Раді Вас бачити!

 Як на зло мене сьогодні надовго затримали на кафедрі - я мала дозаповнити деякі навчальні матеріали, необхідні для екзаменів. Тож, коли я вийшла із будівлі університету - на дворі вже загорялися перші ліхтарі.

Я намагалася йти чимшвидше, тому що ввечері ми з Жаданою мали піти на день народження до одногрупниці і кохана чекала на мене вже добрих півгодини!

Я дістала телефон, бажаючи її набрати і обрадувати, що вже біжу, але схоже мій старенький Samsung не витримав цілого дня без підзарядки, а Power Bank я не брала із собою.

Нічого, ще якихось п’ять-сім хвилин і я буду на місці, - думала я заходячи крізь невеличку арку до темної вулички, де двом зустрічним машинам зазвичай вкрай складно розминутися. Цим шляхом можна було добряче зрізати, але за умови, що йтиму я неблагополучною місцевістю. Жадана безліч разів просила мене не ходити темними дворами, але сьогодні я не мала вибору – уже й так запізнювалася.

Несподівано позаду почулися голоси і я обернулася – за мною йшло троє хлопчачих постатей. Хоч вони і були досить далеко, але мені завжди в подібних моментах ставало лячно - занадто багато реальних прикладів, коли представники чоловічої статі вчиняли наругу над дівчатами, або намагалися це зробити. Але я переконувала себе, що цього разу все минеться і що це просто теж студенти, які пізно повертаються до гуртожитка. І взагалі - вони про щось своє говорять і не звертають на мене жодної уваги.

Навколо були будинки, огороджені високими парканами, але в жодному не горіло світло - від цього впевненості не додавалося.

Я пришвидшила крок і знову озирнулася. Вони теж пришвидшилися, бо відстань між нами не збільшувалася, а зменшувалася.

Раптом я почула грубий чоловічий голос, який точно звертався до мене:

- Ей, мала, куди так поспішаєш? - двоє інших бридко зареготали від слів ватажка.

Я мовчала, лише пришвидшувала ходу і благала всевишніх, щоб все обійшлося.

- Не тікай, ми ж не кусаємося, - продовжив той самий голос. - Чи це правда і ти таки віддаєш перевагу кліторам, а не чоловічим членам?

Я лише на мить завагалася, але цього було достатньо, щоб не розгледіти в темряві ямку, в яку скочила моя нога, підвернулася і я невдало впала, стесавши ще й долоні об колючий гравій.

- Схоже ти передумала і вирішила познайомитися поближче?

Хлопці швидко мене наздогнали і оточили колом - я встигла піднятися, але шляхи для відступу були відрізані.

- Що вам потрібно? - треба було щось говорити, якось відволікати їх - це єдине, що прийшло в голову. – В мене є гроші. Давайте я вам їх віддам і ви просто собі підете. Я нікому нічого не скажу, - я наївно продовжувала вірити, що це просто жарт чи помилка. Але наступні слова хлопця підтвердили мою першу здогадку - це все не може бути просто так.

- Гроші? Які гроші? Хлопці, вам треба гроші? Мені особисто ні. Ми лише хочемо приємно провести час. Давай, мала, не соромся, з нами тобі буде приємніше, ніж з тією рудою шалавою, - знову гидкий сміх, ніби в гієн. - Чим вона тебе так привабила? Ти ж наче гарна дівка. Може в тебе просто хорошого члена не було от ти і не зрозуміла, що це куди крутіше, ніж бути лесбухою?

Вони почали оточувати мене щільнішим кільцем не перестаючи брудно лаятися. Я не бачила їх обличь, бо вони були сховані під капюшонами просторих кофт, але я чітко відчувала їх перегар і від страху в мене трусилися коліна.

- Перестаньте, будь ласка, - просила я все ще сподіваючись на порятунок.

- Добре.

- Що? - я не вірила своїм вухам - здавалося це спасіння, але було "але".

- Ми тебе відпустимо, якщо ти розстанешся з тою рудою.

- Що? Ніі! Цього ніколи не буде! Я кохаю Жадану і ніколи її не покину! - звідки тільки в мене взялися сили, але від злості я прийняла бойову стійку і готова була битися до останнього подиху, попри страх.

Здавалося, що ці виродки знову підуть в наступ, але тут раптово з боку арки я побачила світло від ліхтарика і слідом почувся гавкіт собаки - схоже хтось повертався з вечірньої прогулянки.

- Блядь, - матюкнувся той, що напирав на мене найбільше.

- Що будемо робити, Саш? - розгублено запитав той, що був праворуч від мене.

- Паша казав, що сюдою ніхто, крім цієї дури не ходить і що тут зазвичай не буває людей, - озвався третій. - Якщо нас зловлять - можуть вигнати.

Схоже останнє послугувало вагомим аргументом.

- Валим, - сказав ватажок і всі твоє кинулися бігти повз мене в бік виходу між будинками, де починалося світло ліхтарів і доносився гул людських голосів. Ніби нічого й не було. Лише мої ноги трусилися і я трималася з останніх сил, щоб не заплакати і не впасти знову на землю.

- Ой, дівчино, ви мене налякали. Я вас не помітив у темряві, - заговорив до мене господар вівчарки.

- Вибачте, - тихо і розгублено сказала я.

- У вас щось сталося? - схоже мій вигляд його занепокоїв.

- Телефон сів, можна я зателефоную з вашого? Будь ласка.

 Я боялася виходити в той бік вулиці куди побігли вони. Мені було страшно, що вони мене там очікуватимуть.

- Алло, Жадано? - прошепотіла я, після того, як дівчина взяла слухавку.

- Миросю, ти де? Я вийшла тобі на зустріч, але не можу дотелефонуватися.

- В мене сів телефон. Я в тій вуличці, де немає ліхтарів...

- Зараз буду чекай мене там, я близько.

Я повернула чоловіку і подякувала. Здалеку я побачила як до мене біжить Жадана і на серці відлягло. Чоловік побажав хорошого вечора і пішов собі далі.

- Нарешті! Я вже почала переживати, - дівчина підскочила і обійняла мене. І лише зараз я дозволила собі осісти в її обіймах і розридатися.