Раді Вас бачити!

Мирослава замовкла. В цій тиші я чула лише гучне гупання свого серця яке здавалося з кожним ударом об ребра хотіло таким мазохістичним чином покарати себе і розбитися об них, як розбиваються морські хвирі об піщаний берег, за те, що я дозволила статися цьому всьому з цією безневинною дівчинкою! З моєю безневинною дівчинкою! В голові одразу виникло тисячі можливих варіантів: а якби я відписала тоді на те повідомлення? Я ж дійсно тоді хотіла написати просте «дякую», але востанню мить передумала. А якби я не ігнорувала подругу, а приділяла мінімальну кількість часу для нашого спілкування? І найважливіше – якби я не почала її просто ігнорувати? І чому я почала її ігнорувати взагалі? Я почувалася найбільш винною в цій ситуації. Це все мій бісів егоїзм! Я настільки зациклилася на собі і своїх почуттях, на тому, що мені буде боляче, що ні разу не подумала, наскільки боляче і тяжко ведеться подрузі, яка була найдорожчою для мене у всьому світі! І в цьому всьому винна тільки я! І я мабуть ніколи собі не пробачу!

- Тобі вдалося втекти? – після задовгої мовчанки зламаним голосом запитала я те, що мало стати моїм вироком.

- Так, - мов гора з плечей зсунулася, - я втекла, не прощаючись. Того, що сталося ніхто навіть не помітив, бо всі були добряче п’яні. Більше я на такі тусівки не ходила. В той день було моє перше і останнє вживання алкоголю.

- Вибач, - я налякано кинулася з незгабними обіймами до Мирослави, сама не розуміючи, чому мої щоки раптом стали вологими.

- За що? – блакитні очі питально дивилися на мене.

- Це я у всьому винна. Якби я тоді не обірвала всі зв’язки, якби ми продовжували спілкуватися…

- Якби ти не поводилася як стерво?

Ого, сильно. Вперше чую від неї нецензурну лайку. Але це заслужено. Я й не таке заслужила.

- Так, якби я не поводилася як стерво такого не трапилося б, - погодливо і присоромлено схилила я голову в знак каяття.

- Ти не винна, ти робила так, як вважала за потрібне і за краще для себе. Це твоє життя і лише ти в змозі їм керувати. Я не можу тебе змусити дружити зі мною. Але на правах колишньої подруги я хотіла би, щоб ти тоді хоча б попрощалася зі мною і відкрито сказала, що я тебе більше не цікавлю. А історію я тобі цю розповіла, тому що…та незнаю, чому. Можливо згадалися наші старі часи, коли я отак запросто могла поділитися з тобою будь-чим у світі. Почала і не змогла зупинитися, поки не вилила всю цю гидь до краплі із себе. Як зараз модно казати – закрила гештальт. Вибач, що змушена була вислухати все це і…я сподіваюся, що це залишиться між нами?

- Та кому я можу розповісти?

Минуло ще кілька довгих хвилин у тиші. В мої голові крутився цілий океан інформації, але жодна не допомогала - я незнала як мені почати розмову-пояснення про те, що ж насправді сталося багато років тому. Око за око - я маю розповісти своє найганебніше.

- Наскільки я розумію, то тепер твоя черга розповідати щось ганебне, - розірвав тишу глухий голос Мирослави, яка здавалося прочитала мої думки.

- Просто, щоб ти знала - я не вважаю твою ситуацію ганебною! Я вважаю, що потрібно знайти того мудака і відрізати йому яйця чи принаймні засадити за грати! Гадаю, що ти не єдина постраждала! Й інші могли б теж подати заяву!

- Геей, Жадано, це справа сивої давнини! Мене це вже не цікавить і до того ж, якщо би я щось і намагалася довести, то ти знаєш же цей патріархальний світ, який любить звинувачувати жертву! Так і чую запитання чоловіків у формі: "А чому ти туди пішла? А що на тобі було одягнено? Як ти поводилася? Ти пила? Скільки ти пила? Чому ти так багато пила, щоб не контролювати себе?" і все в тому ж дусі! Це гидко, я не хочу все це переживати, тим паче, що найстрашнішого не сталося і цьому інциденту вже багато років! Тому давай просто закриємо тему. Я виговорилася, щоб мені було легше.

- Миросю, я не в праві змінювати твоє бачення і підтримаю в будь-чому, але знай - моя думка стосовно цього геть інша.

- Дякую, але не треба, добре? - дівчина вимучено усміхнулася і перевела тему. - Я все ще чекаю твою історію!

Зісно вона чекала! А я не поспішала нею ділитися, відтягуючи неприємне, водячи поглядом від стосу книг на столі до кількох більших стосів на підвіконні. З нашої останньої зустрічі Мирослава стала читати ще більше. В цю мить мені дещо згадалося і я спробувала вивернути ситуацію, щоб не розповідати те, що насправді вважаю найганебнішим у своєму житті.

- Пам’ятаєш, ведучий сьогодні запитав чи я крала щось колись? Так от, мені за це соромно, але я колись вкрала твою книгу.

- Яку саме? – здивування.

- Ту, яку ти всю обписала своїми нотатками, роздумами, доповненнями і враженнями і яку ти перечитувал багато разів, коли в тебе виникали якісь негаразди.

- «Бог ніколи не моргає», - вона навіть не запитувала, знала, що ця книга зникла давно, а тепер знала і причину.

- Вибач.

- Для чого вона тобі була?

- Хотіла залишити щось цінне на згадку про тебе.

- Ооо, - здивування на обличчі дівчини ставало ще більшим. - Але почекай, Жадано, невже ти хочеш сказати, що крадіжка книги - це найганебніше, що ставалося в твоєму житті?!

Я знаю, що подруга натякала, що ця мізерна ситуація не може бути ганебнішою, ніж моя втеча 4 роки тому. Ну, або я безсердена свиня.

- Ти права, не може, - врешті здалася я.

- Тоді може ти припиниш ігнорувати найбільшу таємницю із таємниць і нарешті розповіси правду?! Ти ж для чогось привела мене сюди, до моєї кімнати? Ми дружили півжиття і я ще не втратила можливості відчувати тебе і твої наміри! Тож або кажи, або я не бачу сенсу тобі тут залишатися.