Раді Вас бачити!

Музей літературознайства розташовувався в 40 хвилинах їзди від нашого гуртожитка.

На вході нас зустрічала пані Софія - наш гід - елегантна і вкрай аристократична жіночка - здавалося, що вона сама була жителькою даного будинку, а не її працівницею.

Не гаючи часу, пані гід одразу ж почала розповідати про саму будівлю, котра є одним з останніх зразків модерну в архітектурному вирішенні. Двоповерховий будинок, в якому розташовувався музей, побудовано в 1907 році оперною співачкою Кларою Брун, яка виступала разом із Шаляпіним, Собіновим. Також вона зазначила, що вишукана ліпка на фасаді та стелях, і особливо неймовірної краси єдина на все місто майолікова піч із позолотою, свідчать про заможність і вишукані естетичні смаки колишніх господарів. Далі я багато інформації пропускала повз вуха, тому що оці всі історичні факти були для мене, як алгебра в школі - очі одразу скляніли, а думки відпливали в Ирій.

Ми дійсно провели в музеї літературознайства кілька годин! Я дещо нудилася, але бачачи, що Мирославі подобається я не могла стримати щасливої посмішки! Це вартувало того! До того ж сама лекція про життя письменників була місцями цікава й мені. Наприклад історія кохання відомого на весь світ Оноре де Бальзака та нашої українки - однозначно була варта моєї уваги! Ця історія почалася з того, що Бальзак отримав листа із Одеси від своєї шанувальниці, де авторка захоплювалася творчістю письменника в особливості його книгою "Шагренева шкіра". Це був початок довгого роману через листування. Вони кілька разів зустрічалися в різних містах Європи для спілкування. Нічого більшого, тому що графиня Евеліна Ганська була одружена з багатим поміщиком Вацлавом Ганським, який володів маєтком у Верхівні. Та все ж вони змогли стати парою. Проте відбулося це аж через 9 років від першого знайомства, коли чоловік графині помер. Бальзак приїжджав до України та захоплювався її природою і безмежно зеленими полями! Шкода, що зараз на місці цих полів все більше і більше виростає багатоповерхівок, перетворюючи міста в кам'яні, аномально спекотні, джунглі!

Оноре та Евеліна обвінчалися в Бердичеві в костелі Святої Варвари - збулася нарешті мрія письменника! Проте шлюб тривав недовго, тому що Бальзак хворів і невдовзі через кілька місяців помер. Як на мене - це до мурах щемлива історія! Я навіть потай від Мирослави відверталася і прокліпувалася, щоб вона не побачила вологого блиску в моїх очах!

Пані гід розповідала все дуже і дуже цікаво, тому я таки збрешу, якщо скажу, що мені не сподобалося.

Ще були історії наших місцевих письменників про їх боротьбу з радянською владою і те, як вони намагалися продовжувати писати попри заборону союзу і як видавали свої книги, підпільно, через самвидави і кожної хвилини ризикували своїм життям намагаючись заробити справою свого життя собі на хліб і забезпечити свою сім'ю. Поетові і перекладачеві Борису Тену не пощастило в цьому плані. Його заарештували і засудили на 9 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Причиною арешту стала чергова сфабрикована рядянськими службами справа, пов'язана з церковною сферою. Якби на те була моя воля чи якби я мала надможливості, як в героїв Марвел(ну, чи в трьох сестер-відьмочок) - я би притягнула до відповідальності кожну сучу морду, яка дозволяла собі ув'язнювати, знущатися і вбивати українців! Стільки років вони нас вбивають, а ми досі не навчилися давати відпору і купуємося на їх мед, який вони ллють нам через вуха прямісінько в мозок! Бо ми ж довірливі! Ми нація довірливих бовдурів! Нас пряником помани, скажи щось приємне і все - нами можна крутити, як циган сонцем! І ми прощаємо все горе і всю наругу, яку вони вчиняли над українським народом, над нашими пращурами, кілька століть підряд!

Згадалися в ту мить рядки вірша Василя Симоненка "Де зараз ви, кати мого народу?"

"...Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!"

Вірш, який був написаний ще в далеких 60-х, але через стільки років він не втратив своє значення! Висновок лише один - ми досі такі ж довірливі дурні, які нічого не навчилися на помилках наших дідів-прадідів. На жаль.

Решту часу ми розглядали особисті речі письменників, їх рукописи, книги, предмети побуту та одягу.

Після кількагодинної мандрівки світом письменників Мирослава вийшла в окриленому і піднесеному настрої та кинулася до мене з обіймами.

- Дякую-дякую-дякую-дякую, - безкінечно повторювала вона міцно обіймаючи мене за шию. - Це найкращий подарунок за весь останній час! Я нака щаслива, дякую Жадано!

- Та будь ласка, я дуже рада, що тобі сподобалося! Щиро кажучи - мені теж сподобалося, - чого вже соромитися, не перед коханою ж людиною.

- Я помітила. Особливо мило виглядало, коли пані Софія розповідала романтичну і водночас трагічну історію кохання Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака і ти відверталася, щоб ніхто не побачив твоєї розчуленості, - дівчина дивилася на мене вкрай ніжним поглядом, наче те, що вона пригадала було дійсно наймилішим, що вона бачила за все життя!

- Та ну...- її слова трохи засоромили мене.

- Жадано, - Мирослава ледь вловимо торкнулася долонею моєї щоки невідривоно дивлячись мені в очі, - зі мною ти можеш бути слабкою, я не сміятимуся з цього, не засуджуватиму! Тут немає чого соромитися, це природньо! І ти неймовірно гарна, коли ось так зворушливо червонієш, ніяковіючи, так і хочеться...

Не встигла вона доказати своєї думки як я вже торкнулася її теплих і сухуватих вуст своїми - легенько, майже невинно, із вдячністю. І обійняла її - міцно-міцно.

- Дякую, - прошепотіла я вдихаючи аромат її волосся, яке пахло яблуневим цвітом і озоном.

Вперше за довгий час я дозволила собі розслабитися не вживаючи при цьому алкоголь. Поруч з Мирославою, в її обіймах, я відчувала спокій, якого не мала без допінгу ще з часів, коли ми були підлітками.

Тепер нарешті все має бути добре.