Нічні гості

Раптовий гучний удар у двері розірвав нічну тишу.

Ніна прокинулася від гучного удару.

Серце шалено калатало, розбиваючи залишки сну.

Вона розплющила очі, намагаючись усвідомити, що сталося.

Темрява кімнати тиснула, створюючи відчуття тривоги.

Стук повторився. Гучніший. Важкий. Вимогливий.

Ніна різко сіла, схопившись за ковдру, ніби це могло її захистити.

На тумбочці блиснув екран телефона. 03:12.

Хто міг стукати в таку годину?

Будинок потопав у неприродній тиші.

Третій удар. Гучний. У вухах неприємно задзвеніло.

— Відчиняй, Ніно. Ми знаємо, що ти там.

Холодний жіночий голос просочився крізь двері, змушуючи мороз пройти по шкірі.

Ніна закрила рот долонею, щоб випадково не видати себе диханням.

"Поліція?"

Але щось всередині закричало: Ні!

Вона тихо зісковзнула з ліжка, намагаючись не скрипнути підлогою.

На стелі здригнулася тінь від ліхтаря, але її погляд залишався прикутий до дверей.

Ще один стук. Тепер короткий, нетерплячий.

У цьому ритмі було щось зловісне. Він проникав під шкіру, змушуючи серце стискатися.

Здавалося, ніби хтось з іншого боку відчуває її страх.

Ніна проковтнула комок у горлі, на мить завагалася, але все ж підкралася ближче.

Вона нахилилася і повільно зазирнула у вічко.

За дверима стояли троє людей.

Двоє чоловіків у чорних костюмах. Високі, кремезні. Стояли непорушно, мов охоронці біля сейфу.

Між ними — жінка.

На ній була червона сукня, що різко контрастувала з похмурим виглядом чоловіків. Її обличчя…

Хижий вираз. Непорушна усмішка. Очі, що ніби пронизували крізь двері.

"Хто вони?"

Жінка повільно підняла руку і злегка постукала кінчиками пальців, ніби забавляючись.

— Ніна, ми не маємо часу чекати.

Її голос звучав так, ніби вони знайомі все життя.

"Я вас не знаю!"

Ніна відсахнулася від дверей, немов її обпекло.

Тремтячими пальцями вона потягнулася до телефону.

"Поліція. Просто викликати поліцію."

Вона почала набирати номер…

— О, то ти не читала контракт?

— Не хочеш їхати? Готуй 100 000 $. Компенсація, знаєш?

Голос жінки став м’якшим, майже насмішливим.

Голова раптово запаморочилася, світ хитнувся.

100 000$.

У грудях стало порожньо, наче весь повітря зник із кімнати.

Цифра прошила мозок, залишаючи після себе паніку.

"Я не можу… Я не можу стільки заплатити!"

Її палець завис над кнопкою виклику поліції.

Жінка зітхнула за дверима, ніби їй було нудно.

— Це не помилка. Ми чекали на тебе. Але чекати більше не станемо.

Один із чоловіків натиснув на дверну ручку.

Ніна задихнулася від страху.

Двері скрипнули, але залишилися зачиненими — вона встигла засунути ланцюжок.

Але чи надовго?

— Виходь. Як є. Ти їдеш з нами.

Голос чоловіка був низький, наповнений певністю.

Ніна відступила назад, вперлася спиною в стіну.

"Це жарт. Це все жарт!"

"Але ж я підписала той чортів контракт..."

Вона втратила вибір ще тоді, коли поставила підпис, навіть не прочитавши всіх умов.

Дихання збилося, а серце билося так гучно, що здавалося — його почують за дверима.

Це був не вибір, а пастка.

І вона потрапила прямо в неї.

Настала тиша.

Раптова. Задушлива.

Від неї стало ще страшніше...

Ніна стояла, впираючись у стіну, відчуваючи, як холод від дерев’яних панелей проникає крізь легку піжаму.

Її груди швидко здіймалися і опускалися, серце билося шалено, але...

Щось змінилося.

Страх не зник, він просто... відійшов убік.

Усвідомлення неминучості витіснило його.

Вона підписала контракт, і не може сплатити 100 000$. У неї немає виходу.

Її тіло здригнулося, коли жінка за дверима тихо розсміялася.

— Ти вже зрозуміла, так? Це було неминуче.

Голос був лагідним, майже заспокійливим.

Щось у ньому гіпнотизувало.

Мозок кричав "Тікай!", але тіло…

Тіло не рухалося.

Її руки тремтіли, ноги стали важкими, а всередині розлився холодний туман.

Туман, що змітав рішення, бажання, протест.

Наче все, що відбувається, було далеким і неважливим.

Глибокий вдих.

Видих.

Руки повільно потягнулися до ланцюжка на дверях.

"Я не пам’ятаю, коли вирішила це зробити..."

Метал ледь чутно дзенькнув.

Здавалося, час зупинився.

Ніна не відчувала своїх пальців, коли повернула ключ у замку.

Двері повільно відчинилися.

Але вона не пам'ятала, як одягалася.

Світло у квартирі було тьмяним, предмети здавалися розмитими, а рухи — автоматичними.

Ніби її тіло належало комусь іншому.

Чорні штани. Кофта, що першою трапилася під руку.

Кросівки?

Чи вдягнула вона кросівки?

Неважливо.

Рухи не мали сенсу, думки розсипалися на порох.

У коридорі на неї вже чекала жінка в червоній сукні. Вона спокійно всміхалася, впевнено дивлячись уперед, ніби від самого початку знала, що все станеться саме так.

— От і добре, розумниця.

Розумниця?

Це слово дряпнуло свідомість, але вона не відповіла.

Двоє чоловіків мовчки вийшли вперед, один поклав руку їй на плече.

Його пальці були холодними.

Ніна навіть не здригнулася.