, що довіра до Вейтара — небезпечна. Але зараз у неї не було вибору.

Він мовчки підійшов до високої шафи в куті кімнати. Його пальці ковзнули по чорному дереву — дверцята відкрилися без скрипу. Він дістав декілька скляних пробірок, тонку голку, щось загорнуте в білу тканину. Рухи були чіткі, спокійні. Але Ніна вже не чула звуків — лише власне серцебиття, гучне та надривне. Стіл, камін, стіни з темного каменю — усе почало зникати. Перед очима раптом сплив спогад: яскраве біле світло, холодна лікарня, медсестра в блакитному халаті.

"Зараз трошки тягне…"

А потім — ніби провал. Руки починають тремтіти, дихання рветься, у грудях з’являється біль, схожий на удар, і паніка тисне, стискає, як лещата.

Вона тоді впала прямо на кушетку. Лікарі кликали по імені, давали нашатир. Її серце калатало, мов дике звірятко, загнане в пастку.

— Ніно?

Її різко повернув у реальність голос Вейтара. Його тінь впала на її плечі — холодна, владна, невідворотна. Але в його очах не було насмішки.

— Ти боїшся, — мовив він спокійно. Не як обвинувачення, як констатацію. Ніна стиснула руки на колінах. Її голос був ледь чутним:

— У лікарні… я знепритомніла.

Коротка пауза. Потім — шурхіт тканини. Вейтар став перед нею на коліно й обережно взяв її долоню в свою.

— Я не медик, і не змушу тебе через силу. — Його погляд був уважним. Майже… турботливим. — Я зроблю це так, що ти навіть не встигнеш злякатися.

— Я не… — вона ковтнула повітря, яке раптом стало надто важким. — Просто… зроби це швидко. І… не відходь.

— Ніколи, — прошепотів він.

Його пальці ковзнули по її зап’ястю, шкіра ледь тремтіла під дотиком. Він зробив надріз так швидко й вправно, що вона навіть не встигла помітити. Лише відчула, як у пробірку впали кілька крапель — теплих, живих, ніби пульсуючих магією.

Вейтар не відірвався від неї ні на мить. Його погляд весь цей час був зосереджений лише на її очах.

— Готово, — тихо сказав він. — Ти впоралась.

Ніна видихнула. Її долоня все ще тремтіла. Але в серці — вперше за цей вечір — з’явилась крихта гордості. Вона подивилась на нього.

— Це… все?

Він мовчав. Але його очі… вже не здавались людськими.

Очі… вже не світилися теплом. У них тремтіла сила, схожа на шторм під кригою. Повітря в кімнаті згустилось, ніби сама магія збурилась, наче дихає живе тіло. Усе затремтіло — стіни, полум’я у каміні, її подих.

Ніна зробила крок назад, інстинктивно. Але Вейтар — ні. Він зробив крок уперед, потім ще один його долоня вже майже торкалася її обличчя, і тоді, із темряви між ними вирвались тіні — це були Елльхари чорні, мов ніч, з очима, що світилися лютим білим полум’ям. Їхнє гарчання не було гучним — воно йшло з глибини. Зі спогадів. З самого інстинкту. Ніна завмерла. Її дихання збилось, пальці стиснулись у кулаки. Елльхари стали між ними — твердо, рішуче. Один нахилив голову, другий ледь рикнув. Вейтар підвів очі, його погляд був темний, майже блискавичний.

— Зникніть, — пролунав наказ. Різкий, холодний, наче удар. Він змахнув рукою — темна хвиля енергії прослизнула повітрям, але пси лишились. Не зрушилися.

— Я сказав: зникніть! — гаркнув Вейтар, голосом, що зазвичай змушував навіть старших магів опускати голови.

Пси здригнулись, скульнули їхні морди схилились до землі в ознаці поваги… але вони не зникли. Вони не відійшли, ні на крок. Їхній захист був вищим за підкорення. Вейтар на мить завмер, а його погляд ковзнув на Ніну, вона стояла, злегка тремтячи, і в її очах — не було ненависті, лише страх, недовіра, та ніжна вразливість. Він глибоко вдихнув, його груди важко піднялись.

— Ще зарано, — прохрипів він, більше до себе, ніж до неї. — Ти ще не готова.

Пси, як тіні, стояли між ними, не рушаючи. Ніна ковтнула повітря. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чують усі. Вейтар відвернувся різко. Наказ прозвучав спокійно, але темно, як глибини безодні:

— Елльхари. Проведуть тебе в мої покої.

Він затримався на кілька кроків, потім додав — майже жорстко, з усмішкою, що викликала холод по шкірі:

— Оскільки я лишився без іграшки… нею станеш ти.

У Ніни похололо під грудьми. Їй згадалась Адріана — його сексуальна іграшка. Її прокляття. Її ненависть… її зламане життя.

— Але я не готова… бути з тобою, — прошепотіла вона.

Тиша, і його голос:

— Я теж, — відповів Вейтар, він зупинився, не обертаючись. — Але ми будемо вчитись це робити разом.

— Ти звикатимеш до мене як до чоловіка. А я — вчитимусь не вбити тебе.

Він повернув голову, повільно, його погляд — темна прірва.

— Бо вся моя кров, вся моя сила… прагне знищити тебе.

І водночас — жадала її більше, ніж самого життя.