Дотик темряви

Темний коридор поглинав їхні кроки, відлуння гулко розносилося між старовинними стінами.

Попереду йшов Матіас, як завжди стриманий і мовчазний, час від часу кидаючи погляд через плече — мовби відчував щось недобре. За ним ішли Ніна й Марго.

Тяжкі думки про розмову з Вейтаром і про дивне «завдання чи то робота», яке їм призначили, досі не давали Ніні спокою: здавалося, невидимі нитки поступово обплітають її серце, позбавляючи власної волі.

Марго, навпаки, сяяла від задоволення:

— Бачила, як він дивився на мене? — зухвало всміхнулася вона. — Очевидно, я йому сподобалася!

Ніна не відповіла. Її погляд ковзав по стінах, оздоблених вигадливими гобеленами.

Темрява, ніби справжній дим, стелилася навколо них, примушуючи дівчину щоразу озиратися в пошуках прихованих тіней.

Раптом Матіас різко зупинився. Його брови зійшлися на переніссі — ніби він щось уловив. У коридорі стало ще похмуріше.

— Ваша кімната вже близько, — сказав він, але в голосі прозвучала напруга.

І саме тоді це сталося наче подих чужої сили прошив повітря, і навколо Ніни згусла важка сутність.

Спочатку — легке мерехтіння біля скронь, за мить — гострі відчуття, що врізалися в її тіло, мов сотні невидимих кігтів.

— Ні! Відпустіть мене!

Її голос розірвав тишу. Ніна закружляла, відмахуючись від невидимого ворога, але що більше вона борсалася, то сильніше темрява стискала її, мов павутина. Марго зупинилася, на її обличчі з'явився ледь помітний усміх:

— Що з тобою, мишо? Знову сцену розігруєш?

— Вони... вони тут! — хрипко прошепотіла Ніна.

Сотні невидимих кігтів вп’ялися в її шкіру. Холодний жах стискав серце. Матіас зробив крок уперед, намагаючись зберігати самовладання:

— Нічого немає. Перестань.

Але Ніна вже впала навколішки, стискаючи голову руками. Пекучий біль розривав її зсередини. І саме тоді з темряви народилася висока фігура — Вейтар.

Він виринув, наче тінь, що відділилася від суцільного мороку стін.

У його темних очах відбилося щось схоже на задоволення.

— Тобі допомогти? — запитав він з ледь помітною насмішкою. — Чи ти впораєшся сама?

Ніна стиснула зуби, зібрала рештки сили:

— Я… я впораюся.

Вейтар насмішкувато схилив голову:

— Подивимось.

Темрява накотилася з новою силою.

Тіло Ніни втратило чутливість, у вухах стугоніло, руки вже не могли чинити опір.

Але в ній розгорався гнів. Рішучість. Спроба не здатися.

— Ваша високосте… — Матіас обережно втрутився. — Вона витримала більше, ніж інші. Її і так важко було знайти…

Погляд Вейтара став крижаним:

— Ти не просиш, Ніно… — прошепотів він.

Змахнув рукою, темрява миттєво відступила, а Ніна впала вперед, та сильна рука вчасно її підхопила. Це була його рука. І в ту мить її пронизало тепло — не біль, а ніжний дотик, який лікував глибше, ніж шкіра. Він нахилився до її вуха:

— Тепер ти мені винна.

І в ту саму мить — клац, щось невидиме зімкнулося на її зап’ясті.

Як холодний, тонкий ланцюг. Ніна важко вдихнула. Вперше за весь цей час вона могла дихати на повні груди, але тепер вона знала — свободи більше не існувало. Від цього моменту, з тієї секунди…

Вона належала йому. Вони йшли мовчки. Матіас ніс ліхтар, але його світла ледь вистачало. Марго мовчала — вперше. Здивована чи налякана — не визнає Ніна трималася ближче до стіни її пальці торкнулись зап’ястка, ланцюга не було видно, але вона його відчувала.

Його голос лунав знову:

"Тепер ти мені винна…"

— Що це було? — прошепотіла вона. — Чому я?

— Дотик темряви, — відказав Матіас. — Вона шукає слабких. Але тебе вибрала, бо боїться.

— Боїться?

— Бо відчула, що не зможе зламати.

— Так. Саме тому вона верещала, як перелякана дитина, — пирхнула Марго позаду.

Ніна мовчки рушила далі.

Її не можна зламати. Не після всього. Біля дверей північного крила Матіас озирнувся:

— Завтра — новий день. А післязавтра — знайомство з родиною короля. Постарайся бути… живою.

Двері зачинилися, у кімнаті панувала тиша. Ніна сіла на ліжко й відчула, як тіло тремтить. Її зап’ясток горів, мов тавро. Ланцюга не було, але вона відчувала його в собі.

"Тепер ти мені винна…" — знову й знову лунав у голові його голос.

Темрява сповзала зі стелі, обіймала простір. І їй здавалося — хтось дивиться згори не просто дивиться.

Коли вона заплющила очі, перед нею знову постала постать Вейтара.

Його крижаний погляд, дотик, і шепіт. Це вже не була гра, а межа.